Майже чотири роки тому Олександр Єльяшкевич отримав політичний притулок у Сполучених Штатах. Одразу після парламентських виборів-2002 він виїхав з України, побоюючись за своє життя. У 2000-му на нього напали, Єльяшкевич одержав важкі травми голови. Опозиціонер звинуватив у організації нападу Леоніда Кучму, а невдовзі на підтвердження цієї версії з'явилися й плівки Мельниченка. На одному із записів голоси, схожі на мову Кучми та голови СБУ Деркача, обговорювали те, як би «добити» Єльяшкевича.
Після трьох із половиною років вимушеної еміграції Олександр Сергійович повернувся разом зі своїм напарником Миколою Мельниченком в Україну. Нині Єльяшкевич працює секретарем у Громадській раді з питань забезпечення реалізації виборчих прав громадян. Він має свій кабінет у секретаріаті Президента, хоча й працює там на громадських засадах. Нашу розмову ми почали саме з виборів.
Коли мова зайшла про Мельниченка, голос Олександра Сергійовича підвищився, а мовлення — пришвидшилося. Він неохоче розповідає про екс-майора та останні події в «касетному скандалі». Зокрема, про новий виток «тейпгейту» — записи, на яких Мельниченко сам зізнається, що задовго до оприлюднення «плівок» про «писання» Кучми знали лідер СПУ Мороз і тодішній глава РНБО Марчук. Єльяшкевич закликає не відволікатися на ці скандали і каже, що головне — це зміст записів, що викривають екс-Президента та його оточення.
— Олександре Сергійовичу, будучи народним депутатом, ви неодноразово очолювали комісії, які наглядали за виборами. Стежите за перегонами й тепер, за президентства Ющенка. Що ви скажете про вибори, наскільки змінилася електоральна атмосфера за ці роки?
— Зміни справді є. Вибори були демократичними, люди могли вільно здійснити своє право. Впевнено можна казати, що ці вибори суттєво відрізняються від тієї практики, яка була усталеною в Україні донедавна. Не було централізованих фальсифікацій, грубої пропаганди з боку ЗМІ. Однак є й недоліки. На жаль, старі звички так просто не відходять. Були проблеми з організацією виборів, із підрахунком голосів. Відповідальність за ці недоліки мають нести ті політичні партії, які були зобов'язані сформувати всі виборчі комісії. Вони відкладали цю справу до останнього дня, часто склад комісій не дозволяв фахово провести вибори. На жаль, партії значною мірою поставились безвідповідально до тих речей, що самі ж заклали в законодавство.
Багато проблем вдалося б зняти, якби вибори до Верховної та місцевих рад розвели у часі. До того ж виборчі процедури були надто сильно деталізовані законодавством. Це призвело до великих черг на дільницях у день голосування та до тривалого підрахунку голосів.
Частину проблем удалося вирішити за кілька днів до голосування. Скажімо, найбільше навантаження за проведення виборів лягло на членів комісій. І було б дуже аморально, якби ми позбавили їх голосу. Вони зазвичай не входили до списків виборців тієї дільниці, на якій працювали. Перед виборами було прийнято закон, який дозволив їм голосувати. Також вдалося внести зміни до бюджету, щоб збільшити членам комісій оплату за працю. Адже умови їхньої роботи були пекельними.
— Водночас Президент не підписав інших змін до закону — тих, котрі дозволяли виборцям, які не знайдуть себе у списках, поновитися через суди. Чому цього закону не було підписано?
— Глава держави оперативно підписав зміни до закону, буквально за добу після того, як вони надійшли з Верховної Ради. Перший передбачав зміни до бюджету. Другий закон, підписаний Президентом, допоміг доформувати склади комісій. Адже через безвідповідальність партій вибори могли не відбутися на сотнях дільниць!
Що стосується закону, який пов'язаний зі списками виборців, то Президент наклав на нього вето, бо для цього була серйозна аргументація. На жаль, існували побоювання, що ці зміни будуть використані окремими політичними силами для організацій «каруселей», коли одні й ті ж люди голосували б по кілька разів. До того ж закон приймався за форс-мажорних обставин. Механізм виправлення помилок був далеко не ідеальним. Ми ретельно стежили за тим, яка кількість людей у день голосування приходила до судів, щоб поновитися у списках. По Україні їх було одна-дві тисячі. Я сумніваюсь, що звернень було б більше, якби Президент підписав ці зміни. Тобто якби ми встановили таку процедуру, то вона не вплинула б на остаточні результати виборів.
Те, що Президент не підписав закону, — зовсім не найбільша проблема. Треба було більше уваги приділяти якісному формуванню цих списків. Я вважаю, що всі проблеми будуть зняті, якщо ми запровадимо єдиний реєстр виборців. Це, до речі, питання до влади, яка відійшла у 2004 році: у бюджеті було закладено гроші для створення списку, але вони пішли на інші цілі. До мене часто звертаються з питанням, що робити, якщо людина зареєстрована в одному місті, а проживає в іншому, що робити, якщо нема можливості поїхати за відкріпним посвідченням? До речі, я від цього теж постраждав (посміхається. — Авт.). Я зареєстрований у Херсоні, але в мене не було можливостi поїхати за відкріпним. А державний реєстр виборців дозволив би спокійно приходити на дільниці за місцем перебування і без проблем голосувати.
— А як би ви оцінили вибори, виходячи з чисто емоційних вражень?
— Якщо не брати до уваги деякі місцеві вибори, то загалом враження є приємними. Однак стара система дуже сильно боролася з новими підходами, які намагається втілити Президент України Віктор Ющенко. Скажу відверто, атмосфера в секретаріаті Президента була демократичною: ніяких вказівок щодо фальсифікацій або застосовування адмінресурсу звідси не виходило. Навпаки, у секретаріаті намагалися протистояти цим явищам.
Попри все, я дещо критично ставлюся й до Центральної виборчої комісії. Хоча для цього є об'єктивні причини. Раніше вона була декоративним органом, а виборами займалася влада. Можливо, деякі члени ЦВК, а ще більше — окружні та виборчі комісії, думали, що й цього разу відбуватиметься дещо подібне. Цим людям було важко усвідомити, що саме на їхніх плечах лежить відповідальність за проведення виборів. До цього не всі виявилися готовими. Чекали, що влада, як і раніше, намагаючись отримати потрібний результат, сама всім займеться.
— Певною мірою це можна вважати й компліментом — уже не було санкціонованих згори адмінресурсу й фальсифікацій.
— Щодо демократичності виборів, це, безумовно, комплімент. Але інша рiч, що звичайний виборець робить висновки, виходячи з того, як він проголосував. А йому довелося постояти в черзі, розбиратися з довжелезними бюлетенями. Тому виборці могли зробити висновок, що владі видалося не під силу організувати нормальні вибори.
— Олександре Сергійовичу, впродовж останніх місяців ви спостерігали за виборчою кампанією ззовні, бачили, як ведуть себе партії, кандидати. Чи під час кампанії у вас не виникало думки, що було б непогано, якби й ви були кандидатом, боролися б за депутатський мандат? Не з'являвся подібний азарт?
— У мене були запрошення й можливості для того, щоб взяти участь у цій кампанії. Але через низку факторiв я вирішив не балотуватись. Найбільша причина знову ж таки пов'язана з законодавством. Для участі в кампанії треба проживати на території України щонайменше п'ять років перед виборами, а я перебував за кордоном три з половиною роки. Звичайно, я міг поновити свої права через суд. Але я не пішов на це, бо вважаю таку норму законодавства образливою. Я ж не просто тимчасово перебував за кордоном, а був політичним біженцем.
— А які політичні сили пропонували вам приєднатися до їхніх списків?
— Це принципово? (Посміхається. — Авт.). Було п'ять запрошень.
— Очевидно, від «партій Майдану»?
— Я не хотів би про це говорити. Пропозиції надходили не публічно, тому я не можу розповідати про них громадськості. Візьміть приклад: умовно кажучи, хлопець запропонував дівчині вийти за нього заміж. Вона ввічливо відмовляє. Це ж буде негарно, якщо вона потім усім розповідатиме: «А я відмовила такому, такому і такому».
— І все ж, невже у вас не виникає бажання повернутися в політику?
— (Посміхається. — Авт.). Я не сказав би, що я виходив із політики. А якщо йдеться про Верховну Раду, то я люблю парламентську роботу. Тривалий час працював там, тому розумію ту «кухню». Але протягом останніх років Верховна Рада значно погіршила свої законодавчі якості. Шкода, що ті напрацювання, які були, наприклад, у парламенті другого скликання (коли приймалася Конституція), втратилися. Тоді голос одного народного депутата не просто лунав: нардеп міг своїм виступом й аргументами переламати хід дискусії та вплинути на прийняття рішення. А зараз не те. Я дивлюся на нинішній парламент і боюся, що навіть у майбутньому скликанні його засідання будуть технічними. Керівники фракції домовляться, вирішать долю закону, а депутати приходитимуть тільки для ритуалу. Колеги розповідають, що в парламенті також сильно розвинулася корупція. Питання про ціну закону набуло цілком конкретного забарвлення. Влада мусить одужати від цього страшного вірусу Кучми.
— З якими відчуттями ви поверталися в Україну минулого року? Відбулася Помаранчева революція, вона багато змінила в країні. Щоправда, ейфорія від цих змін протягом року дещо минула, і, як ви підкреслюєте, на окремих ланках державного управління залишився «вірус Кучми». Як ви оцінили такий стан справ?
— Я дуже добре знав, що відбувається в Україні. В мене не було жодних ілюзій. Звісно, зміни відбулися, і їх видно неозброєним оком. Але вони не надто радикальні. Форма хвороби є надто важкою для того, щоб її швидко вилікувати. Людей теж можна зрозуміти. Вони вийшли на Майдан і здійснили громадянський подвиг. Але при цьому їхні очікування були сильно завищеними і залишились нереалізованими. Не треба опускати руки, пора зрозуміти, що Майдан має тривати щодня. Суспільство має контролювати владу. Бо, як кажуть, навіть у ангелів іноді проростають роги.
— Я хотів би поставити легке запитання, хоча, можливо, насправді для вас воно буде важким: чи акліматизувались ви в Україні, чи надихались Україною? Адже пройшло три з половиною роки...
— (Після роздумів. — Авт.). Батьківщиною надихатися неможливо. Кожен новий день приносить позитивні, а іноді й негативні відчуття. Але якими вони б не були, ці відчуття все одно є рідними. Тому мене дивує, коли питають: «Чому ви приїхали в Україну?». Ніхто ніколи не має ставити таких запитань людям, коли вони повертаються додому. Україна — це моя батьківщина. І навіть зі всіма недоліками її просто люблять.
Має відбутися тривалий процес, поки Україна вилікується від неприємного спадку Кучми. Людей дуже легко привчити брати хабарі. Для цього достатньо кількох хвилин. Але відучити від цього надзвичайно складно. Чим страшний вірус Кучми? Він як наркотик. Багато людей призвичаїлись до нього, а відвикання проходить болісно, іноді з «ломками».
— Змінимо тему, якщо ми вже заговорили про кучмізм. Коли ви з екс-майором Мельниченком приїхали в Україну, то заявили, що одним із найголовніших завдань ставите перед собою «покарання банди Кучми». Наскільки ефективно, на вашу думку, ведеться ця боротьба? І не просто з кучмізмом як суспільним явищем, а з цілком конкретними людьми?
— Це дуже складний процес. Вони до останнього тримаються за владу, бо такий статус дає їм можливість уникати відповідальності та зберегти незаконно нажиті капітали. На щастя, в наступному парламенті багатьох представників режиму Кучми вже не буде. Хоча це не означає, що в них не буде політичного впливу.
— А як щодо Мельниченка? За останніми повідомленнями, він знову покинув Україну. Адвокат пояснив, що це пов'язано з замахом на його життя.
— Микола Мельниченко виїхав з України тиждень тому. Він перебуває за кордоном, до нього застосовують серйозні заходи безпеки. Я не все можу говорити, але достовірно знаю, що офіційно була підтверджена серйозна загроза його життю. Йдеться про дуже серйозні речі.
— Які сили, на ваш погляд, зацікавлені в тому, щоб переслідувати Мельниченка?
— Це фігуранти плівок, ті люди, які бояться, щоб процес по справі Гонгадзе проходив відкрито, які бояться інших кримінальних справ, до котрих як докази можуть бути долучені записи Миколи Мельниченка. При цьому суспільна увага штучно переводиться на обговорення яких завгодно тем, аби відволікти від основного — що розмови на записах є достовірними. У системі прокуратури та інших правоохоронних органів є багато сил, які обслуговують фігурантів записів Мельниченка. Отримані незаконним шляхом ресурси дозволяють цим силам купувати всіх і вся.
— Щодо розслідування резонансних справ, зокрема вбивства Гонгадзе, то з боку тієї ж прокуратури були зауваження, що Мельниченко не надто тісно співпрацює зі слідством. Він відмовляється передавати оригінали записів, апаратуру, розповісти, як проводилися записи.
— Це абсолютно надумана проблема! Існують інші механізми легітимізації записів як доказів у кримінальних справах. А щодо передачі оригіналів, то як можна довіряти слідчим, які опікувалися цими справами за Кучми і продовжують займатися ними тепер? У мене та Мельниченка нема до них довіри.
Як може бути інакше?! Адже до цього часу не скасовано незаконний і сфальсифікований вирок щодо людини, яка нібито напала на мене 9 лютого 2000 року. За моїми наполяганнями цього чоловіка відшукали, і він заявив, що не скоював злочину, назвав конкретні прізвища правоохоронців, які змусили його оббрехати себе. Але відбуваються дивні речі: я подав апеляцію до суду, а суд не може її розглянути, бо кримінальну справу вилучила прокуратура. І тут починаються ігрища. Замість скасувати незаконний вердикт і почати розслідування злочину, як того вимагає Рада Європи, прокуратура виконує інші завдання.
Ясна річ, за таких умов до правоохоронних органів довіри не буде. Є серйозні побоювання, що докази, зібрані Мельниченком, можуть бути пошкоджені, знищені або сфальсифіковані. Натомість можна застосувати спеціальну процедуру міжнародної експертизи.
— Але подібну експертизу Генпрокуратура проводила ще за часів Генпрокурора Геннадія Васильєва...
— Для того щоб провести експертизу, потрібно дотриматися низки нюансів. Треба одержати записуючі засоби, оригінали записів, людина має пояснити, в який спосіб вона здійснювала фіксацію на носії. А вже тоді слід проводити експертизу. Замовлена Васильєвим експертиза не аналізувала оригіналів. Натомість фахові дослідження вже проводились у Сполучених Штатах. Що заважає залучити їх до кримінальних справ?
— Виходить глухий кут. Мельниченко не передає прокуратурі оригіналів, бо не має до Різницької довіри. А там кажуть, що без цього не зможуть продовжити розслідування кримінальних справ.
— Ніякого тупика нема. Тупик є хіба що в тих представників Генпрокуратури, які філігранно працюють для того, щоб відвести колишніх посадовців від відповідальності.
Мене дивує сама постановка питання щодо Мельниченка! Є реальні докази, вони підтверджені експертизами, але тут же починаються якісь дискусії, увага переноситься на якісь побічні моменти. Можна казати що завгодно. Раніше говорили, що Мельниченко відмовився від зустрічі зі слідчими. Потім виявилося, що це сам Піскун, приїхавши у США, не захотів із ним зустрітися. Коли Мельниченко прибув в Україну, він ходив до Генпрокуратури. Хіба це його вина, що одного разу відбулося зовнішнє втручання в здоров'я Мельниченка, яке ледве не закінчилось трагічно?!
— Так, вiдомо, що на початку року йому несподівано стало погано, і він виїхав з України. Що тоді сталося?
— Мельниченко пройшов курс медичного лікування. Всі матеріали є у відповідних американських структурах.
— Це було отруєння?
— Це був спосіб зовнішнього впливу на Миколу Мельниченка. Яким чином це відбувалося — то вже інше питання. Коли Мельниченко вважатиме за потрібне, він оприлюднить цю інформацію.
Але вся проблема в іншому. Зараз багато робиться для того, щоб дискредитувати Миколу Мельниченка. І навіть не його, а ті цінні записи. Мене не цікавлять ці балачки. Найважливіше — це його записи. Ніщо не заважає їх розслідувати.
— Прокуратура каже, що для цього потрiбнi оригінали.
— Та не передасть він їх прокуратурі! Якщо Микола Мельниченко це зробить, я перестану його поважати. Тоді можна буде сказати, що злочинці через правоохоронців отримали докази, щоб знищити їх або пошкодити. Невже нам мало втручання Березовського в ці справи зі всіма його заявами, невже нам мало фальсифікацій записів?!
— Які записи ви маєте на увазі? Ті, що недавно були опубліковані «Українською правдою»?
— При чому тут це? Я маю на увазі плівки, пов'язані з кримінальними справами. Записи розмов самого Мельниченка чи ще когось мене не цікавлять. Для мене найважливіше, що плiвки Миколи — це докази по кримінальних справах. А те, що записи Мельниченка всіляко намагаються дискредитувати, — то вже інше питання. Створюються проблеми для того, щоб Мельниченко не приїжджав в Україну. За кордоном було чотири офіційних попередження про замах на його життя. Минулого року його двічі заарештовували за межами України через абсолютно вигадані вимоги Генпрокуратури.
— Давайте все-таки повернемося до записів, оприлюднених «Українською правдою». На них голос, який нібито належить Мельниченку, розповідає, що Марчук і Мороз знали про записування кабінету Кучми задовго до того, як плівки були оприлюднені в жовтні 2000 року. Як ви прокоментуєте ту публікацію?
— Я познайомився з Миколою Мельниченком уже у Сполучених Штатах, тому не знаю повної історії його взаємин із політиками.
Але не це головне. Це не має жодного стосунку до розслідування резонансних справ. Жодного стосунку! Це тільки свідомо відволікає увагу від суті записів Мельниченка. Скільки ми будемо робити вигляд, ніби вони не є доказами численних злочинів? Маємо записи, на них зафіксовано голоси реальних людей, які казково збагачувалися за рахунок українського народу, вирішували долі журналіста, державних діячів... Якщо не було б записів Мельниченка, то вбивство Гонгадзе давно було б списано на якихось наркоманів, а сучасна Україна була б схожою на Білорусь.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
