Нащадки останнього хана

      Життя, за незбагненними законами випадковостей, іноді підкидає зустрічі, які можуть круто змінити і долі, і уявлення людей про самих себе та своє походження. Несподівано зв'язуються родові ниточки, що, здавалося, давним-давно обірвалися назавжди.

«Феодал» з Кривого Рогу

      Перша ниточка історії, про яку йтиметься  нижче, відшукала своє продовження взимку 1991-го у будинку відпочинку в Кисловодську. Почалося з необов'язкової розмови двох людей за столиком у їдальні, коли смаглявий азіат знічев'я поцікавився у сусідки, котра приїхала з України:

      — Любове Абдурасулівно, а чому вас так незвично звати по батькові? Адже Абдурасул — ім'я не українське, й не російське...

      Жінка помовчала, зважуючи про себе, що небезпечні часи, мабуть, таки справді змінилися безповоротно, тому можна не боятись неприємних наслідків, і відповіла:

      — Тепер я можу про це сказати. Мій батько з Узбекистану. Він належить до ханського роду, який правив Хівою. Його колись вислали в Україну.

      Очі співрозмовника від здивування заокруглилися:

      — Та я ж із Хіви! То ви — ханського роду?

      Розпитавши детальніше, він пообіцяв з'ясувати подробиці після повернення додому, взяв у жінки адреси — і її, і батька.

      Не минуло й місяця, як із далекої Хіви до Кривого Рогу полетіла звістка: працівники місцевого музею, які займаються історією монархічної династії, запрошують Абдурасула Мадьярова відвідати рідні місця. Архівні матеріали підтверджували: він є племінником останнього хана Сеїда-Абдулли, що в лютому 1920 року — після вступу до міста Червоної армії — змушений був зректися влади. Влітку ханську родину вивезли з Хіви у невідомому напрямку, і подальші її сліди загубилися. Наводилися навіть аргументовані припущення, ніби всіх розстріляли в катівнях московського ЧК. І раптом — дивовижна, абсолютно випадкова зустріч двох незнайомих людей у північнокавказькому місті, яка розкрила таємницю ще однієї сторінки новітньої історії.

      У березні того ж року 89-річний Абдурасул Мадьяров побував у Хіві, яку не бачив сімдесят один рік, пройшов вулицями міста, коридорами ханських будинків, відвідав фамільну усипальню. Вiн усе легко впізнавав (пам'ять чіпко тримала яскраві враження юності), дав інтерв'ю журналістам узбецького телебачення. І навіть погодився на переїзд до Хіви, де він став би живою пам'яткою історії.

А тим часом у Вінниці...

      Про візит ханського племінника на батьківщину повідомила «Комсомольская правда», і куца інформація, що укладалася в кілька рядків, не залишилась непоміченою. Зокрема, її уважно прочитали в сім'ї вінничанина Губея Мадьярова і навіть розвеселились: от бачите, у нас таки є однофамільці, та ще й які! До слова мовити, це вперше у житті Губей Сабирович дізнався про існування людей з таким самим прізвищем, — досі жодного Мадьярова зустрічати не доводилось. Про власний рід він не знав нічого, бо спершу виховувався в дитячих будинках Башкирії, потім його усиновив мешканець Уфи. Та й у паспорті в графі «національність» значилося: башкир.

      Та коли місяців через два московська газета «Неделя» опублікувала чималий матеріал про візит Абдурасула Мадьярова до Хіви — з подробицями та фотографіями, — вінницькі Мадьярови його читали дуже уважно. І Губей Сабирович раптом розхвилювався:

      — Оце я пам'ятаю!.. І оце!..

      Знову чистий випадок, який зв'язував воєдино ще два кінці генеалогічної ниточки, адже газетна стаття могла й не потрапити на очі.

      Лист iз Вiнницi, адресований у «Неделю», співробітники редакції переслали до Кривого Рогу, і вже звідти прийшла відповідь зі словами: «Негайно приїжджайте! Ми вас чекаємо». А за два тижні — нова епістолярна вимога від криворізьких родичів: «Чому ви не їдете? Поспішайте, бо може бути пізно!»

      Після цього вінничани швидко зібрались у дорогу і вже на місці дізналися: після повернення додому Абдурасул Мадьяров важко захворів і перебуває в лікарні. Він ще встиг після сімдесятирічної розлуки побачити Губея — свого рідного брата (як врешті-решт з'ясувалося!), розповісти про долю родини. І за кілька тижнів його не стало.

Розвіяні вітром

      Це кардинально міняло бачення Губеєм Мадьяровим усього свого життя, тож до Вінниці він повертався не лише переповнений враженнями від зустрічі зі знайденою ріднею — він мав на руках також нарис дослідника криворізької минувшини Григорія Гусейнова «Як хан на шахті працював» із розповідями про злигодні, що звалилися на ханську сім'ю, про долі її членів та дороги, які привели в Україну.

      Хівинське ханство — феодальна держава, яка існувала понад півтисячі років у нижній течії Амудар'ї. Місто Хіва стало його столицею в середині XVII століття, і приблизно з того часу ведеться генеалогічне дерево династії. З 1873 року ханство перебувало у васальній залежності від Росії. Саме тоді правив один із найвидатніших хівинських монархів Мухаммед Рахім Другий. Людина надзвичайно освічена, він не лише дбав про культуру, а й сам став класиком арабомовної поезії під псевдонімом Феруз. Після його смерті в 1910 році титул успадкував молодший син Ісфандіяр-хан, але через кілька років він загинув. Останнім правителем був Сеїд-Абдулла. Йому довелося без бою здатися перед силами Червоної армії, що переважали, і відмовитися від престолу.

      Це зберегло життя і йому, і всій родині. До липня відсторонені від влади члени монаршого двору спостерігали, як у палаці хазяйнують зайди, аж ось якоїсь ночі їх забрали до відділу ЧК, під покровом темряви повантажили на човен, і почалась дорога у вигнання. Потім по Амудар'ї та по Волзі вони пливли пароплавами, їхали залізницею, аж поки не опинилися в Москві. Там їх два тижні протримали під арештом, після цього на три роки помістили в концтабір, створений на території Ново-Спаського монастиря. Відтак хівинців вислали до Кривого Рогу, де вони працювали на копальнях. Аж у 1933-му їх викликали в ДПУ і повідомили, що відтепер вони рівноправні громадяни СРСР, можуть жити, де захочуть, видали документи (Хан Сеїд-Абдулла, що працював сторожем на шахті «Більшовик», до цього моменту не дожив — помер у голодну пору 1933-го, його поховали на лікарняному цвинтарі). От лиш повертатись до Хіви їм не дозволялося.

      Слід зазначити, що в Кривому Розі на засланні опинилися чоловіки (жінок та дітей чекісти вивезли до Ташкента, де й кинули напризволяще), тому за десять років деякі хівинці поодружувалися з українками, у них народились діти. Зриватися з обжитого місця не було як. Але кілька чоловіків, у тому числі батько Абдурасула Мухамадьяра, виїхали до Середньої Азії. Далі Ташкента їх не пустили, і вони залишились там у родичів. Останні роки життя Мухамадьяр — брат хана Сеїда-Абдулли — мусив жебракувати на місцевому базарі...

«Прізвище збережи справжнє...»

      Про Губея Мадьярова у нарисі Гусейнова — жодного слова. Для родичів він загубився у вирі історії, здавалось, безнадійно. А йому теж було про що повідати. Вінницькі журналісти, зачувши про ханське походження одного з мешканців мікрорайону Вишенька, зацікавились ним. Але тоді на сімейній раді Мадьярови вирішили від публікацій у ЗМІ утриматись — все-таки йшлося про приватне життя. І тільки через п'ятнадцять років Губей Сабирович погодився розказати про те, що довелось пережити.

      Дитяча пам'ять зберегла вигляд величезної бібліотеки ханського палацу: ряди книг із позолоченими палітурками (згодом ця книгозбірня за більшовицької влади буде розтягнута і практично знищена). З бібліотекою пов'язаний і перший яскравий спогад. У Хіві стояла військова частина, і якийсь офіцер попросив у хлопчика паперу, щоб згорнути самокрутку. Губей вирвав сторінку з книжки, і тоді офіцер сказав: «Ох і перепаде тобі!» Переляканий малюк до пізнього вечора переховувався в сараї, поки його не розшукав брат.

      Добре пам'ятає він і фатальну липневу ніч 1920-го, коли вночі його, трирічного, та ще кількох старших дівчаток забрали чужі люди. Везли спочатку возом, потім — на паровозі. Хлопчика періодично від когось переховували, примушуючи залазити в незапалену паровозну топку. Зрештою добралися до Уфи, де його помістили в розподільний пункт. З ним ще зоставалася старша сестра, але надалі обох направили в різні дитячі будинки, і він втратив її сліди. Зараз не пам'ятає навіть імені.

      Губея часто перевозили з одного дитячого будинку до іншого. Родичі його розшукували — до дитбудинків добивалися брат і сестра, але зустрітися з ними не виходило. Пам'ятає, що приїжджав ще якийсь міліціонер і довго з ним про щось говорив. Тільки в 1991-му він довідається, що то був старший брат Абдурасул. Його дивом прийняли до міліції, де він кілька років прослужив і всупереч забороні навідався до Уфи.

      Незабаром Губея всиновили чужі люди, і остання ниточка до родини обірвалась. Коли в подружжя народилася власна дитина, хлопчика перетворили на домашнього служку і якось за дріб'язкову провину жорстоко побили. Малий втік і кілька місяців жив без притулку і жебракував, поки не потрапив у поле зору працівників освіти.

      Потім пішов другий період дитбудинків і друге усиновлення. Цього разу пощастило більше: хлопець потрапив у сім'ю проректора Уфимського медінституту Сабира Мухамедзянова. Він і вивів його в люди — після школи віддав на навчання до будівельного технікуму, а потім домовився, щоб юнака взяли на підготовче відділення медичного вузу. Губей закінчував його уже перед самісінькою війною.

      Коли досяг повноліття, Мухамедзянов сказав:

      — Я поки що тобі нічого не можу розповісти, але ти збережи своє справжнє прізвище — Мадьяров.

      Щоправда, по батькові записав від власного імені, національність також вписав свою. Пояснив, що це робиться з міркувань безпеки — так легше житиметься. Можна припустити, що Мухамедзянов знав більше й збирався розкрити таємницю в майбутньому. Та не судилося: спалахнула війна, і невдовзі він загинув під Ленінградом.

Могли зустрітись... у Німеччині?

      У липні 1941 року вчорашнього студента-медика мобілізували. Його призначають молодшим лікарем полку і кидають в одне з найгарячіших місць — на Карельський фронт.

      — Я досвіду не мав ніякого — майже пацан ще, а там на фронті таке творилося, — розповідає Губей Сабирович. — Одразу стільки поранених, всі просять допомоги, а ти один, і не знаєш, до кого першого бігти...

      Звідав, і що таке оточення, і що таке важке поранення з контузією, коли оточенці проривалися до своїх. Після лікування по госпіталях повертається до своєї частини, проходить з боями Польщу, доходить до самої Німеччини.

      Там же сталась подія, яка міцно зв'язала Мадьярова з Україною. Перед кінцем війни в медичний підрозділ прийшло поповнення, а в його складі — подолянка Люба. Молоденька медсестра запала в серце офіцеру. Дівчина відповіла взаємністю, і там же, неподалік від лінії фронту, вони побралися.

      І знову шляхи братів пролягли близько! Річ у тім, що Абдурасул Мадьяров залишився на окупованій території, і невдовзі його забрали до третього рейху як остарбайтера. Після приходу радянських військ співвітчизників, силоміць вивезених за кордон, звільнили, і він повернувся до Кривого Рогу.

      Губей Мадьяров після перемоги вирішує стати кадровим офіцером. Він залишається на посаді лікаря-лаборанта у Північній групі військ, що дислокувалась у Польщі. Через шість років переводиться в Читу і тільки 1954-го звільняється в запас, дослужившись до звання майора.

      Коли вибирали місце для проживання, погляд одразу зупинився на Вінниці, бо з цих країв була родом Люба. Сюди і приїхали разом із сином В'ячеславом (він народився в Забайкаллі). До виходу на пенсію Губей Сабирович працював у міській, потім в обласній санепідемстанціях, В'ячеслав закінчив енергофак місцевої політехніки, раніше викладав, а нині працює деканом рідного факультету. Сім'я надійно осіла у Вінниці, і ніщо не віщувало потрясінь, якби не інформація в «Комсомолке» і згодом стаття в «Неделе», яка дозволила встановити контакти з родиною.

      Слід сказати, що нащадки хівинської династії, які обрали за дружин українок (серед них брати Насер, Абдурасул і Губей), залишились жити в Україні. Ця родова гілка вкорінилася глибоко: В'ячеслав свого часу теж одружився з українкою, а торік у серпні став із молодою на рушник Володя — онук Губея Сабировича. Мадьярови показують весільні світлини і невісткою не можуть нахвалитися.

      ...Та от побувати в Хіві, на своїй першій батьківщині, Губею Мадьярову не пощастило. Спершу завадило загальне зубожіння дев'яностих років, коли не мав грошей на поїздку, тепер не дозволяють здоров'я та похилий вік, бо у неповні вісімдесят дев'ять важко перенести довгу дорогу до Середньої Азії і назад. Він сподівається, що це вдасться зробити синові з онуком, щоб помилуватися грандіозними архітектурними та історичними пам'ятками минувшини, які створили їхні предки, — як-не-як, Хіва належить до найяскравіших надбань світової цивілізації й охороняється ЮНЕСКО.