«Екскурсія» у в'язницю

(Закінчення. Початок — в «УМ» за 31 березня та 1 квітня)

      Нам попалася досить простора, метрів на двадцять, камера № 96. Восьмимісна, але ми жили там вшістьох. Було навіть місце потанцювати під радіо або повіджиматися від підлоги. Єдине, що цьому заважало – брак повітря при фізичному навантаженні. Тепер про меблювання. Посередині — забетоновані стіл і дві лавки по обидва боки. Із трьох сторін — чотири двоярусні «шконки»... втім, це не нари, просто ліжка з дуже твердою, негнучкою сіткою зі шматків металу. На кожному спальному місці є матрац, хоча й товщиною з мою тонку куртку. Є також ковдра й невелика подушка. Жорсткувато, але можна ще підстилати куртки-светри! Виспатися за весь тиждень мені вдалося просто на славу. Якби не проміжна ланка «Окрестіно», у плані праці й відпочинку мій тиждень виглядав би ідеально.

      Кожному в камері видали постільну білизну, «вафельний» рушник і металеву кружку без ручки. Кружки ми поставили на невелику металеву полицю. Є ще стінна шафа, також металева. В іншому куті — туалет, без кабінки. Він відділений тільки цегельною стінкою висотою близько метра. Це найбільш незручне й психологічно неприйнятне в усьому антуражі в'язниці місце. Хоча, як говорять, теж звикають. Є ще віник, смітник, раковина з краном (гарячої води в камері немає). Для вмивання видали два невеликi шматки на вигляд господарського мила. Воно має запах йоду й ще чогось дуже кислого — можливо, не відомої мені дезінфекції. Замість туалетного паперу — кілька чистих «амбарних книг» із бланками, призначених для оцінок явки співробітників МВС на якісь заняття. Може, з ідеології? Недарма ж папір виявився таким лощеним-лощеним...

      Вікна камери в гратах із двох сторін, плюс зовнішні жалюзі. Але не герметично щільні: якщо трiшки вигнутися, можна побачити шматочок НЕБА... і частину стіни з дахом навпроти. За їхнім освітленням я навчилася розуміти, яка погода й приблизно котра година. Адже наші годинники й телефони вилучили, а радіо говорить непостійно й часто неголосно. Світло горить цілодобово: вдень — лампочка під стелею, після відбою (так і не зрозуміли, о котрій він годині) — «каганець», більше тьмяна лампочка над дверима. У важких металевих дверях є вічко й щілина для нагляду за нами в камері, а під ними — віконце для подачі їжі. Вічко й засклена щілина можуть відкриватися скільки завгодно разів на добу, хоч щохвилини. Їжу подають три рази на день у металевих мисках. На обід першу і другу страву дають по черзі. Раціон нагадує про піст. Сніданок — каша з маслом нез’ясованого походження, чверть білого хліба на особу і півкружки чаю, неміцного, але солодкого й гарячого. Якби щоранку давали не те саме й більше чаю, було б навіть терпимо. Обід — повна миска досить смачного супу (от його нам давали в різноманітному виконанні!), потім миска каші з невеликою кількістю м'яса. Але — ніякого компоту! Тішило, що хоча б смак води у крані можна було стерпіти. Щодо вечірньої трапези, то вона в нас проходила під гаслом «вечерю віддай ворогу». Щовечора, принаймні, під час мого перебування в установі, давали «бігос». Співкамерниці розповідали, що таку назву має польська національна страва, але наша — ближче до армійського аналога. Це така кисла капуста, яку довго варили, і тому вона дуже м'яка, та ще й у власному соку, ще більш кислому. Єдиний вихід, щоб це спожити, сік від «бігосу» виливати в раковину і їсти саму капусту, доки вистачить сил на цю гидоту, з максимальною кількістю хліба. А от хліба було повно. Як жартували мої співкамерниці, вислів «сушити сухарі» безнадійно застарів. Нам щодня давали три величезнi шматки, ми з'їдали близько половини. Дев'ять політичних в'язнів-протестантів узагалі з першого дня оголосили голодування. Після засудження на 7 — 15 діб голодувало вже не менше 20 чоловік. Найгірше було курцям. Як повідомили по секрету міліціонери ще під час нашого перебування в «Окрестіно», у них була вказівка «не давати курити». От яка сильна турбота режиму про наше здоров'я... Не можна не відзначити, що некурящі були більш вільними, ніж ми. Я вирішила нічого не просити й дочекатися передачі, в тому числі з цигарками, після суду, числа 28-го (ще не знала, що мене відпустять). Може, до того часу перехочеться курити? Але дівчиська з тусовки патріотичних панків сприйняли буквально жарт одного охоронця на тему «курить віник». Якщо додавати в «тютюн» з віника висушений лавровий лист, виловлений з «бігосу», цигарки виходять дуже навіть нічого. Ми вирішили їх запатентувати: «Чорний бусел — лайт». Хочете «суперлайт». Тільки дістаньте ще шматок синтапону з куртки й зробіть з нього фільтр. І зрозумієте: життя прекрасне.

      Будять в'язнів о 6.00 включенням державного гімну по радіо. На всю гучність. В перший ранок при побудці надовго відкрилося вічко в дверях. Їм була цікава наша реакція на гімн. «Добрий ранок усім! Прийшов новий день — День Волі!» — крикнула я, вискакуючи зі своїх ковдр із куртками. Усі відразу прокинулися. День Волі! Сьогодні ми чекали новин (і дочекалися — по вентиляції, від камер 95 і 93; інші нам розкажуть спецназівці на шляху в суд через два дні). Звучить державне FM-радіо «Сталіца» з його новинами в стилі «зрозумій все навпаки». Зате із відмінною музикою. Російський, білоруський, український рок, зразки англомовної поп-і рок-класики та лише іноді — російська попса. З газет нам видали почитати тільки номер «Радянської Білорусі» за 28 червня 2003 року. Всім камерам один той самий! Можу лише припустити чому. У нашій, 96-й камері, газета викликала резонанс. Почавши від нудьги читати вголос статтю про жінок-терористок, ми захопилися й задискутували. Тема чеченської війни стала провідною, обговорювалася на підвищених тонах. Ми перекрикували одна одну протягом двох годин, хоча уже був відбій. Нам не заважали. Я розповідала про відрядження, дівчина-панкерша — про теракти на фестивалі «Крила». Ми засуджували тероризм, але кожна якось по-своєму. З коридору не чулося ні звуку! Уявляю, як цим людям у погонах хотілося порушити правила й увійти до нас поговорити на цю тему... До речі, нам таки дали штук п'ять цигарок на всіх після цієї суперечки, а саме слів Аньки-панкершi: «Так ми ж за вас воювали!» Анька мала на увазі Жовтневу площу.

      Уже не знаю, чи виконала адміністрація обіцянку видавати з понеділка книги з бібліотеки. Олівець, щоб розгадати кросворд, не дали, хоч як ми вже просили. Сусідній камері пощастило більше: дівчата знайшли в куті стержень від ручки і писали камерний щоденник. А нам довелося писати згорілими сірниками й таблеткою активованого вугілля, виданого ще раніше на прохання однієї дівчини. Треба сказати, жінка-лікар ставилася до нас дуже уважно. Вона кілька разів за першу добу запитала, чи не болить щось, чи немає в когось температури. А чи немає вагітних, запитувала відразу, перед першим обшуком при вході.

      На відміну від «Окрестіно», де люди прокидаються в камерах від холоду, у Жодинському СІЗО нормальна температура. Тут водять на прогулянки (нас встигли зводити один раз у цей сірий дворик із загратованою стелею, яку я бачила в серіалі «Зона»). Водили й у душ, причому з нормальним господарським милом, а не кислим. Усе псувало вічко на дверях, але за ними стояла жінка у формі. Чоловіки у формі проходжувалися із замисленими обличчями. Вони, на відміну він нас, уже знали про наслідки відзначення нашими однодумцями Дня Волі у центрі Мінська, а саме про вибухи шумових гранат і заклик Козуліна взяти штурмом «Окрестіно». Ми знали лише «з вентиляції», що «дуже багато людей на площі», «багатьох побили й затримали», «усі знають, що ми тут».

      Ставлення охорони й адміністрації до нашого брата, політв'язня, на моїх очах еволюціонувало — у бік м'якого співчуття, навіть мовчазної підтримки. Як сказали ті, хто сидів не перший раз, «мєнти тут набагато кращі, ніж на «Окрестіно». На другий день я перестала тримати руки за спиною, на третій — міліція заговорила з нами по-білоруськи. Хоча не можу сказати, що всі ми постійно висловлювалися рідною мовою. І взагалі, де ще побачиш таких різних людей, об'єднаних однією ідеєю? От смиренні євангелістки, а от відірвані панкершi. От журналісти, що приїхали в чужу країну розповісти про неї правду, а от ціле сімейство, у повному складі заарештоване. Як у тій рекламі: ми такі різні, і все-таки ми разом».

      ...«Навіщо ж ви, мама двох дітей, ходите там, де вас можуть убити?» — запитала суддя. «Ви маєте на увазі, що всіх, хто перебував на площі, потрібно було вбити?» Хвилина мовчання. «Може бути, ви просто мали на увазі, що влада була готова застосувати зброю?» Було так тихо, що чувся шорох стержня, яким судовий секретар строчив протокол.

      «Дуже погано, — нарешті почала суддя, сухорлява літня жінка із світлою стрижкою, — що ви ходите куди попало, не подивившись по телевізору, що діється». — «Мені немає необхідності дивитися телевізор. Я все бачу на власні очі». — «Ваша провина підтверджується цими рапортами», — вона показала знайомі листочки, написані однією ручкою й одним почерком. «Так, бачила я ці рапорти...» Чи знає ця жінка, хто був їхнім співавтором? «Ви тягнете мінімум на десять діб арешту. Але я не маю права саджати вас на доби. Ви — мама». На запитання, як штраф, приписаний мені, і відсиджування чотирьох діб узгоджуються із законодавством, суддя втомлено відповіла: «Можете скаржитися в прокуратуру. Вам добавлять!»

      Замість «лицем до стіни» мені сказали «постійте бiля віконця». Ще близько трьох годин нас, двох оштрафованих, що відсиділи, i «мамаш» не відпускали. Причому другій «уклеїли» штраф учетверо більший, аніж мій. Довелося йти в «автозак», їхати забирати речі з «Окрестіно».

      Тепер «Мази» лякали народ поодинці: щоб колону не бачили люди біля розподільника, частина машин ховалася в приватному секторі.

      У дворику мінського ізолятора до мене обертаються знайомі особи. «Вас відпустили?! Які ж ви замучені за ці чотири дні»... Хто з нас тепер у більшій несвободі? Ця ваша чорна форма з жовтими лiтерами... Забувши про довгоочікувані шнурки від черевиків, лізу всередину повернутої сумки.

      Жовта косинка «Пори» з чорними лiтерами спокійно лежить на дні!