Олег залишається завжди життєрадісним. (Фото з домашнього архіву.)
Дві бронзовi нагороди України на Олімпійських іграх у Турині зачепили честь чи не кожного українця. Гордість і сором водночас. Паралімпійські ігри, де спортсмени здобули 7 золотих, 9 срібних та 9 бронзових медалей, здається, пройшли повз свідомість українців. Та й на прес-конференцію відразу після прильоту в Бориспiль запросили тільки тих паралімпійців, хто здобув «золото». До інших медалістів так ніхто і не підійшов, не привітав. Надзвичайно мужні люди, гордість нації, вони звикли до не зовсім адекватного ставлення до себе у своїй державі...
Нещодавно кореспонденту «УМ» випало поспілкуватися з Олегом Мунцом, незрячим спортсменом, який цього року отримав перемогу над шестиразовим чемпіоном світу у лижних гонках і здобув для країни паралімпійські «золото» та «бронзу». Живе 40-річний Олег, за походженням росіянин, у Кіровограді, зі своїм коханням і міцною підтримкою — дружиною Ларисою.
Майбутня дружина Олега, Лариса, працювала в Тюмені, в Росії, у бібліотеці для слабозрячих. Упевнена, що до зустрічі з Олегом не любила нікого, після першого шлюбу зарікалася не одружуватись. Олег у той час займався на спеціальних комп'ютерних курсах у цій же бібліотеці. А тут, що називається, побачила й обімліла — «Він!» Першого дня так і не зрозуміла, що незрячий. Олег перші два дні ходив на курси, потім — до Лариси. І настільки все стрімко відбувалося, що з дня першої зустрічі — 13 березня — пройшло лишень два місяці до весілля. Одружилися 13 травня та ще о 13 годині. Так що з того часу число 13 для них щасливе. Син Лариси, Дмитро, спочатку насторожено сприйняв вiтчима, пізніше — прикипів душею і тепер під час змагань переживає за нього не менше, ніж Лариса. Правда, спортом хлопець займається лише для себе, у нього інша мета й мрія — літати.
Дім у сім'ї Мунців доволі незвичайний — бурхлива дизайнерська фантазія господині дається взнаки. Шпалери всіх форм і кольорів, картини і репродукції, витинанки та аплікації. А ще — іграшки в кожному кутку і на кожній шафці. Це — ще одна пристрасть Лариси. Одного разу в Києві Лариса й Олег потрапили в Музей іграшки на Андріївському узвозі. Тоді в сім'ї грошей практично не було, і Лариса тільки дивилася на ту пару іграшок, яка їй надзвичайно сподобалася. А через кілька років зі змагань Олег приїхав саме з тими іграшками — запам'ятав... Був період, коли жили на 125 гривень на місяць, а коли поставало питання, що купити — хліб чи улюблений жіночий журнал — Олег погоджувався на журнал — «почитаємо!»
Лариса супроводжує Олега на тренувальні збори, допомагає щодня. Особливий етап — змагання: зустрічає і проводжає , а ще — дивиться по телевізору всі змагання, молиться, тримає кулаки. Цього разу, коли на останньому етапі, 19 березня, Олег 20 кілометрів змагався з шестиразовим чемпіоном світу, який прийшов зі «здорового» спорту — Браєном МакКівером, то кулак навіть у шкарпетку засунула, щоб до вечора тримати. Допомогло! Обігнав на 11 секунд! Це для спортивного світу чимало. Канадець ще довго не міг зрозуміти, що сталося: він же хоч трохи, а бачить! А Олега просто розізлила впевненість «непереможного» — стільки років той збирав усе «золото» і не планував поступатися цього разу. Довелося.
«Бронза» з біатлону далася важко. Та й подобаються Олегу більше лижні гонки. Успіх тут залежить і від помічника — гайда, який голосом допомагає орієнтуватись. Йому теж дали золоту медаль — за тренерську роботу.
Схоже, що цього разу Олегу, крім майстерності, таки допоміг характер.За півроку до змагань він отримав серйозну травму руки, переніс п'ять операцій. Та вже за два тижні відновив тренування. Олімпіада минула, й успішно, а руку Олег усе ще лікує. І подібних прикростей у житті спортсмена-інваліда вистачає. Лице вкрите ледь помітними шрамами...
За роки в спорті нагород в Олега назбиралося багато. Спробувала перелічити — заплуталась, десь близько тридцяти... Спочатку «золото», «срібло», «бронза» за російську збірну в Японії, представлення України на паралімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті (два «срібла»).
Із Росії в Україну Олег переїхав у 2000 році — у Тюмені не було де жити, а в Кіровограді у дружини була квартира. Думав перейти на тренерську роботу, виявилося, що тренерів у нас вистачає, а спортсменів — ні. Відразу ж послали на тренувальні збори в Карпати.
Зрозуміло, що місць для тренування в Росії більше, в іншому — різниця невелика. Зате в західноєвропейських країнах різниця відчувається. І річ не в умовах тренувань, хоча і це важливо. Просто там інвалідом себе не відчуваєш. Там є пандуси, ніяких особливих шкіл та інтернатів, немає пільг — зате є робота. Ставлення в суспільстві — як до рівних, тільки з особливою силою волі. Інваспорт популярний — ходять цілими сім'ями. Діти у сліпих беруть автографи — нічого, що це хрестик чи закарлючка. Знайомий Олега, спортсмен без обох рук, водить машину, і важливо, що це нікого не дивує. А у нас для людей з особливими потребами недостатньо навіть літератури (книжок у звуковому записі). Все, що можна, Олег уже прослухав.
Спорт для інвалідів у європейських країнах — це засіб самоствердження, хобі. Для наших спортсменів суттєвим фактором є ще й заробіток — призові. Роботу інваліду не знайти, на пенсію чи стипендію не проживеш. Для прикладу: Лариса, як опікун, отримує 7 гривень... не в день, а на місяць! У спортсменів- інвалідів останнім часом зменшились надходження. В Олега — наполовину знизились так звані доплати за майстерність, преміальні зникли взагалі. Зате на самих змаганнях є лише азарт, прагнення перемоги і трохи гордість — ну як ми їх!
До речі, до закінчення школи Олег хоч погано, але бачив. Пізніше консультувався з найкращими лікарями — зору не відновити. Навіть iз допомогою дружини, яка була готова віддати своє одне око для чоловіка — тільки б допомогло.
Тому з поїздок, крім ляльок для дружини, привозить ще різноманітні свічки — у повній темряві можна побачити вогник. А ще модельки машинок — самому за руль сісти не доведеться.
На початку квітня Олег Мунц їде до Києва — Президент вручатиме йому державну нагороду та премії за успiхи в Турині. Ще ніби обіцяли квартиру в Києві. А попереду — Паралімпійські ігри у Ванкувері.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
