Корозія металу

      Людина і світ — протистояння з багатьма «якщо». Ці «якщо» дуже впливають на те, хто у цьому протистоянні переможе. Слова про силу духу, готовність іти до кінця і наслідувати ту жабу, яка борсалася у молоці, а зовсім не її безвольну подругу, звісно, мають свій сенс. Але бувають у житті такі обставини, коли про капітуляцію з піднятими догори руками проситимуть найсильніші та найстійкіші з нас.

      ...Журналістка Марина розчарувалася у професії. Вона вирішує піти, але перед тим, як грюкнути дверима, погоджується виконати останнє завдання свого редактора. Доручення шефа не має нічого спільного з репортажем зі світської вечірки — Марині треба їхати до лікарні для душевнохворих, де лікується один сенсаційний маніяк. Криваві трупи, педофілія — кримінальна справа цього персонажа має настільки чорне забарвлення, що шукати там бодай натяку на чехівський афоризм «в человеке все должно быть прекрасно» справа марна. Але це ще не найстрашніше, з чим доведеться зіткнутися Марині. Пацієнт виявився не лише грізним, а й метким, він утікає з лікарні, а журналiстка кидається за ним навздогін разом із симпатичним, брутально-мужнім «опером». («Опер» — із тих, за якими — хоч на край світу). І потрапляють наші герої в якийсь Богом забутий дачний кооператив, де мешкають бомжі, п’яниці, злодії та інші покидьки. А потім починається таке, що нормальній людині не привидиться і у страшному сні. Аборигени повилазили із своїх «хібар» і для початку вбили «опера», який виявився простим смертним і аж ніяк не суперменом... Бідна ж Марина після марафону від кримінальних елементів потрапляє ... правильно, до маніяка. Який, можливо, зовсім не маніяк.

      Визначення «жахливчик» для цього фільму пасує мало, оскільки «Жерсть/Жесть» — жахливчик гіпертрофований, жорсткий, безжальний, з такою купою ознак жанру, за якою щось інше, ніж елементарна чорнуха, розгледіти не так уже й просто. Аби глядачеві було смачніше пережовувати нелюдський, та що там, просто садистський сюжет, режисер Денис Нейманд «розставив по периметру» популярних особистостей російської сучасності: Ренату Литвинову, Гошу Куценка, Сергія Шакурова... Що вони робили у цьому фільмі? Чесно кажучи, у мене на це питання визріли дві відповіді: заробляли гроші та заманювали глядача. Оскільки зайти на пару хвилин у кадр у костюмі Адама — це не рівень Куценка, який своє місце під кінематографічним сонцем завоював давно і переконливо, зігравши значно вартісніші ролі.

      Виконавці головних ролей, Олена Бабенко (журналістка) та Михайло Єфремов (маніяк), із своїх персонажів вичавили все, що можна було вичавити, посмакувавши найменшими деталями характеру героїв. Саме ці актори приїжджали до Києва на презентацію «Жерсті». Єфремов визнав, що знімалися вони у «нелюдській картині», але тут, за задумом авторів стрічки, у глядачів має спрацьовувати «зворотний ефект». Не знаю, у мене не спрацював. Я лише, перепрошую у команди фільму, пораділа з того, що цей проект «обламався» як п’ятнадцятисерійка (!!!) «Шість соток» і продюсери задовольнилися лаконічним прокатним варіантом з образною назвою «Жерсть», що триває всього півтори години. Хоча гості натякнули, що розслаблятися зовсім не варто: за сюжетом фільму виходить книжка та комп'ютерна гра. (Батьки, будьте пильними!). Але якщо доведеться обирати, то, як на мене, краще таки переглянути фільм — там хоч прекрасна «картинка» авторства відомого оператора Михайла Мукасєя.