«Росія — небезпечна»

      Юрій Афанасьєв — автор книги «Опасная Россия. Традиции самовластья сегодня» — академік Російської академії природничих наук, почесний доктор багатьох зарубіжних університетів, одне з чільних імен російської історичної науки, засновник і тривалий час ректор Російського державного гуманітарного університету в Москві. Це видання з'явилося друком у Москві 2001 р., після приходу до влади Путіна. Книга була широко відрецензована на Заході, щойно вийшов друком польський переклад. Чомусь на той час в Україні вона пройшла повз увагу істориків, а даремно. З огляду на події останніх років, цікаво повернутися до цієї книжки, актуальність якої особливо виразна сьогодні.

      Це книга сувора, болюча, безкомпромісна. Найбільша її цінність — критична свідомість власної історії. Своїм дослідженням Афанасьєв засвідчує, що в російській національній ментальності насправді відбувається глибинний перегляд інтерпретативних стереотипів. Ні, це ще не процес, а лише поодинокі самотні голоси. Але це голоси потужні. Це голос російського історика, який іде супроти «тріумфалістської» течії, намагаючись зрозуміти реальні проблеми і перспективи сьогоднішньої Росії. Варто прислухатися до думки Афанасьєва, якщо хочемо зрозуміти, що насправді відбувається в Росії. Крім того, крізь призму цього безжалісного аналізу можна також краще збагнути й те, що донедавна відбувалося в Україні. І до яких непоправних наслідків могло б це призвести, якби Україна різко не змінила свій цивілізаційний вибір.

      Сам факт виходу цієї книжки в Росії — емблематичний. Ця студія є фактично попередженням про встановлення в Росії автократичної, більш того — неототалітарної системи. І вже тим самим ця книжка свідчить про можливість змін у російській історіографії. А також — парадоксально — не виключено, що й у самій Росії. Адже критичне усвідомлення реальності є першим кроком до її подолання. З такою Росією неможливо не бути солідарними.

      Отже, пропоную вам аналіз цих цитат (збережена мова і шрифтові особливості оригіналу) з точки зору державних інтересів України, яка волею малоросійських клонів російської автократії нещодавно мало не осіла в сипучі піски євразійської пустелі, — разом із тією Росією, яка, як свідчить аналіз Афанасьєва, перебуває на грані своєї, можливо, неминучої катастрофи.

Велич i деградацiя

      Історик запитує: «История: повод ли для гордости или стыда?» І пише: «Любить Россию — это, как у Чаадаева, — знать ее. Не коленопреклоненно, не с закрытыми глазами». Якщо Росія, вважає історик, що переживає один за одним крах своїх планетарних імперських проектів, не буде здатна осмислити себе в категоріях реальної історії, ця країна буде приречена. «ХХ век для России начался и закончился невиданными для нее историческими поражениями. В начале века обанкротилось самодержавие, в конце — коммунистический порядок». І саме тому, що, декларуючи побудову соціалізму, Росія насправді побудувала «ГУЛАГ и полицейское государство. Запад, продвигаясь по тому же курсу, [...] построил социально ориентированную экономику и открытое общество». Ось тому основна небезпека Росії — в інерції власної історії, в неможливості знайти альтернативу перманентному імперському проекту, який гальмує розвиток країни, паралізує процеси модернізації.

      Почнемо з економіки. Що являє собою економіка Росії, з її світовими амбіціями, а в дійсності — маргінальним становищем? Реставрація капіталізму, пише історик, теж пішла «грандиозно, со свойственным мировой периферии размахом. [...] Уж если либеральная приватизация — то вплоть до приватизации на пользу нескольких человек земных недр и всего национального достояния, а заодно и всей государственной власти». [...] Если свобода вообще, то и от законов тоже».

      Який капіталізм утвердився в Росії? — запитує історик. І відповідає: «Олигархический», «бандитский». І основна причина в тому, що «в России «олигархи» и губернаторы — почти сплошь из советской и постсоветской номенклатуры». «Сегодня российские власть и собственность просто снова открыто [...] соединились». Відтак «мало поводов даже для сдержанного оптимизма: их соединение произошло независимо от общества, основой для такого соединения стали не общественные, а корпоративные, а по существу — клановые интересы». А цементуючою основою такого об'єднання влади й капіталу стало «беззаконие (президент Путин именует его «диктатурой закона»)».

      У результаті прірва бідності, в яку скотилася Росія, наближає її хіба до «передкапіталістичної Африки» та Латинської Америки. А прийшла до цієї деградації Росія «своим неповторимым путем», — сумно іронізує історик: «через имперское величие, через победу над фашизмом и ядерный паритет с США». Ця деградація зумовлена тим, що реальна ринкова економіка, яка забезпечує стабільне економічне зростання, неможлива без підставових елементів демократії. Підміна ж демократії автократією веде неминуче лише до «бандитського» капіталізму, так печально знайомого і нам.

      Досить кинути оком на деякі цифри, які наводить Афанасьєв. Ці цифри чудово висвітлюють недолугу псевдоекономічну міфологію наших учорашніх можновладців, які прагли переконати суспільство в тому, що інтеграція з Росією є запорукою економічного та суспільного розквіту України.

      Росія займає «71-е место, среди стран «средней степени развития», сразу после Ливана и Западного Самоа — это и есть наше реальное место в мировой экономике [...]», пише Афанасьєв.

      Росія не працює над жодною європейською перспективою — тією єдиною перспективою, яка могла б врятувати її економіку від криз і стагнації: «Пока что — ни согласия, ни намерений. Власть, как всегда, хочет силы и великодержавности». А суспільство не знає, чого насправді хоче, — просто «большинство из 140 миллионов населения живут на один доллар в день, а несколько сотен людей превратились в миллиардеров де-юре. Из страны за последние десять лет «сбежало» 150—200 млрд. долларов», а «годовой государственный бюджет равен трехнедельному американскому».

      Оскільки ж Росія продовжує мріяти про себе як про супердержаву, то повторює фактично радянський варіант мілітаризованої економіки, яка в російських умовах ліквідує саму можливість економіки соціально орієнтованої. «Новая гипермилитаризация экономики — самоубийственна для России». Сучасна оборонна система Росії, вважає історик, несумісна з принципами вільного ринку. Третього шляху не дано: або треба будувати правове суспільство з ринковою економікою, або задовольняти інтереси «нынешнего военно-промышленного чиновного сословия». А що буде далі? «А будет розоряться государство в пользу оборонно-промышленных генералов». І війна в Чечні ніколи не закінчиться, бо вона потрібна саме цим генералам.

      Або ж питання системи соціального забезпечення населення. Політичне й економічне беззаконня, про яке пише Афанасьєв, призвело до того, що в Росії, за формулою російського демографа Л. Рибаковського, спостерігається «європейська народжуваність та африканська смертність». Тривалість життя в Росії — на 15 років нижча порівняно із Заходом. Щороку в Росії вмирає мільйон населення, зокрема 60 тисяч дітей. І причина більшості смертей — недосконалість медичного обслуговування, відсутність ліків, застарілість медичного обладнання (звичайно, якщо треба вибирати між термічними колисками для російських немовлят і бомбами для немовлят чеченських, то країна, яка собі сниться «супердержавою», не може не вибрати останнього!). Росія займає друге місце у світі за числом самогубств. Драматичними темпами зростає смертність від алкоголізму, СНІДу, сухот, сифілісу. Санітарно-епідемічний стан продовольчої продукції — катастрофічний (ніж витрачати час на перевірку м'ясо-молочної продукції в Україні, чи не краще було б навести лад у себе вдома?!). Інститут соціальних і політичних досліджень Російської академії наук прогнозує в 2045 році скорочення російського населення на 70—90 мільйонів...

      А адміністративна піраміда влади? Знову Афанасьєв: «Расползающиеся в разные стороны регионы. Приватизированное государство на услужении у мафиозных кланов. Заполнившая все поры общества коррупция...» Вам це нічого не нагадує? Ось звідки така «культурна близькість» між путінською Росією та кучмівською Україною, що робила просто необхідним стирання між ними кордонів. Так більшало території для «приватизації» у мафіозних кланів — для колективного грабунку надр, ресурсів і просто людського життя.

      А правовий простір? Упродовж останніх десяти років правове поле в Росії «разрабатывали для себя, под себя и для собственной безопасности сами «приватизаторы» вместе с олигархами». Дії російської влади за останній час — це «постоянные изменения правил игры, отказ выполнять свои обязательства и функции, подмена правового регулирования волюнтаристскими решениями, молчаливое, а порой и открытое одобрение противозаконных операций, попустительство коррупции и действиям, противоречащим общественным интересам. Все это ведет к дальнейшему выдавливанию экономики в «тень», а общества — к протестному состоянию».

      Демократичні інституції? На Заході, пише історик, суди і прокуратура є незалежними гілками відповідно державної та виконавчої влади. В Росії це — «карательные органы моносубъектной власти». В Росії прокуратура стала «державою в державі», тому що «беззаконня прокуратури» обслуговує інтереси влади, — це теж відома нам схема. Президент Росії особисто «эту по существу монархически-большевистскую, а по форме демократическую власть укрепляет. Тип власти не изменился. Сегодня президенту кажется, что он делает единственно возможное — повышает роль советской прокуратуры, откладывает реформу судов и прибирает к рукам еще трепыхающуюся прессу. Ослабляя других политических игроков и делая ставку снова на бюрократию как системообразующий элемент власти, он воссоздает ту самую моносубъектную русскую власть (иначе говоря — самовластие), которая веками пригибала Россию». Путін «отождествляет себя, свою власть и политику с государством в целом. А государство как власть отождествляется им с обществом».

Iмперський вимiр

      Підтвердженням сповзання Росії до диктатури, коментує історик, є, власне, й наступ на засоби масової інформації, тепер уже майже цілковите обмеження свободи слова. Цензура заповнює собою всі пори соціального організму. Зрозуміло, тиск на пресу має ті ж самі модальності, що донедавна спостерігалися і в Україні: альтернативні засоби інформації — журнал «Итоги», газета «Сегодня», радіостанція «Эхо Москви» — були закриті чи обмежені в своїй діяльності нібито не за критику політики Кремля, а за фантоматичні порушення податкових законів. На велетенських обширах російської периферії інформація зведена до одноканальної пропаганди. За дев'ять років — від 1992-го до 2001 р. — в Росії було вбито 183 журналісти. «20 журналистов в год убивают в России, которая официально ни с кем не воюет», — гірко констатує історик.

      Попри все, такі брутальні силові методи управління державою ведуть до зворотного результату, вважає Афанасьєв: не до зміцнення країни, а до прогресуючого її розпаду. «Административные меры президента России по укреплению «властной вертикали», по созданию на территории страны семи генерал-губернаторств, — это, скорее, очередная акция по силовому скреплению разваливающейся империи, чем серьезная попытка внутреннего обустройства России». «[...] Постепенно и незаметно единое государство на территории России по сути дела перестало существовать». «[...] Единая экономическая система страны неуклонно разрушается. Возможно, более точное определение еще мрачнее: ее уже нет».

      Історик говорить також про особливо драматичний наслідок історичної специфіки російської державної системи, закоріненої у винятково імперському вимірі її формування, а саме: відсутність органічної єдності Росії як суспільного утворення і як культури. Ця держава складається із суб'єктів, пише Афанасьєв, які опинилися в цих кордонах у різний час і «зачастую не по своей воле» (серед прикладів фігурує і насильницьке приєднання України до Радянської Росії шляхом більшовицької окупації). Ці суб'єкти, твердить історик, перебувають «не только в разних цивилизациях, но и в разных временных эпохах». Єдиним інструментом такого об'єднання в минулому був лише терор: репресії, депортації і навіть Голодомор, як у випадку України. Ціна комуністичного насилля по світу — 85-100 мільйонів жертв. З них на сумлінні Росії — 20 мільйонів людських життів, як вказує відоме дослідження європейських учених — «Черная книга коммунизма. Преступления. Террор. Репрессии» (рос. переклад: Москва, 1999). Комуністичну Росію перевершив лише комуністичний Китай — 65 мільйонів жертв...

      Присуд історика суворий: «Русское насилие, его размах и гигантское наследие (включая Чечню сегодня) — это монголо-византийско-социалистический [...] синтез», який парадоксально вдарив тяжко по самій Російській державі. Адже радянський «інтернаціоналізм», який насправді був безвідмовно діючим механізмом тотального національного приниження і взаємного нацьковування всіх без винятку втягнених у цей диявольський експеримент народів, обернувся «политическим отторжением России [...] всеми бывшими «союзными республиками», за исключением, может быть, Белоруссии — в силу родового сходства все еще советского режима Александра Лукашенко и постсоветской российской власти».

      Словом, є ризик, вважає історик, що остаточна конфігурація світу після «холодної війни» матиме з вини Росії конфліктну, дестабілізовану і дестабілізуючу структуру. З одного боку, ЄС — розширений простір політичної рівноваги й економічного достатку, в якому паритет забезпечений на всіх щаблях представництва (включаючи, між іншим, мовний: ЩОДНЯ ЄС витрачає 2 мільйони євро для перекладу з мов і на мови ВСІХ членів Співдружності). А з другого — парад євразійських сателітів, яких втягує в себе, мов чорна діра, «зияющая пропасть развала России», розширюючи простір бідності, беззаконня і репресивних методів керування.

   Ось тому згортання демократії в Росії і сьогоднішня експансіоністська політика її президента — це для російського історика «путь над пропастью» Російської держави.

      Власне, загадка російської історії, твердить учений, — в самій російській владі. Принципова відмінність російського та європейського типів влади полягає в тому, що «наша власть проистекает из конфликта, она моносубъектна, признает только себя за вершину азиатской по сути «Пирамиды», а все другие субъекты подавляет и уничтожает». «Наша власть всегда была как бы вне общества, самодостаточна, не зависела от него и в то же время всегда его угнетала, подавляла». Основні структурні елементи цієї влади — «візантійська» і «ординська». «Ордынская традиция [...] стала [...] самой мощной, самой страшной ее составляющей. Она не только в архетипе русской власти, не только в беспрекословном господстве этой власти над всем, что оказывалось под ней». Ця влада просто не має «ни ограничений. Ни сомнений. Ни пределов. Ни исключений», а тільки — «страсть безудержного и бессмысленного захвата, расширения, владения и покорения завоеванного [...]. Соединившись с византийской, ордынская традиция, а вместе с ней и русская власть обретают формулу абсолюта, автократии, становятся самодержавием: и вера, и власть».

      Уявні «старші брати» — московські князі — насправді були «младшей ветвью» руських князів і тому не могли претендувати «на получение великокняжеского ярлыка. Отсюда — ставка на Орду, коварство в отношениях между собой и жестокость по отношению к другим русским землям». «Москва — символ, образ, тип русской власти. С ее мессианской и универсалистской претензией на весь мир. С ее моносубъектностью и суперцентрализмом. Власти, проистекающей из конфликта, который разрешался и разрешается неизменно по-ордынски: с конкурентом не ищут компромисс — конкурента [...] уничтожают». І чи змінилася сьогодні ситуація з часів історика Ключевського, який писав: «государство пухло, а народ хирел»? Але ж чи може змінитися, якщо «у нашей власти — гены Золотой орды»? «В самой своей сути она не переменилась. «Олигархическая», централистская сущность была ей свойственна при Советах — правда, в иных формах. А главные характеристики остались прежними, они уходят корнями в Средневековье». «Объединение, а точнее завоевание Руси Москвой, было условием и средством выживания огромного московского военно-служилого люда. Эта масса алчущих разлилась по Руси, густо замешав на крови генезис московской власти, — а это и есть русская власть».

      Еманацією російської влади стала і офіційна російська церква: «Так на основе ордынско-византийской традиции христианство из религии свободы и независимости личности превратилось в религию господства над личностью». Церква, яка підтримує цю владу, «не избавилась от средневекового мировоззрения [...], не подготовлена к трансформации, которую переживает современный мир. Отсюда невротическая реакция на вызовы современности, выраженная в изоляционизме, ксенофобии, крайней нетерпимости, стремлении восстановить «симфонию с властью». Тим часом «в тех действиях русской власти, что разворачиваются на наших глазах, за устремленностью к «порядку, управляемости и эффективности» просматривается слепая воля, которая только и способна обеспечить вместо вожделенного Логоса еще больший Хаос». І саме тому, що «главная русская традиция: власть любой ценой», «Власть абсолютная, безмерная, безграничная, максимально жестокая, непредсказуемая и недосягаемая...» «Московский тип власти предполагает обязательное наличие единого центра, который жестоко подавляет попытки создания любых независимых от него властных структур».

Сталiнська душа

      У духовному житті Росії продовжує домінувати сталінізм. Свого часу були люди, що молилися за Сталіна в радянських концтаборах. Врешті, а чи не написав Віктор Єрофєєв у своїй останній книзі «Хороший Сталин» про те, що «російська душа» є «сталінською» за самою своєю природою?! «Удвоенная несвобода — это и есть наиболее ощутимый результат сталинизма в духовной жизни современной России. Она же — главная причина искаженного мировосприятия, утраченной, а точнее так и не обретенной, русской идентичности».

      Саме тому Росія — заручник «минулого, яке не минає». Текст російської історії — незмінний, як текст російського гімну, в якому спершу фігурував Сталін, потім «партія» і «СРСР», а тепер — «Бог» і «Росія». І двоголовий орел на гербі Росії, повернувшись з імперського минулого, як пише автор тижневика «Новое время» Г. Осіпов, «жадібно дивиться в бік радянського минулого». Від середньовіччя до сьогодні — нерухома парадигма: «Революция перевоплотила российский религиозно-имперский мессианизм, осуществлявшийся до того под лозунгом «Москва — Третий Рим», в социалистический экспансионизм под лозунгом пролетарского интернационализма». Або ж: «Именно в силу особого типа власти послеордынское развитие России станет своего рода самовоспроизводством и расширением Московии как тяглового государства с бесправным населением и с подавляющим приоритетом самодержавия и государственности. Тип этой власти не изменится в ходе формирования имперских структур при Петре І, он сохранится и тогда, когда диктатуру царя сменит ленинская и сталинская «диктатура пролетариата». Эти же монгольские очертания Московии просматриваются и в действиях по становлению диктатуры закона Путина».

      «[...] Вся социально-политическая реальность Советского Союза, да и постсоветской России, как бы остановили часы, как бы вернули нас, живущих в начале ХХІ века, к интеллектуальному уровню начала века ХІХ», коли були актуальні слова Чаадаєва: «Начиная с самых первых мгновений нашего социального существования, от нас не вышло ничего пригодного для общего блага людей, ни одна полезная мысль не дала ростка на бесплодной почве нашей родины, ни одна великая истина не была выдвинута из нашей среды...». В Росії архаїка стає нормою: «движение вспять, архаизация всех жизненных форм. Деградация. Всеобщий отток».

      А може, це плата за насилля, питає себе історик, — за насилля масове і жорстоке, якого «нигде, кроме как в России, свет не видывал»? «Вот и наступил час расплаты — разбитое корыто вместо мирового господства».

      Путін, на думку історика, зробив певну спробу «нормалізувати» ставлення до історичного минулого Росії, зокрема комуністичного, «но не критически, не рационально, а по-обывательски банально»: забудьмо все негативне і пам'ятаймо все позитивне. Але такий підхід до історії — це лише цілеспрямована маніпуляція масовою свідомістю. Суспільство, яке є носієм подібної ментальності, ніколи не зрозуміє своєї відповідальності перед історією і породить чергове покоління, здатне лише цинічно «релятивізувати» трагедії минулого.

Справедливiсть на рiвнi злиднiв

      Держава, в якій людське життя так мало важить, ніколи не зможе побудувати суспільства громадян. Це завжди буде суспільство покірних безправних підданців, якщо і взагалі не рабів. Пише Афанасьєв: «Строго говоря, большая часть населения России — это не гражданское общество, а весьма однородная масса не только в смысле низких доходов, но и в смысле основных немудреных устремлений. Больше всего массе людей хочется правды и порядка. При этом правда в их понимании — это справедливость, толкуемая как равенство, хотя бы и на уровне нищеты, плюс ненависть вперемешку с завистью ко всем тем, кто из нищеты выбился. А порядок — это все, что подобные устремления обеспечивает: сильная власть и «крепкая рука», карающая тех, кто живет «не по-нашему».

      Росія нині — це країна, яка не тільки не знає власної історії, а й не хоче її знати. «Нынешняя власть и поддерживающее ее сегодня большинство не способны, видимо, вообще [...] услышать голос истории. И в этом тоже — опасная Россия». І ще: «разгадка «путинского большинства» и причина народной терпимости к коммунистическому прошлому таится именно здесь. Когда люди ведут постоянное существование объятых страхом ночных существ, а вся их жизнь — сплошная социальная, нравственная ночь, когда половина народа сразу и население, и власть, и жертвы, и палачи, трудно [...] дистанциироваться от преступного режима, трудно рационально преодолеть свое прошлое. [...]. Поэтому прошлое и не хочет проходить».

      «Великодержавная агония», — так називається останній розділ книги Афанасьєва. В цьому розділі є підрозділ: «Серые страницы», навіть надрукований на сірому папері. Досить одних тільки назв: «Страна как всеобщее бедствие», «Больное и вымирающее население», «Пораженная экология», «Полицейские и воры, или Еще немного о коррупции и беззаконии», «Застарелый военно-промышленный комплекс», «Российская советская армия». Наприкінці вчений цитує думку видатного американського історика Роберта Конквеста, автора, як відомо, фундаментальної книги про Голодомор «Жнива скорботи». Порівнюючи результати розвитку різних країн, які звільнилися від комуністичного режиму, Конквест пише: «Россия вызывает озабоченность как наиболее наглядный пример посткоммунистического социального и политического строя со всеми его проблемами и в то же время как единственная страна в этой категории, которая все еще представляет серьезную угрозу миру».

      Висновок Афанасьєва: «Если всерьез задуматься над возможностью хоть какого-то улучшения живой, развивающейся на наших глазах истории», необхідне «познание и постижение глубинных оснований опасности для мира, исходящей из России». Тієї Росії, яку російський історик вважає «пороховым погребом мировой цивилизации». Тієї Росії, яка побудувала систему, якій ще не можна дати імені. Можливо, це «олігархічний капіталізм». А можливо, й «корпоративно-поліційна держава», яка в строго політичних категоріях є в такому випадку державою фашистською, виносить свій категоричний вердикт Афанасьєв. І додає: «Это и есть исторический конец Росии как имперской державы».

      Тому сьогоднішня Росія настільки перевантажена тягарем своїх проблем, що «для тех, к кому она приблизится, подобный груз может оказаться смертельно опасным».

      У плані суто людському ще одна небезпека, яка йде від Росії, на думку історика, — це «усталость человеческого материала». Російське суспільство є цілковито спустошене. Тому влада може дозволити собі будь-яке насилля над таким зануреним в апатію суспільством, яке втомлено живе сьогоднішнім днем, не маючи в собі ані здатності протистояти цьому свавіллю, ані пропозитивної альтернативи, ані виміру майбутнього.

      Ось безапеляційна оцінка Афанасьєва євразійського виміру російської ментальності: «Россию опустошает пустыня, которая в нас самих. И эта опасность — восточного происхождения». Рятунок Росії — «европеизация русского азиатства». Тільки цей шлях може перетворити Росію з «печального кладбища человеческой мысли и воли» (Н. Добролюбов) на сучасну динамічну державу. Лише в такому випадку це була б Росія «преодоленной истории», готова і здатна, нарешті, будувати майбутнє в рівноправному колі цивілізованих держав.

      За таку Росію борються сьогодні найчесніші і найвідповідальніші її громадяни. Нам із ними — по дорозі.

Вийти з iсторичної пастки

      Не далі, як наприкінці січня 2005 року — знаменний відлік! — вже не лише пенсіонери, а й молодь почала виходити на площі російських міст, протестуючи проти політики Путіна. «Скажи нет» (www.skaji.net) — так називається сайт протестуючої молоді Москви. «НоуПутін» (www.noputin.ru) — це ще виразніша назва петербурзького сайту «Идущие без Путина», — молодіжного руху, який періодично проводить мітинги «против кремлевского произвола». Серед гасел — ті ж, що лунали ще вчора в Україні: свобода слова, ні — поліційному свавіллю, і взагалі — «Освободимся от ПУТ...» — і намальовано наручники, і ще — «Мы свободные люди, мы хотим жить в свободной стране». А також — мотто Польської революції 30-х років ХІХ ст.: «За вашу і нашу свободу!». Петербурзькі студенти виходять на вулиці «Північної Пальміри», зав'язавши собі рот помаранчевими шарфами на знак протесту проти дедалі задушливішої цензури. «Якщо українцям вдалася Помаранчева революція, — з надією сказав молодий москвич італійському кореспондентові, — то, може, й нашій молоді вдасться порятуватися»... Фантастичний парадокс: рятуючись від авторитарної Росії, ми стаємо спроможними допомогти Росії вийти з її ж власної історичної пастки.

      І можна тільки подякувати російському історику за цю його книгу — моральний урок справжньої вистражданої любові до своєї батьківщини і урок поваги росіянина до інших націй.

      Ось чому природний для України шлях до Європи — це шлях рятівний. Шлях, рятівний для України. Рятівний для Росії. А відтак рятівний і для світу.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА.

До росіян

Дмитро ПАВЛИЧКО.