У Чернівецькій області доживають свого віку кілька сотень ветеранів, які в роки Другої світової війни були насильно вигнані з рідних осель на примусову працю в сусідню Румунію. У 1943—1944 роках вони працювали на спорудженні залізничних колій. Праця була тяжка й підневільна, харчування — пісне і вбоге, а тому ветерани, яким пощастило вижити, зажадали компенсаційних виплат від Німеччини, що була союзницею Румунії у тій війні. Допомогти розв'язати проблему на користь цієї категорії остарбайтерів узялися соціал-демократи Віктора Медведчука. Дехто вважає, що вони внесли вирішальний внесок у те, що 12 серпня 2000 року набув чинності закон ФРН «Про створення Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє». Згідно з ним мешканці Чернівецької області, котрі в роки Другої світової війни були депортовані до Румунії як цивільні особи й були зайняті примусовими роботами, отримували право на компенсаційні виплати. «Отримати право» означає в цьому контексті зібрати всі необхідні документи та свідчення, які б доводили, що той чи інший ветеран дійсно у 1943 році був вивезений до Румунії на примусові роботи.
Якщо витребувати відповідну довідку з державного архіву України кожному «деташаментнику» (тому, хто перебував у складі спеціального «деташаменту», тобто загону, який займався будівництвом залізничних колій на території Румунії) не становило труднощів, то отримати підтвердження з архіву міністерства оборони Румунії було значно складніше. До того ж ці дані нерідко виявлялися неповними, а то й суперечливими. Довідки з усіченою інформацією видавали явно з тією метою, щоб той чи інший українець не міг претендувати на компенсацію.
Але Бог із ними, з тими румунськими бюрократами, які спочатку кажуть «так», потім — «ні», щоб це «ні» вважати останнім словом у справі. Вони, може, взагалі не хотіли б, щоб згадували про примусові роботи громадян України в Румунії. Але чому не хочуть цього й українські бюрократи? Точніше, чому вони хочуть, щоб ці розмови закінчилися якнайскоріше й безрезультатно? Чому чиновники з Експертної комісії Українського Національного фонду «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті Міністрів України не зацікавлені в тому, щоб об'єктивно розглянути документи тих небагатьох ветеранів із колишніх Північної Бессарабії і Північної Буковини, які представили їх Чернівецькому обласному відділенню УНФ «Взаєморозуміння і примирення»? Українці з УНФ із ще цинічнішим крючкодерством, ніж румуни з міністерства оборони Румунії, відфутболюють наших співвітчизників своїми рішеннями, закриваючи перед ними дорогу до компенсацій за нелюдські знущання.
Ось лише один приклад, але дуже показовий і типовий. У тому розумінні, що аналогічні рішення, наче під копірку, були надіслані з УНФ «Взаєморозуміння і примирення» не одному і не двом буковинським ветеранам.
Григорій Іванович Олійник, 81-річний мешканець села Новоселиця Кельменецького району Чернівецької області. У серпні 1943-го був мобілізований до 63-го залізничного «деташаменту» на будівництво залізниці Бухарест — Тріяш. У серпні 1944-го, коли Радянська Армія вела наступальні бої в Румунії, утік додому. В Український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення» представив усі необхідні документи. 16 квітня 2003 року Експертна комісія згаданого Фонду своїм рішенням за номером 13/3486 відмовляє ветерану в призначенні компенсаційної виплати на підставі того, що Олійник «у період примусової праці» мав «статус військового». Формулюючи таку підставу, спеціалістам із УНФ слід було уточнити, «статус військового» якої країни мав наш земляк. Якщо Румунії, то чому потенційного резервіста армії Іона Антонеску годували, як правило, мамалигою і квасолею, а взували в постоли? А якщо Радянського Союзу, то чому тоді цей військовий не перебував на фронті, але обірваний та напівголодний будував залізницю неподалік Бухареста?
Григорій Олійник оскаржує рішення Експертної комісії Фонду «Взаєморозуміння і примирення» комісії Апеляційній, вказуючи при цьому на абсолютне безглуздя висновків першої. Але хто сказав, що Апеляційна комісія — це щось відмінне від комісії Експертної, коли вони належать одному й тому ж Фонду і навіть розташовані в одному і тому ж приміщенні — по Фрунзе, 15 української столиці? Дізнавшись, очевидно, про те, що старий Олійник таки звернувся з апеляцією у відповідну комісію Фонду, чиновники Експертної комісії, так само, як і румунські чиновники міноборони, готують і відсилають згаданому ветерану інше, друге за ліком і змістом, рішення — за номером 13/8489 від 29 червня 2003 року. При цьому і словом не обмовлюються, а як же бути з попереднім їхнiм рішенням — від 16.04.2003. Звісно, в останньому вже не згадується про те, що Олійник мав «статус військового». Претенденту на компенсацію відмовляють у праві на неї на іншій підставі. Ось той рядок із рішення: «Поданими Вами до фонду документами не підтверджена праця в умовах ув'язнення». Як можуть таке написати сумлінні й свідомі свого обов'язку та відповідальності чиновники, у розпорядженні яких є: а) архівна довідка Державного архіву Чернівецької області від 25.07.2001 за номером 1/753, у якій вказується, що Григорій Олійник у «списках радянських громадян Кельменецького району, вигнаних у німецьке рабство фашистськими окупантами... значиться під номером 98», б) довідка міністерства національної оборони Румунії від 17.04.2002 за номером CR607, у якій знаходимо два записи «15.08.1943 — 03.09.1944 — мобілізований у 63-й залізничний загін; 03.09.1944 — визнаний дезертиром». Якщо цитовані вище два документи з досьє Олійника «ненароком» не загубилися, то якого ще підтвердження цьому ветеранові треба шукати для того, щоб переконати високих чиновників Експертної комісїі на чолі із заступником голови правління Максимчуком, що він дійсно був мобілізований, себто депортований, і працював «в умовах ув'язнення»? Останнє рішення Експертної комісії Григорій Олійник теж, до речі, оскаржив. Невже після двох апеляцій, на жодну з яких відповіді поки що не отримано, члени Експертної надішлють ще й третє своє рішення і знову відмовлять у праві на компенсацію, але вже на іншій, третій, підставі? Все це спонукає поставити питання відверто: якщо українські чиновники не захищають законних інтересів українських громадян — законних претендентів на німецькі гроші, то чиї вони інтереси в такому випадку захищають?
У ситуації, що виникла, дивує позиція соціал-демократів об'єднаних, які, здається, патронували справу буковинських та бессарабських «деташаментників» із самого її початку. Замість того, щоб провести моніторинг зібраних документів, щоб зробити попередню юридичну експертизу на предмет того, хто зможе отримати компенсації, соціал-демократи на місцях продовжували публічно обнадіювати буковинців, що їм «воздасться», що той, хто зібрав і відіслав у Фонд необхідні документи, може розраховувати на компенсацію. Тепер, знаючи перипетії справи Григорія Олійника, якого Експертна комісія УНФ уже двічі відфутболювала своїми сміхотворними рішеннями, доходиш висновку, що з боку СДПУ(о) то був чистісінький піар людей, які часто хизуються своїм юридичним вишколом і соціально орієнтованою програмою, але на ділі... Хай почують соціал-демократи відомого адвоката Віктора Медведчука, що про них тепер говорять буковинські ветерани, котрі були депортовані на примусові роботи до Румунії влітку 1943 року... Для чого був потрібен оцим стареньким чоловікам та їхнім родичам кількарічний марафон нервів, надій і розчарувань? Хто на це відповість і хто за це буде відповідати?
Кілька слів про міжнародний аспект справи. Румуни і цього разу втерли нам носа. Чому немало жителів Буковини — мешканців колишніх Північної Бессарабії та Північної Буковини, які до 1940 року входили до складу Великої Румунії, кинулися оформляти румунське громадянство? Бо за цим видніється загальна перспектива, щонайменше перспектива шенгенських віз. Погодьмося, що для пересічного українського громадянина така перспектива є поки що дуже й дуже примарною.
Нарешті ще про одне. Чимало жителів нашого краю, які в роки Другої світової війни опинилися у Румунії, а після закінчення боїв з якихось причин залишилися назавжди по той бік Прута, з 14 серпня 2003 року отримали право на матеріальні відшкодування за нерухомість, землі та ліс, залишені в Буковині чи Бессарабії у 40-х роках минулого століття. Крім того, такі люди мають й інші пільги, даровані їм новою румунською владою після 1990 року. Чи не подумають грішним чином деякі сьогоднішні буковинські ветерани, у яких пільги хочуть відібрати, а до грошової компенсації будь-що не допустити, що, може, краще було б залишитися тоді у Румунії?..
Український національний Фонд, який займається справами буковинських і бессарабських ветеранів, котрі в 1943—1944 роках перебували на примусових роботах у Румунії, називається «Взаєморозуміння і примирення». Невже незрозуміло, що коли з «деташаментниками» буде вчинено несправедливо, то взаєморозуміння між українським, німецьким та румунським народами буде неповним, а примирення — нещирим?
Василь ТВЕРДОХЛІБ.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
