Ветерани УПА. Пiвстолiття потому. (Фото УНІАН.)
Вернемося до тих актуальних питань, які сьогодні обговорюються усіма і скрізь: як у нинішньому історичному контексті висвітлюється таке явище, як Українська повстанська армія. Адже тепер дуже багато говорять про визнання чи невизнання УПА як воюючої сторони або сили національного опору. У мене особисто ці розмови викликають асоціацію з образом мурашника, який почав дискутувати з річкою: чому пливе річка? І кожна з мурашок вважає себе речником історії, кожна мурашка має свою думку з приводу цього.
Що означає — визнавати чи не визнавати явище, яке вписалося кров'ю, піснями в історичну пам'ять народу? Очевидно, немає великого інтересу дослухатися, що думає з цього приводу якась старша чи менша мурашка. Це неістотно. Адже УПА — це притока великої ріки українського народу, яка випливає з правічних джерел. І ця ріка протікала повз береги, яких ми не пам'ятаємо, але уявляємо. Ця ріка вирувала в козацьку епоху. Вільній течії цієї ріки чинили перешкоди в різні періоди. Але вона була завжди — ріка національних визвольних змагань.
І немає ніякого значення, як сприймав цю річку той чи інший чиновник — чи боявся, що вона так вирує, чи, може, прикидався, що про цю ріку взагалі не знає. Але від того, що саме йому здавалося, нічого не змінюється у світі. Ця ріка була! Ця ріка завирувала в період німецької окупації, зашуміла задовго ще до цього... Але ця ріка повноводна і нині.
Красиве віддзеркалення цієї ріки ми можемо проілюструвати особистостями. Скажімо, долею сотника Мирослава Симчича, який був діяльною силою ще в ті часи, коли більшість із нас нічого не знала про УПА, і який донині залишається бойовою одиницею і яскравою особистістю в українському житті. Адже він завжди був у бою: від тієї хвилини, як його благословив духовний батько Мороз і він поринув у цей рух — і донині. Він почувався в бою, коли виконував обов'язок, коли був під слідством, коли перебував у зонах. Власне кажучи, чи не такі хлопці, як Мирослав Симчич, і створили обличчя політичних таборів? Навіть чужинці змушені були це визнати: чим був би ГУЛАГ, якби не бандерівці? Адже саме вони надали динамізму, освятили своєю духовністю, енергією опору мертвий ГУЛАГ і протиставили політичну опозицію кримінальній стихії.
Отже, питання не стоїть про те, що таке феномен УПА. Питання фактично зводиться до того, хто сьогодні є прихильником визнання УПА, а хто проти цього. Від того, хто як ставиться до цього питання — визнавати чи не визнавати УПА — зрештою, визначається, хто є хто. Опинившись перед цим історичним дзеркалом, відразу кожен побачить себе, і люди побачать, чого він вартий як мисляча особа. Чи він господар, чи сезонний гість на кону історії.
Я думаю, що питання національної ідентифікації нашої влади найбільше виявляється саме у цьому. Невизнання означає просто відсутність національної ідентичності. Влада чужих, духовно і національно порожніх «посткомуністів». Життя їх ніяк не стосується течії національного життя українського народу. Тієї течії, яка була, яка є і яка буде — як «дух одвічної стихії».
Історичні епохи носять найменування від ідолів, які хотіли зупинити ріку. Зрештою, все це дуже нагадує узагальнений образ Угрюм-Бурчеєва із сатиричної повісті Салтикова-Щедріна. Градоначальник, побачивши вранці, що ріка пливе, розсердився. Чого, мовляв, ця ріка тече? Куди тече? Хто їй наказав плисти? І звелів зупинити її, звелів загатити. Ріка навіть на деякий час ніби припинила свій рух, коли він її намагався загатити. А потім знову потекла. Такий метафоричний образ, на мою думку, найяскравіше віддзеркалює потребу в дискусії з приводу того, чи визнавати УПА.
Тепер звернуся до питання про те, яким чином записалося це в історію країни. Є давній афоризм: те, що записується кров'ю, записується навіки. Отже, те явище, що не записане по-справжньому, коли наявність його лише декларована, лише імітована якимись блискітками, — це явище, справді, залишається сумнівним для історії. Але коли воно записане кров'ю і продиктоване високим людським ідеалізмом, — це назавжди. Правду кажуть: навіть те, що ми є, — заслуга УПА.
Скажімо, моє покоління... У нас не було своїх літописців, які могли б у шістдесяті роки запитати: «Звідки ви родом?». А коли в сімдесяті у нас з'явилися персональні літописці, тоді й почалося пов'язування. Кожного з нас допитували: «Звідки ви родом? Де ви взялися?» Таким літописцям ми ні в чому не зізнавалися. Офіційна історія нічого і не зафіксувала. Більшість із нас навіть докладала зусиль, аби затерти свій слід. Адже ніхто не хотів писати на себе звинувачення і видавати ворогові таємниці. Там, під слідством, із першого дня ми всі розуміли, що це — ворог, ворог не на життя, а на смерть. Такий самий ворог, як револьвер, націлений у чоло.
І от тоді, в камері, ми починали згадувати, звідки ми родом. Читали «Отче наш», починали згадувати дитячі молитви, вранішню молитву повстанця «Боже великий, єдиний». Усе те, що збереглося в пам'яті. От, скажімо, в моїй пам'яті — хоч вирубуй її! — залишилася настанова: «Будь вірним на життя і смерть ідеї нації і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ!»
Отже, ми вийшли з цих 44 правил життя, ми вийшли з того декалогу, який знали напам'ять. І цілком зрозуміло, що саме вибух підживив наше покоління. У 60-ті роки ми прийшли з великим запасом ідеалізму, із запасом духу, який залишили нам ті хлопці, що повторювали: «Будь вірним на життя і смерть», «Або здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї».
Ніхто на Заході не може повірити, що до лав УПА йшли без перспективи перемогти, просто в ім'я ідеї. Можна було б не повірити, але я на власні очі бачив тих юнаків, коли вони готувалися до бою, коли їх як полонених вивозили до Сибіру. Бачив, як вони гідно трималися десять, двадцять, тридцять років за нелюдських умов.
На етапах облетіли і звички, і умовності, накладені життям, залишилися пам'ять дитинства і «голос крові».
Це пам'ять про ідеалізм і святу віру молоді, яка йшла проти чужих мілітарних сил у бій за правду і волю. Це був чесний прапор українського націоналізму, і його не змогли закидати болотом брехні коричневі і червоні «визволителі», маючи колосальні засоби пропаганди, саме тому, що він чесний.
У фундаменті нашої історії він змінював барви, але залишався зі своїм абсолютом: «Або волю здобути, або дома не бути».
Скільки полягло людей, і яких людей, за волю України. Не забуваймо, що кожна офіра числиться на нашому зоряному небі.
Євген СВЕРСТЮК,
президент Українського ПЕН-клубу.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
