Вони прагнуть нами керувати

 (Закінчення. Початок — в «УМ» від 18, 19, 26 січня, 2, 8, 16, 22 лютого, 1, 14, 16, 18 і 21 березня).

Партія регіонів

      Зараз усім здається, що Партія регіонів — це Янукович, Ахметов, і так було завжди. Далебі. Ця політична сила зареєстрована Мін'юстом у листопаді 1997 року (тоді вона називалася Партією регіонального відродження України), і на зорі свого існування не цілковито ототожнювалася з так званим «донецьким кланом», хоча її й очолював донеччанин Володимир Рибак. У 2000 році до ПРВУ приєдналися Партія труда, ПП «За красиву Україну», Партія «Солідарність» (лідер — Петро Порошенко) і Всеукраїнська партія пенсіонерів. У результаті утворився монстр під назвою Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України», а очолив її тріумвірат співголів — Ландик, Порошенко та Рибак. У Партію регіонів ПРВТСУ перейменувалася у 2001-му, тоді ж головою ПР став Микола Азаров. Трохи пізніше його змінив Володимир Семиноженко, тоді — віце-прем'єр-міністр. А Віктор Янукович став до керма лише напередодні «своїх» президентських виборів, у 2003 році. Саме тоді Партія регіонів стала політичним утіленням інтересів донбаської бізнес-групи.

      Трохи раніше, у 2002-му, ПР із малиновим прапором і на чолі з керівником Державної податкової адміністрації Азаровим узяла участь у парламентській кампанії у складі блоку «За єдину Україну». «Регіоналам» відводилася звична для них роль «грошових мішків», але колосальні витрати обернулися лише третім місцем «ЗаЄди» — партія влади набрала у пропорційній частині менше 12% голосів. Щоправда, прокучмівський блок відігрався на мажоритарних округах. Саме ті вибори стали переломними у наверненні промислових областей сходу України до «регіональної» віри. Популярні доти у східних областях комуністи змушені були без бою віддати територію новим, радикально-капіталістичним господарям Донеччини. Цілковитий диктат «регіоналів» на Донбасі забезпечив ледь не половину загального «пропорційного» ужинку блоку «ЗаЄду», ті самі виборці провели у Верховну Раду й десятки «мажоритарних» депутатів, котрі й сформували парламентську більшість — спочатку кучмівську, згодом януковичівську. Фактично існує вона й нині, з невеликою перервою на Помаранчеву революцію.

      Шукати відповідь на питання про витоки фінансової й відтак політичної могутності Партії регіонів — це все одно, що вимагати від Ріната Ахметова відповіді, як він заробив свій перший мільйон доларів (щоправда, таким олігархам складно розповісти навіть про походження свого першого мільярда). Але факт залишається фактом: «Регіони» — це партія найзаможнішої людини України, керівника донецької фінансово-політичної групи. У середині 90-х років це угруповання асоціювалося не лише з абревіатурою ФПГ, а й ОЗГ (російською мовою). Авжеж, перерозподіл власності на Донбасі супроводжувався стріляниною й вибухами, «донецькі» боролися за свій шматок не на життя, а на смерть, протистояли одні одним, «дніпропетровським», «київським» (тим, котрі зараз есдеки). Зрештою, маємо те, що маємо. Але навіть найбагатші люди України не змогли в 2004 році провести в президенти свого компаньйона — Віктора Януковича. Він був і залишається найхарактернішим представником цієї групи: важке дитинство в робітничому селищі, дві судимості, тюремні «університети», університети вільні, управлінсько-господарська робота, досить стрімка кар'єра із залученням до спільного регіонального «казана», зрештою, вихід на загальноукраїнську політичну арену. За межами Донбасу вади натури Віктора Федоровича, його грубість і навіть неграмотність проявилися особливо яскраво. Ясна річ, що Кучма помилився, обравши наступником Януковича. Але ж «регіонали» дуже хотіли виставити саме свого кандидата в президенти. А кращого, ніж цей «проФФесор», у них не було...

      Після поразки «Регіонів» у 2004 році на нинішніх виборах у політику вирішив піти вже сам Ахметов. У нього все зроблено за вищим стандартом, і перед камерами президент ФК «Шахтар» та компанії «Систем кепітел менеджмент» виглядає значно цікавіше та інтелігентніше. Щоправда, це лише в Донецьку. Обіцяної іміджевої прес-конференції в Києві — «сіквела» тієї донецької «зустрічі з виборцями», на якій Ахметов розповів про своє непросте дитинство й турботу про інтереси України, — пан Рінат так і не провів. Усе-таки Київ — не Донецьк.

      Але й чи доцільні були б подібні креативні кроки, якщо в цій виборчій кампанії «регіоналам» цілком достатньо взагалі нічого не робити, лише «грати» на помилках «помаранчевої» влади? Кожен прокол Президента Ющенка, урядів Тимошенко і Єханурова, будь-кого з «губернаторів» — це плюс Партії регіонів. Плацдарм у неї чудовий: органи місцевого самоврядування з часів Кучми не змінилися, а на Донбасі фактично «синьо-білими» залишаються й виконавчі структури. Якби Ющенко спробував насадити у вотчину Януковича й Ахметова своїх людей — це було б сприйнято як спроби «поставити Донбас на коліна». А так частина східних областей залишається таким собі анклавом, у якому досі триває 2004 рік. І мета тамтешніх хазяїв — перенести не гірші для себе умови в рік 2006-й.

      Рейтинг Партії регіонів два тижні тому коливався біля позначки 30%. Звісно, це дуже багато, однак значно менше від показників Віктора Януковича в листопаді 2004 року. Реваншу не відбулося. І не відбудеться, якщо «регіоналам» не вдасться покращити свої результати й залучити в парламенті до «синьої» коаліції велику групу ситуативних союзників — КПУ, Блоки Литвина, Вітренко, «Не так!». Утім проходження до ВР двох останніх сил — під великим питанням, як і вибір пана Литвина.

      Наразі ж можна констатувати, що Партія регіонів вочевидь недобирає своїх голосів. І це не дивно. Адже, скажімо, Київ, попри активну агітаційну роботу «регіоналів» (а «махальники» синіми прапорами на деяких проспектах стоять нескінченними вервечками через кожні 50 метрів!) так і не віддає партії Януковича більш як 15%. А сам Віктор Федорович фактично облишив спроби якось загітувати Галичину — мабуть, пам'ятає свою ганьбу після яєчного «замаху». У Чернівцях же днями він проголосив «останній день великого посту», а в Одесі трохи раніше похвалив відому поетесу Анну Ахметову...

      Москва виказує до «регіоналів» певну симпатію, але, на відміну від виборів-2004, не надає помітної підтримки. Хіба лише в галузі медіа. Головний коник Партії регіонів — кращі показники уряду Януковича (насамперед у сфері промислового зростання) порівняно зі здобутками «помаранчевих», а також нижчі «дореволюційні» ціни. Хоча, малюючи рекламні діаграми, «регіонали» замовчують той борг, який вони залишили наступникам після 2004 року, коли на купівлю виборців були кинуті мільярди державних коштів. А обидва уряди Ющенка, до речі, виплачують людям повноцінні підвищені пенсії, а не тимчасові доплати, як це було восени перед президентськими виборами. «Сині» агітують своїми програмами економічного розвитку, соціального захисту, енергетичного порятунку. Хоча, щоб зрозуміти їхню вартість, досить згадати той ступінь соцзахисту громадян та енергетичної залежності від Росії, який був у часи керівництва Януковича. Досить звернути увагу на те, що робітники базових областей ПР — далеко не найбагатші порівняно з іншими регіонами, радше навпаки.

      Крім того, «сині» активно використовують ідеологію прихильності до Росії (хоча й не агітують проти ЄС і НАТО так активно, як їхні колеги есдеки). А найсуттєвіше — і в 2004 році, й зараз — це те, що «регіонали» не гарантують людям Свободи. Активно користуючись цим здобутком Помаранчевої революції у власних цілях, «януковичі» своїми діями у виборчій кампанії засвідчують, що вони й надалі схильні «нагинати» та «пресувати» людей. Якби ж таке чинила «помаранчева» влада — на неї посипався б град обвинувачень у застосуванні адмінресурсу, придушенні демократії тощо (чого варта лише оцінка кількох спроб влади притягнути до відповідальності «синіх» фальсифікаторів та аферистів). А «Регіони» не пройшли «випробування опозицією». У багатьох містах та селищах сходу й півдня України їхні активісти трощили агітаційні намети «помаранчевих» із таким відчуттям безкарності, ніби вони й досі мають «дах» у владі...

      Тепер переходимо до найцікавішого питання — кадрового. Соціологи прогнозують «регіоналам» 150 мандатів як мінімум. Якщо так багато прохідних місць, можна уявити, яким був попит на них.

      Від ПР балотуються до парламенту 444 особи, а перша п'ятірка така: Віктор Янукович, голова Партії регіонів; Ніна Карпачова, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Георгій Скудар, народний депутат (президент ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод»); Тарас Чорновіл, народний депутат, екс-рухівець та колишній член ПРП, один із нечисленних представників Західної України, де він, утім, зовсім не популярний і сприймається як «зрадник»; В'ячеслав Богуслаєв, голова правління ВАТ «Мотор Січ» (Запоріжжя), відомий своїм русофільством і тим, що очолював так звану Лігу промислових підприємств півдня та сходу, яка активно підтримувала Януковича на виборах-2004.

      Усі — партійні, крім Карпачової. Поява ж пані омбудсмана у списку опозиційної партії була не надто несподіваною, адже Ніна Іванівна явно симпатизувала «синім» ще під час минулих виборів і на своїй посаді відстоювала права людини передусім на прізвище Янукович.

      Рінат Ахметов, президент ЗАТ «Футбольний клуб «Шахтар» (Донецьк)», вирішив у чільну п'ятірку не йти. «Шістка» — не для нього, тож тіньовий керівник кампанії «регіонів» обрав сьому позицію. Перед ним — голова фракції ПР у парламенті Раїса Богатирьова, міністр охорони здоров'я у 1999—2000 рр. На дев'ятій сходинці — нардеп Юхим Звягільський, 1933 р. н., «патріарх» донецької групи, екс-керівник шахти ім. Засядька й опальний в.о. Прем'єр-міністра у 1993—94 рр. (після того, якщо пригадуєте, Юхима Леонідовича намагалися притягнути до криміналу за корупцію, а він до 1997-го відсиджувався в Ізраїлі). Восени 2005-го Звягільського виключили з фракції «Регіони» за підтримку Юрія Єханурова, але «людина-гора» знову вигулькнула на «регіональних» висотах.

      Восьмий — Віктор Тихонов, голова Луганської облради, один з організаторів так званого з'їзду сепаратистів у Сіверськодонецьку в листопаді 2004 року; нині притягується до кримінальної відповідальності за спроби порушити територіальну цілісність України. Активним учасником тих сепаратистських шабашів був і Борис Колесников (№ 10) — голова Донецької обласної ради, але йому прокурори «шиють» не «політику», а вимагання акцій універмагу «Білий лебідь». Пан Колесников навіть посидів трохи у СІЗО, але був випущений на підписку і зараз уже навіть намагається «пресувати» на Донеччині міліцію, яка не видає йому новий паспорт для вояжу за кордон. Наступний — ще один клієнт Генеральної прокуратури і слідчого ізолятора, екс-голова Харківської облради, «губернатор» Харківщини в період минулих виборів Євген Кушнарьов. Він також проходить у кримiнальній справі як «сепаратист», а ще Кушнарьову інкримінували махінації з кредитом, виділеним на будівництво харківського метро. До цих виборів пан Євген — до речі, один із колишніх лідерів НДП і глава Адміністрації Президента Кучми в 1996-1998 рр. — створив «персональну» партію «Нова демократія», бажаючи реваншуватися з нею передусім на Харківщині. Але вчасно визнав безперспективність цього проекту і влився з усією «Новою демократією» до ПР. Тут він навіть став формальним керівником виборчого штабу.

      Приєдналася до «регіонів» і частина «Трудової України», очолювана нардепом Володимиром Сівковичем, який був головою слідчої комісії ВР з отруєння Віктора Ющенка і педалював думку, ніби кандидат у президенти отруївся сам (Сівковичу дістався 80-й номер). Із партії «Союз» до ПР переметнувся Олексій Костусєв (той, що досі голова Антимонопольного комітету України і з яким «Бог і Росія») — в нього номер 29-й. Народна депутатка Тетяна Засуха, яку вигнали з Селянської партії, зараз теж уже членкиня Партії регіонів і має 117-те місце. А колишній лідер партії «Нова генерація» Юрій Мірошниченко нині так само «регіонал» — 123-й.

      Загалом, як заявляв міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, у списку Партії регіонів лише в першій сотні присутні 24 особи, які згадуються у кримінальних справах. Є у ПР і офіційно судимі (крім уже «забутого» Януковича). Це Михайло Мироненко, заступник директора ТОВ «Завод «Буддеталь» (Суми), № 124, а також Микола Жук, тимчасово не працює (Миколаїв, 420). Згідно зі «списком Луценка», порушені кримінальні справи вже направлені до суду щодо Василя Ядухи, № 153, комерційного директора сільгосптовариства «Зіньків» (Хмельницька область), та Олександра Новикова, № 295, «тимчасово не працюючого» з Лугин, що на Житомирщині.

      Авжеж, отримати депутатську недоторканність під опозиційним «дахом» хочеться багатьом. Є у цьому списку й клієнти СБУ. Колишній голова Центрвиборчкому Сергій Ківалов, відомий як «Серьога Підрахуй», вписався на 27-му сходинку. Зараз він безпартійний, керівник Одеської юридичної академії, а ще недавно був лідером Морської партії. Питання до Ківалова органи мають не про море, а про транзитний сервер і взагалі фальсифікацію виборів-2004. Щоправда, «запитують» зовсім неактивно. А декого — не «питають» зовсім. Як, скажімо, нардепів Андрія Клюєва (віце-прем'єра в уряді Януковича, керівника «тіньового» виборчого штабу під час тієї виборчої кампанії, зараз у ПР у нього № 14) або Олега Царьова, котрий начебто давав у ЦВК «трьошку» доларів на підправлення даних голосування за підсумками першого туру (№ 35). До речі, молодший брат Клюєва, Сергій, голова ради директорів ВАТ «Укрпідшипник» (Донецьк), отримав 62-ге місце.

      Якщо продовжувати тему близької рідні, то в політику йде Віктор Янукович-молодший. Лідер партії поставив свого 24-річного сина на 90-ту позицію у списку, зробив заступником керівника молодіжної організації «Регіонів», а піарники придумали для «патронату» Віктора Вікторовича таку акцію, як СМС-референдум на підтримку російської мови — другої державної.

      «Донецького» екс-Генпрокурора Геннадія Васильєва у списку ПР немає (і в списку очолюваної ним партії «Держава» — також). Мабуть, через те, що «регіонали» взяли до себе на 95-те місце іншого одіозного екс-Генпрокурора Святослава Піскуна, опонента Васильєва. Тож пан Геннадій обмежився представництвом у ПР свого брата Олександра, народного депутата (№ 75).

      № 128 — син екс-прокурора Донеччини Віктора Пшонки Артем, старший помічник прокурора Кіровського району Донецька. А на 140-й позиції добрі дядьки з «Регіонів» пригріли гендиректора донецького ЗАТ «Гефест» Артема Щербаня — сина того самого Володимира Щербаня, який чинив наругу над Сумською областю, будучи там «губернатором», утік до США, попався там на порушенні паспортного режиму й перебуває нині на підписці.

      Майже «братами» вважаються і Микола Лісін та Микола Злочевський, відповідно, 108-й та 110-й номери. Вони — керівники ТОВ «Інфокс», колишні члени фракції СДПУ(о), тільки Лісін залишився депутатом, а Злочевський у 2003 році пішов працювати головою Держкомітету природних ресурсів і, за словами шефа МВС Луценка, навіть під час Помаранчевої революції активно пускав державні надра «наліво».

      А ще цікавішим у кандидатському реєстрі ПР є факт іншої «сімейності» — тієї, що склалася власне у фірмах пана Ахметова. До парламенту Рінат Леонідович прихопив за компанію цілу команду. І не тільки футбольну. Під № 41 —  людина Ахметова на чолі Професійної футбольної ліги Равіль Сафіуллін, № 43 — фактичний гендиректор «СКМ» Ігор Прасолов, № 45 — спортивний директор, колишній головний тренер ФК «Шахтар» Віктор Прокопенко, № 51 — президент компанії «АРС» Ігор Гуменюк, № 52 — генеральний серетар ФК «Шахтар» Юрій Колоцей, № 64 — директор департаменту безпеки «СКМ», фактичний охоронець Ахметова Володимир Малишев, № 66 — помічник (водій) Ахметова Володимир Мальцев, № 70 — помічник президента ФК «Шахтар» Сергій Кий, № 79 — президент футзального клубу «Шахтар» Євген Геллер, № 84 — гендиректор ЗАТ «Люкс» Станіслав Мельник. Як бачимо, «найсвоїших» людей Рінат поставив у списку високо. І це — лише ті, чия «належність» прочитується за їхніми посадами. А є ж і трохи закамуфльовані...

      Серед колоритних особистостей — також Едуард Прутник, якого пов'язують із телеканалом НТН (№ 55), Микола Джига, одіозний заступник міністра внутрішніх справ Кравченка, звільнений після скандалу з підкиданням наркотиків і зброї бізнесмену Григоришину, а нині ректор Київського юридичного інституту МВС (№ 56), суддя Вищого господарського суду Дмитро Притика, якого «чекали» у списку БЮТ, але він обрав «донецьких» (№ 68). Колишній голова Фонду держмайна Михайло Чечетов, котрий продав Ахметову й Пінчуку «Криворіжсталь», має 112-те місце.

      Молода безпартійна адвокатеса Януковича Олена Лукаш, яка засвітилася у судах під час президентських виборів, — на високій 26-й позиції. Адвокат Бориса Колесникова Анатолій Коржев — 71-й. Прес-секретарка Колесникова Олена Бондаренко — 125-та, речниця й помічниця Януковича Ганна Герман має № 106.

      Перший представник шахтарів, на підтримку яких спирається рейтинг Януковича, йде в списку 206-м, лікар — 208-м. Зате у прохідній частині ПР маса керівників, бізнесменів і підприємців, зокрема керівники горілчаного заводу «Олімп», фірм «Керамет», «Аквілон», «Украгроінвест», «Союзпромінвест-Донбас», «Міжрегіональний промисловий союз», «Ясинуватський машинобудівний завод»... Усіх і не перелічити. А народні депутати із нинішньої фракції «Регіонів» роззосереджені по списку до 151-го місця (його посів харків'янин Василь Салигін). Очевидно, всі вони знову отримають мандати.

      № 28 — Голова Верховної Ради Криму Борис Дейч, № 34 — його перший заступник Василь Кисельов, також член ПР. № 43 — Анатолій Близнюк, колишній «губернатор» Донечични, нині заступник голови облради, № 49 — Сергій Тулуб, безпартійний пенсіонер, донедавна голова НАЕК «Енергоатом», № 97 — заступник київського (!) мера Ігор Лисов, начальник Головного управління комунальної власності столичної державної адміністрації і член Партії регіонів, № 101 — Валерій Бондик, колишній член «підрахуйського» Центрвиборчкому, № 103 — олімпійський чемпіон із боротьби Ельбрус Тедеєв...

      На 20-му місці записаний «Табачнiк Яків Піневич», член Партії регіонів, заступник генерального директора із соціальних питань підприємства з іноземними інвестиціями товариства з обмеженою відповідальністю «Стіл трек». Він більше відомий масам як Ян Табачник, так що чекайте в парламенті виступів акордеоніста.

      Прогноз «УМ»: перше місце, близько 30%.

Блок «Наша Україна»

      «Мы говорим Ленин — подразумеваем партия, мы говорим партия — подразумеваем Ленин». У випадку з Ющенком та «Народним союзом «Наша Україна», базою виборчого блоку «НУ», таке порівняння не проходить. Бо, хоча НСНУ й називає себе «партією Президента», Віктор Андрійович не поспішає ставати «президентом лише однієї партії». При цьому він таки є почесним членом НСНУ.

      «Народний союз «Наша Україна» утворився наприкінці зими минулого року, а був зареєстрований у Мін'юсті в березні. Вчора новій «партії влади» виповнився рівно рік. НСНУ був задуманий як об'єднавчий механізм для більшості політичних сил, які послідовно підтримували Віктора Ющенка. Але насправді до ініціативної групи зголосилися представники лише деяких невеликих політичних організацій (як-то Молодіжна партія Павленка, «Солідарність» Порошенка). А великі праві, національно-демократичні партії залишилися осторонь — вони (ПРП, УНП, НРУ) хотіли об'єднання «помаранчевих» на своїй базі. Деякі активісти з цих партій з часом таки перейшли до НСНУ, але «Наша Україна» стала лише черговою, хай і великою та можновладною, партією в переліку патріотичних партій. Та й то УНПісти з рухівцями називають НСНУшників «лібералами», протиставляючи їм свою національно-демократичну позицію.

      Хай там як, а найбільш проющенківський блок на цих виборах називається «Наша Україна» — майже так само, як і на парламентських виборах-2002. З тією лише різницею, що тоді в його назві була присвійна частина — «Блок Віктора Ющенка», а тепер — немає. Попри велике бажання соратників залучитися іменем В.Ю., Президент відмовив партійцям у такій розкоші.

      Учасниками сьогоднішнього блоку «Наша Україна» є загалом шість партій: НСНУ, Народний рух України, Партія промисловців та підприємців України, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократичний союз, УРП «Собор». На минулих виборах ПППУ Кінаха була блокоутворюючим елементом блоку конкурентів — «ЗаЄдУ», а «наші» тоді посіли перше місце, здобувши 23,57% голосів. Цього разу такий результат, швидше за все, означатиме для «НУ» друге місце, але вважатиметься великим успіхом, попри те, що «Наша Україна» представляє не опозицію, а владу. У суспільстві вже встигло з'явитися певне розчарування діями влади після великих «постреволюційних» надій. Річ і в тім, що «помаранчеві» йдуть на вибори-2006 значно більшою кількістю «колон», ніж чотири роки тому, коли «НУ» утворювали 10 партій (НРУ, УНП, ПРП, КУН, ХДС, РХП, Молодіжна, Ліберальна партії, «Солідарність» та «Вперед, Україно!»).

      Головний виборчий месидж «Нашої України» простий: підтримайте нас, підтримайте Ющенка; рік після Помаранчевої революції — малий термін, щоб виправдати всі надії, а реваншу кучмістів допустити не можна. Все просто: успіхи Ющенка та Єханурова агітують за «Нашу Україну», невдачі й помилки — проти. Недарма деякі політологи Президента називають «головним піарником Партії регіонів». Але треба враховувати, що електорат в Україні пройшов потужне гартування виборами-2004, став «ядерним», і зробити прихильника Ющенка дворічної давнини теперішнім симпатиком Януковича не так і просто. Незадоволені «партією влади» виборці радше перейдуть до інших «помаранчевих» партій, приміром, БЮТ чи «Пори»-ПРП. У сенсі агітації слід враховувати й те, що Юрій Єхануров — перший номер списку «НУ» — має чітку установку менше піаритися й більше працювати. Тож Роман Безсмертний, який знову керує виборчим штабом «Нашої України», навіть оголошує йому усні догани. Напівжартома.

      За списком «Нашої України» до ВР балотується 390 осіб. Перша п'ятірка має такий вигляд: Юрій Єхануров, Прем'єр-міністр України (НСНУ); Анатолій Кінах, секретар Ради національної безпеки і оборони України (ПППУ); Борис Тарасюк, міністр закордонних справ (НРУ); Ольга Герасим'юк, генеральний продюсер ТРК «Студія «1+1» (б/п); Руслана Лижичко, заступник директора товариства з обмеженою відповідальністю «Студія звукозапису «Люксен», співачка (теж безпартійна).

      Шостий номер — провідник соціальної політики «помаранчевих» в уряді, віце-прем'єр-міністр В'ячеслав Кириленко. Нині безпартійний, а останнього передвиборчого моменту він був членом Української народної партії.

      Попри сподівання, нових облич, та ще й, бажано, народжених революцією, в «НУ» небагато. Зате аж 68 нинішніх депутатів.

      Сьоме місце у списку посідає Ксенія Ляпіна, яку на виборах-2002 «записали» до переліку потенційних нардепів від «НУ» аж під 88-м номером. У тому, наскільки таке ставлення до голови Ради підприємців при Кабміні було несправедливим, «ющенківці» переконалися одразу, щойно 5 квітня 2005-го пані Ксенія пройшла до Верховної Ради: за неповний рік роботи в парламенті їй вдалося зарекомендувати себе як особу енергійну, працьовиту і красномовну. Поряд із Ляпіною розташувався Микола Катеринчук — колишній вінницький мажоритарник, за яким стійко закріпилося «звання» «адвоката Ющенка». Катеринчук — також представник «нової хвилі» в НСНУ. Замикає першу десятку ще одна жінка, палка любов якої до Віктора Ющенка у парламенті вже стала легендою: свого часу Лілія Григорович на знак протесту проти звільнення тоді ще народного Прем'єра вийшла на середину сесійної зали й облилася бензином. Щоправда, від самоспалення її врятували колеги. Порівняно з минулими виборами Григорович, яка покинула НРУ заради «партії Ющенка», з'їхала на чотири сходинки вниз.

      Зате піднявся лідер Християнсько-демократичного союзу, голова парламентського комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Володимир Стретович: з 32-го місця у 2002 році до 11-го у 2006-му. Місця з 13-го по 16-те також посідають чинні нардепи: представник Партії промисловців та підприємців Микола Оніщук, народний рухівець і «вічний» голова комітету ВР з питань культури і духовності Леонід (Лесь) Танюк, активний «енесенушник» Борис Беспалий, без численних поправок якого в парламенті не обходиться фактично жоден закон, та ще один «адвокат Ющенка», представник Президента в парламенті Юрій Ключковський, котрий також вирізняється неабияким знанням законодавства.

      18-м у списку йде борець із мукачівськими (й не тільки) «беспрєдєлами» на виборах Юрій Оробець, 20-м — 70-річний «промисловець і підприємець» Віталій Майко. Третій десяток кандидатів «скромно» відкриває один із пасивних фігурантів «корупційного скандалу» й чинний керівник фракції «Нашої України» Микола Мартиненко. Наступний нардеп розташувався на позиції номер 24 — це рухівець В'ячеслав Коваль, колишній керівник секретаріату ВР. 28-ме місце належить до квоти ПППУ й віддане колишньому керівникові «Укртелекому» Станіславу Довгому. Почесний президент «Правекс-банку» Леонід Черновецький, представник КУН Євген Гірник та аксакал, керівник парламентського комітету з питань прав людини та національних меншин і колишній голова НРУ Геннадій Удовенко мають, відповідно, № № 29, 30 і 31. При цьому партія, яку очолює Черновецький, представлена не тут, а в Блоці НДП. Але спонсори потрібні всім.

      34-м іде до ВР п'ятого скликання ще один «почесний» банкір, колишній президент банку «Аваль» Федір Шпиг, якого польський тижневик «Впрост» поставив на 51-ше місце серед найбагатших людей Центрально-Східної Європи. «Кінахівець» і колишній міністр промполітики Василь Гуреєв розташувався на 36-му місці. Брат Президента Петро Ющенко порівняно з минулими виборами піднявся на п'ять сходинок угору й має 40-й номер. Голова центральної контрольно-ревізійної комісії НСНУ Михайло Полянчич, чільник Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв та голова комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимир Мойсик, відповідно, 42-й, 44-й і 46-й. Безпартійний нардеп Валерій Келестин та рухівець Олександр Чорноволенко мають місця 50 і 51, «енесенушники» (і «люди Порошенка) Микола Одайник та Віктор Король — 53 і 54. Наступний «блок» чинних народних обранців позначений номерами 59-61 (рухівець Ярослав Кендзьор, член ПППУ Володимир Заплатинський та Олександр Омельченко-молодший). 63-м іде член ХДС Антон Ружицький, 64-м — брат Станіслава Довгого Тарас. Член НСНУ Олег Гуменюк записаний на 67-му рядку.

      У восьмому десятку чинних парламентаріїв четверо: заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров (72), член НРУ Михайло Поживанов (74), «енесенушник» Микола Сокирко (75) та його колега по партії Микола Круць (79). З інших парламентаріїв нинішнього скликання до потенційно прохідної частини входять рухівець Степан Давимука (81), члени НСНУ Сергій Бичков (83), Олексій Козаченко (85), голова Полтавського осередку партії Микола Кульчинський (87) та івано-франківський рухівець Богдан Костинюк. Відомий фінансист Володимир Фіалковський — колишній кучміст, на шиї якого під час Помаранчевої революції гордо майорів відповідної барви шарфик — у списку 89-й. До останнього десятка першої сотні входять також чинний нардеп Віталій Цехмістренко й кіноактор Іван Гаврилюк, якого, за чутками, така низька шана до заслуг народного артиста України вельми образила.

      Знаменита «Аріна Родіоновна» Віктора Ющенка, Віра Іванівна Ульянченко, теж навряд чи була задоволена своєю 119-ю сходинкою, хоча й запевняла, що в перемозі своєї політичної сили впевнена на всі 200, тому вважає своє місце цілком прохідним. Втім Микола Жулинський — академік і віце-прем'єр в уряді Ющенка — на 130-му місці також виглядає не надто впевненим. Останній із чинних нардепів — Анатолій Корчинський, № 197, — шансів повторно прийти до ВР не має навіть за найоптимістичніших розкладів.

      Із депутатами розібралися, тепер про інших. Перед формуванням списків у «НУ» були дві колізії: як спекатися НСНУшників із підмоченою (принаймні в громадській уяві) репутацією та як «профільтрувати» кандидатів, поданих із інших партій — учасниць блоку. З першим завданням мав клопіт сам Віктор Ющенко, котрий з олівцем у руках поопускав своїх «відставників» — Петра Порошенка на 33-тю сходинку, Олександра Третьякова — на 41-ше, Давида Жванію — на 69-те. Екс-керівник Держмиткому Володимир Скомаровський, також «порошенківець» із Вінниці, «впав» на 126-те місце.

      Іншу категорію представляли деякі «делегати» промисловців і підприємців. Одіозної «горілчаної королеви» Ганни Антоньєвої — голови ДемПУ, яка входить до Блоку НДП, — вдалося позбутися. З деякими іншими ПППУшниками було складніше, відтак за квотою Кінаха в «НУ» представлені окремі люди на кшталт уже згаданого Гурєєва чи Довгих, котрі, м'яко кажучи, не були активістами Помаранчевої революції. Але якщо гасло «нашоукраїнців» — «Не зрадь Майдан!», то таким кандидатам нічого й зраджувати.

      № 9 у списку — молодий, це Руслан Князевич, член Центральної виборчої комісії, нині у відпустці. № 12 — Анатолій Матвієнко, лідер ледь не розколотої стараннями «тимошенківців» УРП «Собор», екс-прем'єр Криму, нині — заступник голови секретаріату Президента. № 17 — Василь Куйбіда, заступник голови НРУ, екс-мер Львова і знову кандидат на міського голову. № 19 — Оксана Білозір, колишня міністр культури. № 22 — Юрій Павленко, міністр у справах сім'ї, молоді та спорту. Лише 23-й — скромний Роман Безсмертний, який для керування виборчою кампанію навіть пішов у відпустку з посади віце-прем'єр-міністра — щоб не звинувачували в адмінресурсі.

      Під 25-м номером проходить головний КУНівець Олексій Івченко, голова правління НАК «Нафтогаз України», за ним — екс-міністр юстиції Роман Зварич, відомий останнім часом як людина Порошенка.

      № 27 та 35 — нові обличчя: Прокопович Наталія, директор Громадського центру інституційного розвитку, Катерина Левченко, безпартійна , радник міністра внутрішніх справ з прав людини та гендерних питань.

      32-й — голова правління холдингової компанії «Київміськбуд» Володимир Поляченко, квота мера Омельченка. Сам Сан Санич — аж 61-й, але депутатом стати може, якщо не виграє вибори міського голови.

      Пункти 37—39 — Олександр Бондар, представник «Собору», колишній голова, а нині заступник голови Фонду держмайна; Володимир Марущенко, керівник юридичного відділу ТОВ «МП Екопатруль» (ХДС); Володимир Лановий, постійний представник Президента в Кабінеті Міністрів (НРУ).

      Міністр юстиції Сергій Головатий — 43-й, він безпартійний. № 44 — Олександр Волков, але не «той», а керівник «Баскетбольного клубу «Київ». Його, як і директора БК «Київ» Віталія Хоменка (№ 121), називають людьми Дмитра Фірташа — одіозного бізнесмена, пов'язаного з «Росукренерго». А прийшли «баскетболісти» у цей список за квотою ПППУ.

      № 49 — Павло Жебрівський, екс-«губернатор» Житомирщини, № 55 — Юрій Артеменко, колишній керівник Запорізької області, № 101 — Владислав Атрощенко, відставлений керівник Чернігівщини.

      56-й — Станіслав Аржевітін, заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій; його з Віктором Ющенком єднає козацька тема. № 57 — Валерій Борисов, перший заступник голови Київської міськдержадміністрації.

      Пройде в парламент № 58 — Олександр Горошкевич, гендиректор державного акціонерного товариства «Чорноморнафтогаз», № 66 — Олексій Федун, голова адміністративної ради ТОВ «ІФД КапіталЪ», ще пара-трійка очевидних жертводавців.

      Із тих, хто не до смаку «помаранчевому» виборцю, у списку є голова Дніпропетровської обласної ради з часів Кучми Микола Швець (№ 97). А 99-й — Ярослав Ющенко, племінник Президента, заступник голови Харківської обласної державної адміністрації.

      Під номером 110-м від «Собору» балотується старший науковий співробітник Інституту фізики напівпровідників НАНУ, філософ, мово- й києвознавець, автор сотень аналітичних статей Максим Стріха. № 114 — Віра Кобилянська, начальник медичної служби рівненського Будинку дитини, квота ХДС. Ще нижче — міністр (!) промислової політики Володимир Шандра. 123-тя — Марина Криса, президент благодійного фонду «Товариство «Приятелі