«Якби знав, ким стане Янукович, сам би до нього «шісткою» в колонії пішов»

21.03.2006
«Якби знав, ким стане Янукович, сам би до нього «шісткою» в колонії пішов»

Олексiй Тесля «приручив» не одне ремесло.

      «Шановна редакціє газети «Україна молода». Звертається до вас житель села Озера Кобеляцького району Полтавської області Тесля Олексій Олександрович. Ваша газета в нас із сусідом одна на двох. Завжди читаємо її з великою приємністю. Думаю, не тільки ми. Тож через газету хочу звернутися до кандидатів у депутати Верховної Ради, які зараз ночами не сплять — усе переживають за народ. Я також народ. То через вашу газету прошу Леоніда Кравчука, Нестора Шуфрича, Віктора Януковича — допоможіть провести газ або позичте грошей. Оце буде діло, а не балачки...

      Віктор Федорович Янукович у далекому 1968 році разом зі мною перебував у Кременчуцькій колонії для неповнолітніх, що по вулиці 40 років Жовтня. Що про нього сьогодні б не говорили, там він вів себе пристойно... Ніколи не пригнічував інших, хоча сили не позичати. Був акуратним, чистуном. Пишуть, що він співпрацював з адміністрацією. Брехня, до нього саме начальство підмазувалося, бо на таких авторитетних хлопцях тримався порядок у колонії. Це не підлабузництво, а правда того часу.

             Якби зустрітися з вашим кореспондентом, можна було б багато чого розповісти, а так лист є лист. Ви пишете, що найправдивіша газета, от і побачимо, як ви надрукуєте моє звернення до кандидатів у депутати. Друкуйте, як вважаєте за потрібне, аби думка була не перекручена. Надіюсь на зустріч» .

 

      Бажання зустрітися і поговорити в нас з Олексієм Олександровичем виявилося взаємним. Тож мені не завадили навіть снігові замети на дорозі до Озер, віддалених від райцентру на півсотні кілометрів. Подвір'я автора листа на вулиці Будьонного досить примітне. Хоча б тому, що відгороджене від проїжджої частини вулиці барвистим парканом із ліжкових билець, не менш оригінальними розфарбованими воротами, які «охороняє» найромантичніший птах із підсвітками-ліхтарями.

      На самомоу обійсті й у господі також повсюдно зустрічаєш ознаки господарювання людини, котрій вдалося «приручити» не одне ремесло. Вже потім, на прощання, Олексій Олександрович покаже мені й власну «творчу майстерню» в сарайчику. Верстат, за допомогою якого господар токарює по дереву, там не простоює. Симпатичні дерев'яні вази, підставки для квітів, ексклюзивні кухонні набори милують найвибагливіше око. Ті з них, які розписувала донька (свого часу вона вчилася у знаменитій Петриківці), взагалі претендують на художню цінність. Наприкінці минулого року «самоук» із Озер брав участь у районній виставці творів місцевих умільців і привіз із Кобеляк грамоту «За вагомий особистий внесок у розвиток народної художньої творчості» .

       Однак серед багатьох сільських клопотів є у дерев'яних справ майстра Теслі такий «сук» , який непідвладний навіть його умілим рукам. Власне, «чіпляються» за нього сьогодні й багато його односельців. Ідеться про локальну «газову» проблему тих озерян, які не змогли запалити омріяний голубий вогник у власних домівках. Ще кілька років тому газової мережі в цьому великому селі не було взагалі. Та поступово об'єднані в кооператив ініціативні односельці газові труби на свої вулиці таки «протягли» й, відповідно, під'єднали до них свої будинки. Закопали таку трубу й на вулиці Будьонного. Але користуються тим благом цивілізації тут не всі.

       Олексій Тесля не приховує: дехто із земляків тоді вирішив схитрувати і «не знайшов» коштів на внесок у «газовий» кооператив тільки тому, що сподівався на дармівщину. Але значна кількість зубожілих за останні роки селян потрібної суми просто «не нашкребла». Сьогодні, коли все подорожчало, надія на газ стала ще примарнішою. За підрахунками Олексія Олександровича, тільки для того, щоб підвести газ із загальної «вуличної» труби безпосередньо до його хати, зараз треба викласти більше трьох з половиною тисяч гривень. Будинкове «розведення» зi встановленням належного обладнання коштуватиме не менше.

       Де взяти такі гроші? Надто за умов, коли в постколгоспні часи, як і більшість односельців, втратив роботу і зараз перебивається випадковими мізерними приробітками, час від часу згадуючи навички столяра чи електрика. Єдиний стабільний «заробіток» у родині — пенсія дружини. В таких або й гірших ситуаціях опинилося зараз чимало озерян, змушених заради опалення домівок вирубувати довколишні лісосмуги, тодi як наповнені газом труби прокладені буквально за лічені метри від їхніх домівок!

      Позицію самих «газовиків» , які не дбають про збільшення кількості покупців свого товару, Олексій Олександрович вважає більш ніж дивною. На його думку, вони могли б самі кредитувати селян iз прицілом на майбутнє, надавши їм право сплачувати вартість підведення газу до будинку протягом кількох років (звісно, разом із обов'язковою поточною проплатою за спожите блакитне паливо). Від того ж, що багато односельців не можуть одразу сплатити необхідну суму, на переконання Олексія Теслі, не виграє ніхто. А жити, як кажуть, у теплі й добрі всім озерянам хочеться вже сьогодні. Тож задля наближення тієї мрії й наважився звернутися через нашу газету до згаданих політиків. Чи за адресою? Спробуємо розібратися.

       — Олексію Олександровичу, ваш вибір політиків, до яких звертаєтесь по конкретну матеріальну допомогу, видається дещо дивним. Адже серед згаданої вами трійці, здається, лише Нестор Шуфрич мав серйозний приватний бізнес. І Леонід Кравчук, і Віктор Янукович на свої вершини крокували стежкою державної служби, де до останнього часу зарплати були взагалі мізерними. То звідки у вас упевненість, що в них є чим поділитися з вами і вашими односельцями?

      — Так я ж дивлюся телевізор, газети читаю. І бачу, скільки вони перед виборами витрачають грошей на рекламу своїх партій і блоків, скільки їздять по країні, щоб нам сподобатись. Раз на такі поїздки зі свитою, на папір, на телевізійну рекламу грошей вистачає, повинно ж вистачити і на щось конкретніше. А то все розказують, як вони за народ переживають. Та ви ж таки мільйонери — отаким людям, як я, і киньте позику на село. Чи самі, чи від свого імені.

      — З листа зрозуміло, що на Віктора Януковича ви покладаєте особливі надії, оскільки знаєте його ще з молодих років. Як відбувалося ваше знайомство? Зрештою, поясніть, чому ви хочете розчарувати багатьох прихильників лідера Партії регіонів, які й досі не вірять у те, що їхній кумир сидів не лише на м'яких кріслах: мовляв, усі розповіді про «тюремні університети» Віктора Федоровича — то лише «чорний піар» , вигадки його недругів, політичних опонентів?

      — Ні чорних, ні білих фарб у свою розповідь додавати не збираюсь. Тож, думаю, навпаки, «найчорніші» вигадки будуть спростовані. З Януковичем ми ровесники і, мабуть, брати по нещастю. Його ж виховувала мачуха, я ріс фактично без батька — він iз нами не жив. А що таке безбатьківщина в підлітковому, юнацькому віці? Насамперед безконтрольність. От і «загримів» я в 17 років у колонію для неповнолітніх злочинців, так звану «малолєтку» . В 1968 році дали п'ять років «відсидки» за крадіжки — там мопед розібрав, там іще щось у людей поцупив...

       Дехто із засуджених у молодому віці зараз любить поговорити про жорстокість тодішньої системи покарань і про те, нібито «сиділи ні за що» . Може, десь було й таке, та далеко не скрізь і не в усьому. Принаймні мені гріх скаржитися. Вже після вироку «мій» суддя Нестройний написав окремий папір для керівництва колонії з проханням допомогти мені, якщо буду себе там добре поводити. Йшлося про можливість дострокового звільнення.

      Потрапив я у кременчуцьку колонію, а там працював Петро Васильович (прізвища вже не пам'ятаю) із сусідньої Комендантівки. Підходить він до мене: «А, це той, що в моєї тещі «одіяло» марселеве свиснув і ліхтарик» . Ну, думаю, оце мені тут буде... А він і каже начальникові нашого загону: «Якщо він поводитиме себе по-людськи, допоможи йому» .

      У колонії я й учився нормально, і норму виконував, навіть звання ударника праці присвоїли. Спочатку працював учнем токаря, а потім і токарем. 25 травня мені виповнилося 18 років, тож мали відправляти на «зону» вже «дорослу» . Та оскільки у Кременчуці я був на хорошому рахунку, то в «дорослу» колонію так і не потрапив. У серпні перевели мене у Прилуки, де розташовувалася спецколонія для неповнолітніх.

      — Разом із Віктором Януковичем?

      — Ні, у Прилуках його вже не бачив. За ті ж півроку, що пробув у Кременчуці, особисто спілкуватися з ним не доводилося. Хоча бачив практично кожного дня на шикуваннях. Я був у іншому загоні, але той, де перебував Янукович, також жив і шикувався на нашому — другому — поверсі. Серед двох iз половиною сотень вихованців примітив його одразу тільки тому, що високий на зріст. У строю він стояв другим, одразу за кременчужанином Миколою Добровольським. Правда, Микола такий міцний, натоптаний, а Віктор тоді худим був.

      Що ще запам'яталося у Янека (тільки так його при мені в кременчуцькій колонії називали, якихось інших образливих прізвиськ ніколи не чув)? Зачіска в нього така франтувата була. Там же дозволяли відрощувати волосся не довше трьох-чотирьох сантиметрів. А він відпускав його десь, може, й до десяти. А потім намочував і все, було, прилизував те волосся, щоб не кидалась в очі начальству його справжня довжина.

      — А що, і в колонії було перед ким форсити, шикувати?

      — Аякже. Нам же тоді виповнилося по 17 років, наближалося повноліття. А в школі, що діяла при колонії, працювали молоденькі вчительки, такі ж дівчата були й у медсанчастині. Хоча підтягнутість, акуратність у Янека, мабуть, у крові. Всім нам видавали, скажімо, уніформу — звичайні чорні костюми-спецівки, такі ж сорочки й пілотки. Переробляти її, підганяти по фігурі не дозволялося. Та Віктор, пригадую, любив носити штани-«дудочки» . Тож «ушиє» їх, напрасує.

       Я особисто бачив, як він свою форму прасував — з водичкою так, із мильцем, тоді шов добре тримався. Завжди ходив напрасований, акуратний. Правда, тільки комусь із начальства в чомусь не вгодив — уже потягли Янека на вахту, «дудочки» розпустили, наголо постригли...

      Зараз ото пишуть, нібито він «шісткою» в начальства був, «сотруднічав» із адміністрацією колонії. Так і я з нею «сотруднічав» . Бо навчався хорошо, дисципліну не порушував. Мені ж зразу сказали: «Якщо хочеш додому повернутися не через п'ять років, є ж третя частина» . Тобто відсидів третину строку — і звільняйся. Відсидів я справді 1 рік 9 місяців і 24 дні. То як з ними «сотруднічав» ? Викликають і говорять: «Ти вчишся добре, то давай, поможи іншим, щоб клас підтягнувся, щоб дисципліна була» . А «ссучіння» чи підштовхування до того, щоб ми один одного «закладали» тій же адміністрації, — ні, в нас тоді не було такого, здається, ні в Кременчуці, ні у Прилуках. Правда, може, мені ще й із загонами щастило.

      — І все ж згаданий вами в листі авторитет таких хлопців, як Янукович, якось офіційно підтримувався?

       — Ну в нас Козлов, Юрко Сидоренко «буграми», тобто бригадирами, були. Янукович — ні, не був. Я взагалі ніколи не думав, що він чимось прославиться. Якби не такий рослий, узагалі не виділив би його серед інших. А ще добре пам'ятаю, як у Януковича «нарвало» вказівний палець на правій руці. Пізніше мені сваха розказувала, який то страшний біль. Віктор же тоді десь уже тільки під вечір закричав: «Хлопці, держіть мене, бо їй-бо з другого поверху вниз кинусь» .

       Тепер же ото роздули — такий здоровий мужицяра в Івано-Франківську від крашанки впав. Та хіба він крашанку ждав? Він, чоловік, може, гранату або кулю ждав. Якщо ж із таким болем у колонії тримався... Ну, не розумію я, чого його зацькували тією «малолєткою» ! Та невже ж у Верховній Раді чи ще десь нагорі сидять усі такі чесні, що Боже мій?

       — Олексію Олександровичу, а ви знаєте, що таке «шелупонь» чи «шелупень» ?

       — Ні, не знаю.

       — І я не знав. Доки народний депутат-полтавець Володимир Левцун на недавній прес-конференції в обласному центрі не пояснив журналістам значення цього слова. А зацікавило воно його після того, як Віктор Янукович на зустрічі з виборцями в «рідному» йому за тією ж колонією Кременчуці назвав своїх політичних опонентів «помаранчевою шелупонню» . Пан Левцун з'ясував, що на кримінальному жаргоні «шелупонню» називають тих, хто живе не «по понятіях», і запитав усіх нас: «Чи може претендувати на перші посади в державі людина, котра з абсолютною більшістю її громадян говорить різними мовами?» Ви можете відповісти на це запитання? І сказати, чи справді, на вашу думку, варто змагатися за президентське або прем'єрське крісло людині, яка добре знає: сама публічність цих посад передбачає абсолютну «прозорість» власної біографії?

       — А ви впевнені в тому, що він сам так уже хоче на оту найвищу гору вилізти? Я, наприклад, не впевнений. Згадайте, як той же Гітлер, учорашній єфрейтор, до влади в Німеччині прийшов. Хіба він тільки по своїй волі те робив? Хіба йому й іншим диктаторам не допомагало оточення — з великими грошима і зв'язками, — хіба не підштовхувало воно нагору людей з образами і амбіціями? Може, так само штовхають і Януковича. То, мабуть, не тільки його хотіння. Видно, є в нього команда, яка хоче, щоб він усiм керував. А йому, чоловіку, видно, хотілося доказати, що я таки щось значу на цьому світі.

       От я по собі суджу. Після «малолєтки» й у зв'язку робив, і в сільпо. А коли попав у будівельну бригаду, розбалувався горілочкою. Хто мені винуватий? Сам собі винуват. Двічі у ЛТП направляли — не допомогло. А тоді така мене амбіція, така злість взяла: «Та доки ж із мене люди будуть сміятися, доки мною горілка командуватиме?» Словом, закодувався я і відтоді не п'ю. І за ремесло взявся, й у політику почав вникати. Хоча до мене зразу всі холодком: п'яниця ж, туди-сюди. А потім Микитович порадив піти у Соцпартію до Мороза. Донедавна я навіть секретарював у селі. З Морозом, із нашим теперішнім «губернатором» Бульбою зустрічався.

      — А може, декому з наших політиків варто було б закодуватися й від жадоби влади?

      — Я так скажу: скрізь треба організатора, хазяїна хорошого. І не на один день, щоб схопив колгосп у руки, собі нажив — і трясця з ним. З іншого боку, одна людина матом керує, а друга намагається інтелігентно... Оце як наш Мороз думає все в рукавичках зробити, все по закону. Та не завжди воно так виходить. І Ющенко, здається, м'якотілий... А взагалі, якби всі ті політики хотіли добра, то сіли б за один стіл і все рішили. Не стояли б так і не підкушували один одного з-за рогу.

      — То ви, Олексію Олександровичу, не передумали у «брата по нещастю» Віктора Януковича кошти на газифікацію своєї оселі просити?

       — Ні, не передумав. А чого ж, якби я так зумів вибитись у люди, а хтось сидів без копійки, я б допоміг. І всіх хлопців зібрав би, з якими колись разом хліба недоїдали... Газ — це ж не дармівщина якась. І не мені особисто в кишеню треба класти. Хоч би з кредитом нормальним таким людям, як я, помогли.

      Може, й відгукнеться Віктор Федорович. Він узагалі молодець, що піднявся з таких низів. Якби я тоді знав, ким він стане, сам би до нього «шісткою» в нашій колонії пішов.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>