Юрій Назаренко. (автора.)
До 14 років він був звичайним хлопчиною — ходив, стрибав, бігав. Ось тільки від долі не втечеш, як би швидко не біг. Того фатального дня, 24 травня 1979 року, Юрко після останнього дзвоника гайнув із однокласниками до річки — купатися. Нашвидку поскидавши одяг, хлопці побігли до води. Тепер уже й не згадаєш, хто перший запропонував пірнати з кручі, але ідею підхопили й негайно почали втілювати. Розігнавшись, стрибнув у воду і Юра. Але не виринув, як усі, а пішов на дно. Молодці друзі, які одразу ж пірнули слідом за ним, — витягли з води, а то міг би той сонячний день стати останнім у житті хлопця. Як з'ясувалося потім, стрибнувши, він ударився головою об дно. Удар був такої сили, що 5-й шийний хребець буквально розплющило. «Коли мене витягли на берег, — згадує Юра, — я навіть болю не відчував, бо все тіло було паралізоване. А коли в лікарні зробили розтяжку, взагалі почувався добре, якщо це слово тут доречне. Лежав і думав: «Ось місяців зо два тут побуду, підлікуюся, на третій повністю відновлюся й 1 вересня піду до школи разом з усіма».
Однак лікарня не збиралася відпускати хлопця так скоро. Травма була надто серйозною, Юрі загрожував повний параліч. Та лікарі зробили диво, видаливши по крупинці розтрощений хребець і замінивши його імплантантом, вирізаним із тазової кістки хлопця. Про цю унікальну операцію досить детально розповідалося в одному з випусків телепроекту «Кунст-камера». Та не лише подробиці тієї давньої операції цікавили телевізійників. Головне — знайомство з Юрою, чоловіком, який після такої травми не просто не занепав духом, а ще й встановив кілька рекордів.
Утім рекорди були пізніше. Після операції Юра ще майже рік лежав у лікарні, поступово ожили руки, потім — уся верхня частина тіла. А ось ноги так і залишилися нерухомими. Уже вдома він заочно закінчив середню школу. Перед його ровесниками лежало безліч доріг — обирай яку хочеш. Для Юри ж світ звузився до чотирьох стін власної оселі. Проте він і не думав впадати у відчай, як і сидіти, склавши руки. Зацікавився виточуванням ножів і з часом почав робити справжні витвори мистецтва. Попутно займався бодібилдiнгом, згодом освоїв тренажер Дікуля (спеціальний тренажер, призначений для реабілітації людей, які перенесли травму хребта). Маючи досить наполегливий характер і невгамовну натуру, Юра щодня ніби доводив сам собі, що здатен досягнути більшого. Чого варті лише його віджимання від полу з кількакілограмовими гантелями на спині!
Завжди й в усьому Юру підтримували батьки, Віра Андріївна та Володимир Федорович. Для єдиного сина вони зробили все можливе — аби тільки не почувався обмеженим. Якщо спуститися сходами він не міг, то з'їхати по спеціальному дерев'яному помосту, що спускається з ганку, хлопцеві було під силу. Не мав роботи — просто у дворі батьки влаштували для сина майстерню. Навіть візків у нього два: один — домашній («Це як тапочки», — жартує Юра), другий — для вулиці. На них він і встановив свої рекорди.
Усе почалося з ідеї. Якось Юра показав товаришу, як він уміє балансувати на двох задніх колесах свого візка (треба сказати, що з частково паралізованими пальцями робити це ой як непросто). Друг був вражений: «Так ти й рекорд встановити можеш!». Ці слова запали хлопцеві в душу, і він почав видзвонювати, розпитувати, що ж потрібно для рекорду. Телефонував навіть до Москви і невдовзі мав усю необхідну інформацію. Почав готуватися і через 2 місяці, 17 травня 1994 року, виїхав зі свого двору, сповнений рішучості й готовий до будь-яких перемог. На нього вже чекали оператор та журналіст місцевого телебачення, а також — два незалежних свідки, серед яких був і директор Ніжинської дитячої спортивної школи Сергій Білодід. Рівно о 10.00 Юра стартував (першим його рекордом став супермарафон на витривалість), а фінішував уже наступного дня близько 9.00. За 22 години 46 хвилин хлопець подолав на візку 150 кілометрів 400 метрів (!) «Їздив по трасі за Ніжином, — згадує Юра. — Щогодини мав право відпочити 5 хвилин і продовжував марафон. Слухав музику, щоб було веселіше. Їв на ходу. Може, зміг би й більше проїхати, але почали збиратися телевізійники, то я, щоб їх не затримувати, зупинився».
Юра каже, що після марафону в нього довго боліли руки. Однак уже 30 травня він встановив другий рекорд — балансуючи на двох колесах візка, протримався 6 годин 21 хвилину. Цей показник він перевершив упродовж 1994-го року 10 разів, досягнувши результату 9 годин 44 хвилини. Все це зафіксовано, знято на відео. Шкода тільки, що не можна ні виміряти, ні зафіксувати волю людини...
«Щось змінилося у житті після занесення твоїх рекордів до Книги Гіннесса?» — запитую в Юри, мало сподіваючись на ствердну відповідь. «Та ні, — каже він, і його погляд стає задумливим. — Одразу по тому мене запрошували до збірної команди візочників області, але я відмовився. Зараз спортом майже не займаюся — немає колишнього ентузіазму. Ось нещодавно закінчив ремонт у своїй хатці — вона поруч із майстернею, у якій рік тому трапилася пожежа. Згоріли всі мої інструменти, тепер треба все відновлювати. А найбільше шкода моторолера, якого мені подарував хороший товариш, підприємець із Києва Григорій Данько. До речі, він єдиний дійсно підтримав і допоміг мені».
Окрім хатки (так Юра називає затишну кімнатку, облаштовану в колишній літній кухні), у Юри є ще одна турбота — автомобіль. Свою «Волгу» він купив на власні заощадження, сам змайстрував у ній систему ручного управління і тепер дуже пишається, що має машину. І все в нього є, за винятком головного — вірної й коханої супутниці життя. «Дівчата бояться пов'язувати долю з інвалідом, — говорить Юрій. — Думають, що це непосильний тягар. А я не те що на шиї в когось сидіти, я б своїй дружині навіть у городі копирсатися не дозволив. Руки є — значить, можу забезпечити сім'ю усім необхідним сам».
Валентина ЄВТУШЕНКО.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
