Учасник мітингу на підтримку Наталі Вітренко в Києві на Майдані.
(Продовження. Початок — в «УМ» від 18, 19, 26 січня, 2, 8, 16, 22 лютого, 1, 14 і 16 березня).
Зараз уже важко повірити, що до 1996 року Наталія Михайлівна Вітренко була радником Олександра Мороза — Голови ВР — з соціально-економічних питань та активісткою його Соцпартії. А саме тоді внаслідок інспірованого, як дехто вважає, розколу виникла Прогресивна соціалістична партія — радикальна ліва сила, покликана «довбати» спочатку «поміркованого» лівого, антикучміста Мороза, а потім і всіх «компрадорських буржуїв», очолюваних Ющенком.
На парламентських виборах-1998 маргінальна ПСПУ прорвалася в парламент, як кажуть спорстмени, «на стрічці» — 1 млн. 75 тис. голосів, або 4,04%, сьоме місце. Але часів тієї каденції фракція «прогресистів» була найпершою, яку «розкупили» заможніші партії, стерши таким чином із парламентської мапи. Сьому позицію «вітренківці» посіли і в 2002 році, але 836 тисяч голосів (3,22%) для проходження у ВР виявилося замало. А між цими роками був період електорального тріумфу товаришки Вітренко: четверте місце на виборах Президента-1999 — 2 млн. 887 тисяч «за», або 10,97%. Тоді відбувся знаменитий замах на Наталю Михайлівну з вибухом у Кривому Розі, в якому звинуватили прихильників Олександра Мороза. Відтак Вітренко забрала у лідера СПУ чимало голосів, не дозволивши йому вийти у «фінал» разом із Кучмою. Та й узагалі, від самого Мороза в «турнірній таблиці» Вітренко як явна креатура Банкової відстала лише на пару десятків тисяч голосів.
Брала участь лідерка ПСПУ й у виборах 2004 року, але це була явно не її кампанія (1,53%, «за» — 430 тисяч). Хоча без виконання технічної «антипомаранчевої» ролі не обійшлося. Якщо пригадуєте, то одразу після перемоги Віктора Ющенка прогресивні соціалісти Вітренко були чи не найактивнішими учасниками «синіх» мітингів, акцій протесту та всіляких наметових таборів у Донецьку й Києві. Тож іще з минулого січня аналітики припускали блокування ПР і ПСПУ на парламентських виборах. Але не склалося — «регіонали» ділитися своїми великими процентами після успішного для них літа й початку осені не захотіли. Не утворився й інший прогнозований блок — прогресивних соціалістів і партії «Держава» екс-Генпрокурора Васильєва, також базованої на Донеччині. В результаті Вітренко пішла окремою колоною, долучивши до ПСПУ — для створення «іменного» блоку — ще дрібненьку й ще маргінальнішу партію «Русько-український союз (РУСЬ)».
Як можна було переконатися з телереклами, програма Вітренко проста й радикальна: за Росію, союз із Москвою й Мінськом, за другу державну російську мову, проти НАТО, проти «помаранчевих». Яким чином Наталя Михайлівна забезпечить розрекламований нею газ по 45 доларів — відомо, мабуть, лише їй і політтехнологам (у тому числі російським), які працюють на Блок Вітренко. Але такий простий, як двері, підхід має відгук у деяких виборців, і «Народна опозиція», не виключено, може пройти у «народну владу». «Вітренківці» стоять приблизно на 3-відсотковій межі. Можливо, саме роль ПСПУ стане вирішальною у формуванні реваншистської більшості.
А список Блоку Вітренко цікавий уже сам по собі, навіть без «ідейного» навантаження. Річ у тім, що, як неодноразово зазначав міністр внутрішніх справ Юрій Луценко (отримуючи після цього судові позови), під червоно-синіми прапорами БНВНО у парламент балотується ціла група «елементів», до яких є маса питань у правоохоронних органів. Зокрема, № 24 — Олег Сало, начальник львівської обласної міліції часів пізнього Кучми, який зараз перебуває у розшуку й обвинувачується у зловживаннях на попередній посаді. № 15 — ще одна львівська креатура Віктора Медведчука, Тарас Козак, — колишній начальник Західної регіональної митниці. За фактом його діянь також порушували кримінальну справу. З цієї ж когорти і ще один ставленик есдеків, а нині клієнт Інтерполу, — Василь Варцаба (№ 26). Екс-начальник закарпатської міліції, причетний до відомої «мукачівської бійні», нині перебуває в міжнародному розшуку й у бігах.
Цікаво, що Сало — безпартійний, а галичанин Козак та закарпатець Варцаба з переляку навіть вступили до «Русько-українського союзу». Хлопці явно прагнуть отримати «дахи» у вигляді депутатських мандатів, при тому що Вітренко годує виборців гаслом «Ні депутатській недоторканності!».
Ще один колишній митник і, за даними сайту «ОРД», не менший спец по «контрабасу», ніж Козак, — Ігор Калєтнік. Був керівником Чорноморської регіональної митниці, а зараз працює... суддею Дніпровського суду столиці. У списку Вітренко — на почесній 11-й позиції.
Під номером 16-м — такий собі Сергій Краснокутський, 1978 р. н., теж «РУСич», тимчасово непрацюючий. Як пише ORD.com.ua, металургійним бароном він став внаслідок дуже підозрілих бізнес-операцій і з «дахом» у вигляді Миколи Білоконя (пан Сергій значився довіреною особою екс-міністра внутрішніх справ; зараз свої «металеві» активи нібито розпродав, щоб підтримати саме «нашу Наташу»).
Одразу за ним у списку — Ігор Коломієць, комерційний директор ТОВ «Укрспецбудпостач», до нього є питання щодо законності операцій із конвертацією. Наступні — 33-річний Євген Гашко, один із давніх охоронців сумновідомого бізнесмена Максима Курочкіна, та Юрій Ходацький, директор ТОВ «КийАвто», якого сайт «ОРД» називає «скарбником» того самого «Макса Бєшеного». Він входив до складу спостережної ради «Одесаобленерго», коли її очолював Курочкін, «Кіровоградобленерго» та інших енергетичних підприємств, викуплених свого часу компанією Vychodoslovenske energeticke zavody. Разом вони також «наглядали» за крутим ялтинським готелем «Ореанда»...
№ 20 — Андрій Сумцов, записаний прямим текстом як директор ВАТ «Дніпропетровський центральний ринок». Ідеться про ту саму «Озерку», за яку вів бандитські війни пан Курочкін. №22 — його заступник Ігор Лазоренко, теж креатура Курочкіна. Між ними — Олег Нетребко, директор ТОВ «Магеллан», ще один представник Максової «братви». №29 — Світлана Харчишен, менеджер того ж «Магеллана» і, як пише «ОРД», мати одного з охоронців Курочкіна, а № 23 — старший інспектор СПМО «Титан» Управління Державної служби охорони при Головному управлінні МВС у Київський області — один із «титанівців», які постраждали під час вибуху машини Курочкіна в Києві.
Даєш хлопцям і дівчатам мандати! Хай захищають у Раді «руську ідею» — он і їхній патрон Курочкін був виконавчим директором «Російського клубу», патрованого в Україні під час президентських виборів-2004 СДПУ(о). І нічого всіляким Луценкам обвинувачувати список Вітренко в «криміналізованості». Це ж не так, шановні читачі, не вірте наклепам!
А верхівка списку БНВНО виглядає так: Наталія Вітренко, директор центру стратегічних досліджень підприємства «Редакція газети «Досвітні огні» Прогресивної соціалістичної партії України; Володимир Марченко, тимчасово не працює, права рука Вітренко з часів утворення ПСПУ; Павло Баулін, теж тимчасово не працює, ПСПУ; Людмила Безугла, пенсіонерка (ПСПУ); Леонід Анісімов — безпартійний представник великого ПіСУАРного бізнесу, заступник гендиректора ВАТ «Мотор Січ» (Запоріжжя).
Друга п’ятірка: Іван Симоненко, голова партії «Русько-український союз (РУСЬ)»; далі — прогресивні соціалісти: Людмила Кайоткіна, журналіст «Досвітніх вогнів»; Валерій Іванов, приватний підприємець із Сімферополя; Наталія Літвіненко, кореспондент «Досвітніх вогнів» (Хмельниччина). № 10 — Валерій Кауров, б/п, голова громадської організації «Єдиноє Отєчєство» — «бойового загону» УПЦ Московського патріархату. №12-14 — члени ПСПУ — Іван Клипа, заступник директора АТ «Житлобут-2» (Харків), Людмила Самсоненко, тимчасово не працює з села Каїри Горностаївського району Херсонщини, Олександр Єрохін, заступник головного редактора все тієї ж партійної газети.
З наступною групою товаришів ви вже знайомі. Цікаво, що на 25-му місці — Єгор Бенкендорф, член партії «Русько-український союз», а головне — заступник виконавчого продюсера АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація», тобто каналу «Інтер», продюсер і оператор. Вочевидь, теж від есдеків?
Далі чимало «простих» «ПСПУшників», всіляких директорів, дрібних і не дуже приватних підприємців, тимчасово непрацюючих, інших працівників «Досвітніх вогнів», водіїв, пенсіонерів та ін. Під №43 — настоятель Хресто-Воздвиженського православного собору в місті Ужгороді. Чомусь аж 328-й — Володимир Скубаєв, безпартійний, віце-президент Черкаської регіональної асоціації професійних видів контактних єдиноборств, керівник клубу «Білий лотос»; на черкаських вулицях його добре знають, а підтримував Скубаєва до 2005 року «губернатор» від СДПУ(о) Льошенко.
Прогноз «УМ»: сьоме-восьме місце; до 3%.
Історія КПУ в незалежній Україні — це історія падіння. Зараз важко повірити, що в 1990-х роках це була найпотужніша політична сила, чия роль була визначальною в українській політиці. У Верховній Раді ХІІ (І демократичного) скликання комуністи як представники загону КПРС мали більшість, однак при цьому частина їх із кон'юнктурних міркувань пристала на бік національно-демократичної «Народної ради» в питаннях проголошення економічного й державного суверенітету та розбудови елементів незалежності. З компартійної шинелі вийшли президенти Кравчук і Кучма, які, щоправда, стали частинами опонуючого КПУ табору. А в 1991 році, якщо пам'ятаєте, Компартія України, очолювана Станіславом Гуренком (нині — непомітним нардепом), була заборонена під шумок московського перевороту за сприяння так званому ГКЧП. «Розморозилася» КПУ у 1993 року, отримавши на посту лідера незмінного Петра Симоненка й реєстраційний запис у Мін'юсті за номером 17. При цьому українські комуністи вперто вважають себе продовжувачами справи комуністів радянських, ведучи «подвійну» нумерацію своїх з'їздів (наприклад, І (XXIX) відбувся 19 червня 1993 року в Донецьку). І, відповідно, приймаючи на себе весь історичний позитив та — головне — негатив, що висить на КПУ як наступниці республіканського загону КПРС.
До парламентських виборів 1994 року комуністи підійшли повністю реанімованими. На той час від КПУ відділилася Соцпартія на чолі з Олександром Морозом. Власне, і в 94-му, і в 98-му КПУ й СПУ йшли у владу «двома паралельними колонами», і їм це вдавалося. На старті парламенту ІІ скликання, коли ще не були дообрані всі депутати (тоді в умовах жорсткої «мажоритарки» існувало «правило другого туру» — мандат отримував лише той, хто набирав на окрузі понад 50% голосів), у ВР утворилася ліва більшість, і комуністи й соціалісти провели на посаду спікера Мороза. Той час характеризується затятим протистоянням парламенту й Президента Кучми. Власне, як і початок ВР ІІІ скликання. Тоді, в 1998 році, Компартія виграла пропорційну частину перших «змішаних» виборів: перше місце, 6 млн. 550 тис. голосів, або 24,65%. Головою ВР у результаті натужної «спікеріади» тоді було обрано Олександра Ткаченка — нині члена Комуністичної партії, а тоді — представника блоку Соц-СелПУ. Але на початку 2000 року сталося те, що дехто називав «оксамитовою революцією» в парламенті: за сприяння Віктора Медведчука та участі націонал-демократів була силою утворена неліва більшість, яка проводила засідання не в сесійній залі ВР, а в Українському домі, голосувала руками (які рахували на око), відсторонила від керма соціалістів та комуністів й обрала спікером Івана Плюща. Трохи пізніше черговою поразкою лівих стало й прийняття «капіталістичного» Земельного кодексу, який фактично узаконив приватну власність на землю. Ще перед тим були президентські вибори-1999, коли Петро Симоненко був розпіарений як головний супротивник Кучми й відтак допоміг майже безрейтинговому Президентові виграти в другому турі й очолити державу ще на один чотирирічний термін. І саме відтоді бере початок історія активного — хоча й неафішованого — підігрування комуністів кучмівському режиму. КПУ послуговувалася нібито радикальною опозиційною риторикою, але всі, хто хотів, міг помітити, коли фракція Симоненка дає владі голоси у важливих голосуваннях. Апогеєм такої угодовської і явно небезкоштовної політики став кінець 2004 року, коли «регіонали» Януковича були вже розгромленими і червоні боролися з «помаранчевими» навіть активніше, ніж «сині».
Але така «меркантильно-допоміжна» позиція Компартію й погубила. На виборах до ВР 2002 року комуністи посіли тверде друге місце після «Нашої України», набравши 5 млн. 178 тис. голосів (19,98%), але де ці прихильники зараз? Переважно літній електорат КПУ не просто вимирає — він переходить до політичної сили, яка декларує позиції, у багатьох моментах дуже схожі з позиціями Компартії, і при цьому є настирнішою, сучаснішою, зрештою, заможнішою. Ідеться, звісно, про Партію регіонів. Її лідер «переключив» на себе більшу частину прихильників КПУ ще два роки тому й відтоді не відпускає. На виборах-2004 перший секретар ЦК Компартії Петро Симоненко назбирав лише 4,97%, а зараз соціологи пророкують комуністам і того менше. Дійшло навіть до того, що ставиться під сумнів подолання Компартією 3-відсоткового бар'єру.
Хапаючись за соломинку, КПУ проводить активну агітаційну кампанію, борючись за юний та інтелектуальний електорат, а не за виборців старшого віку. У стильних рекламних роликах комуністичну ідею розхвалюють Пабло Пікассо й Пабло Неруда, слова на підтримку комунізму говорить навіть Тарас Шевченко, після нього — Сергій Корольов. Інший напрям агітаційної роботи силкується розповісти за допомогою ТБ, що «комуністи — це круто», мовою, яка доступна молодим людям. При цьому пан Симоненко, припертий до стінки журналістами, не зміг назвати в ефірі «1+1» жодної збірки чи вірша «генія» Неруди. Так само він не спромігся пояснити, у чому саме полягає модернізація програми КПУ, якщо її рекламують тінейджерам як «круту». Петро Миколайович лише зазначив, що Компартія визнала «багатоукладність» економіки (тобто існування ринку на противагу соціалістичному господарюванню) та вибачилася перед Православною церквою за її переслідування в радянські часи.
Якщо в 2002 році КПУ отримала в парламенті 70 мандатів, то зараз ризикує задовольнитися й двадцятьма. При цьому кандидатський реєстр «симоненківців» налічує аж 449 осіб (тобто одне місце в новому парламенті КПУ конкурентам теоретично таки залишає). Тут майже всуціль — партійці, переважно низового рівня. Водночас двох кандидатів із прохідної частини називають креатурами скандального російського мільйонера Костянтина Григоришина, який зараз бореться з Суркісом за обленерго.
№16 — Євген Мармазов, радник ТОВ «Група Енергетичний стандарт «Україна», яка належить Григоришину, №21 — Олексій Бабурін, народний депутат, близький до то ж бізнесмена, має, за даними «Української правди», спільний із Григоришиним офіс.
Загалом, майже 60 відсотків членів списку КПУ працювали у Верховній Раді різних скликань. При цьому немає у списку давнього й шанованого комуніста Бориса Олійника, який віддалився від фракції під час Помаранчевої революції й зараз очолює «іменний» виборчий блок разом із Михайлом Сиротою. 75-річний Георгій Крючков, якого донедавна називали «сірим кардиналом» КПУ і який зараз очолює Комітет ВР із питань національної безпеки й оборони, вирішив не балотуватися ані з комуністами, ані без них. Дається взнаки вік. Хоча є серед кандидатів-комуністів і старші люди.
Перша п'ятірка: Петро Симоненко, народний депутат; Адам Мартинюк, народний депутат, перший заступник Голови Верховної Ради; Іван Герасимов, народний депутат, голова Організації ветеранів України, 1921 р.н. (саме він у разі проходження КПУ до парламенту зачитуватиме присягу на першому засіданні ВР як найстарший депутат); Катерина Самойлик, народний депутат, голова комітету з питань молодіжної політики, фізкультури та спорту; Омелян Парубок, народний депутат.
Далі — чинні нардепи Валерія Заклунна-Мироненко (актриса), Олександр Голуб, Валентин Матвєєв, уже згадуваний Олександр Ткаченко, Петро Цибенко, Микола Кравченко, Анатолій Наливайко. №13 — головний комуніст Луганщини Спірідон Кілінкаров, помічник-консультант нардепа. За ним — парламентарії Ігор Алексєєв, Віктор Борщевський, Алла Александровська, Георгій Пономаренко, Леонід Грач (головний комуніст Криму). №20 — Володимир Оплачко, пенсіонер, завідувач оргвідділу ЦК КПУ. І ще депутати: Василь Сіренко (досі безпартійний), Володимир Аніщук, найактивніший парламентський боєць Олександр Бондарчук.
На 25—26-й позиції вклинилися секретар Херсонського обкому партії Георгій Найда та безпартійний Михайло Бахарєв, редактор різко «антиющенківської» газети «Крымская правда» (Сімферополь). 27-й — нардеп Володимир Матвєєв. Наступний — безпартійний Валентин Лукіянік, лікар клінічної лікарні «Феофанія», де Симоненко не так давно проходив курс лікування. Наступна група депутатів (№№ 29—34): Володимир Пузаков, Михайло Лобода, Олександр Масенко, Юрій Сизенко, Володимир Лещенко, Анатолій Доманський. 36-й екс-нардеп Володимир Яценко, керівник департаменту соцправ громадян секретаріату Уповноваженого з прав людини, який очолює «регіоналка» Карпачова. Досить активні парламентарії Сергій Гмиря та Ольга Гінзбург — можна вважати, непрохідні (№№ 38—39). Як і ще майже два десятки нинішніх членів фракції КПУ, серед яких — тов. Мішура (голова парламентських лічильних комісій, № 63), Грачев (64), Соломатін (борець за викриття таємних грошових потоків Березовського, № 68).
Серед кандидатів від КПУ 27 осiб є представниками малого бізнесу, 34 — сільського господарства, 11 осіб — працівники ЗМІ. При цьому на чотири сотні списочників «робітничо-селянської» партії — лише 29 робітників і 10 селян, 18 безробітних. Дуже багато помічників депутатів і пенсіонерів.
Щоб було веселіше, під №49 балотується Авідзба Анатолій Мканович, директор Інституту винограду та вина «Магарач».
До речі, номер КПУ у виборчому бюлетені — досить зручний, восьмий.
Прогноз «УМ»: п'яте-шосте місце; близько 4%.
Далі буде.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
