Вони прагнуть нами керувати

(Продовження. Початок — в «УМ» від 18, 19, 26 січня, 2, 8, 16, 22 лютого, 1 і 14 березня).

Соціалістична партія України

      Міцна партія чіткою ідеологією, яка, втім, в очах виборців останнім часом зсунулася праворуч і тепер є лівоцентристською. Якщо раніше у лівого електорату виникало роздвоєння, за кого голосувати — СПУ чи КПУ, такими вони були схожими (власне, й сама Соціалістична партія на чолі з незмінним Олександром Морозом з'явилася у далекому 1991 році на місці забороненої Компартії й прийняла до свого лона багатьох стійких комуністів), то віднедавна не буде дивною дилема одного й того самого виборця між Соцпартією й «Нашою Україною». Нині дехто зараховує СПУ до «помаранчевих», хоча самі соціалісти стверджують, що Мороз навіть помаранчевого шарфа жодного разу на надягав. І зараз у своїх програмних статтях та промовах провідники СПУ виокремлюють «лівизну» та «соціальність» своєї ідеології, протиставляючи її лібералізму, який уособлюють і Кучма, і Янукович, і Ющенко. Лiбералiзму, який завів Україну в прірву.

      Але головне — послідовне опонування СПУ Леонідові Кучмі призвело до того, що Соцпартія, хай і не одразу, й не зовсім безкорисливо, але опинилася на президентських виборах-2004 в одному окопі й на одному Майдані з «ющенківцями». Як результат — соціалісти зараз мають двох «губернаторів», трьох міністрів в уряді й Валентину Семенюк на чолі Фонду держмайна, нахваляються їхніми здобутками й потроху використовують на виборах адмінресурс. Олександр Мороз знову говорить про «золоту акцію», яку СПУ отримає і в новому парламенті. Справді, від того, до якого табору приєднаються «рожеві», дуже залежить доля парламентської більшості.

      Слід нагадати, що у ВР Соцпартія проходила стабільно (1998 рік — у складі блоку СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» — третє місце, 8,55%; 2002-й — п'яте місце, 6,87%). У 1994 році, за «чистої» «мажоритарки», Олександр Мороз навіть став Головою парламенту.

      Лідер партії брав участь у всіх президентських виборах (крім 1991 року) й стабільно посідав третє місце. «Тільки Мороз може перемогти Кучму» — таким було гасло кампанії-1999, але поміж Президентом і лідером СПУ вклинився розкручений самою ж владою комуніст Петро Симоненко. Касетний скандал, який розкрутив проти Кучми Олександр Мороз, стався лише за рік.

      У виборчому списку СПУ зразка 2006 року (номер у бюлетені для голосування — 27-й) до парламенту балотується 389 кандидатів. Iз них 371 член власне Соцпартії, решта безпартійні. У лавах соціалістів розчинилися також представники партій, що «примкнули», — «афганська» «Свіча» (4 місця) та «Громадський контроль» (2).

      До списку потрапили 26 народних депутатів із 29, які входять зараз до фракції СПУ. За давньою традицією лівих, до кандидатського сонму долучилися також 47 помічників депутатів. У переліку — двоє міністрів (освіти й науки Станіслав Ніколаєнко — №3, та аграрної політики Олександр Баранівський — №20) i голова ФДМУ (Валентина Семенюк — №2). При цьому, як відомо, міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, який є одним із найрейтинговіших соціалістів — зараз хай і з «призупиненим» членством, — Президент Ющенко переконав не балотуватися до парламенту. Зате в списку представлені 26 працівників райдержадміністрацій включно з головами (найбільші — обласні — полтавський Степан Бульба, №11, та одеський Василь Цушко, №12), є 83 директори, прості й генеральні. Крім того, 10 спеціалістів, 38 пенсіонерів, 20 тимчасово не працюючих, кілька десятків працівників освіти, вісім лікарів та двоє студентів.

      «Соціалістична» інтрига кожних виборів полягає в тому, які грошові мішки долучаться до такої чесної й прозорої, рожевої й пухнастої партії. Цього разу таких виявилося чимало, і дехто з них уже навів на СПУ вістря критики. Восьмим номером у списку Соцпартії став Володимир Бойко — народний депутат, гендиректор Маріупольського металургійного комбiнату імені Iллiча, який послідовно стояв на боці Кучми, Януковича й Партії регіонів. Але, мабуть, «маріупольські» — справді не такі, як «донецькі». Принаймні Бойко вчасно переорієнтувався і перейшов спочатку до фракції, а тепер і до кандидатського переліку СПУ. Олександр Мороз пояснює все просто, як завжди: Бойко, бачте, вже давно є носієм соціалістичних поглядів, і на заводі в нього ледь не «шведський соціалізм». У прохідну частину списку СПУ пан Бойко провів (під №25) свого давнього колегу, теж маріупольця і теж нардепа з колишньої кучмівської більшості Сергія Матвієнкова.

      Інша величина з колишнього табору Кучми — Андрій Деркач, теж народний депутат. Він — син Леоніда Деркача, давнього друга Кучми, екс-голови Служби безпеки України й активного фігуранта «касет» майора Мельниченка. Але соціалісти кажуть, що «син за батька не відповідає», до того ж Андрій — хоч і випускник Академії Міністерства безпеки Росії 1993 року, дрібний олігарх і т. ін., але його телерадіокомпанія «Ера» стала на бік «помаранчевих» під час революції й сам Деркач-молодший був на Майдані і з Майданом. Тепер він дев'ятий номер у списку СПУ.

      До речі, саме присутністю Деркача в Соцпартії пояснив свою відмову від балотування у списку СПУ славнозвісний майор Микола Мельниченко, з яким Мороз та його однопартійці активно співпрацювали з самого початку касетного скандалу. Однак є дані про те, що Миколі просто запропонували непрохідне місце...

      Зате на прохідному, 19-му, місці — генеральний директор харківського ВАТ «Турбоатом» Анатолій Бугаєць. У 2004 році він був підписантом звернень промисловців «про політичну мобілізацію населення економічно розвинyтих областей Півдня і Сходу країни на підтримку Віктора Януковича». Але, мабуть, у Соцпартію можна прийти і через ПіСУАР...

      13-й у списку соціалістів — голова спостережної ради ЗАТ «Сіверськодонецьке об'єднання «Азот» Олексій Кунченко, 15-й — голова такої самої ради АКБ «Східно-Європейський банк» Михайло Гончаров, який на минулих виборах був №11 інспірованого Медведчуком проти Ющенка «блоку НРУ» — членом партії Богдана Бойка «Народний рух за єдність».

      Бізнесменів і доволі міцних підприємців у списку СПУ ще багато. Щоправда, не всі спонсори гарантовано потрапляють до парламенту. Зате «неблизькі» номери створюють мотивацію для активнішої роботи на рейтинг партії, казав на початку виборів Олександр Мороз.

      Отже, №30 — Василь Поляков, голова ради директорів корпорації «АІС», яка продає в Україні автомобілі марки ВАЗ (ще один представник «АІС» Дмитро Святаш пройде в парламент за списком Партії регіонів); №39 — Петро Устенко, депутат минулого скликання, член фракцій ПРП, «Відродження регіонів» Волкова, на виборах -2002 — член Аграрної партії, а взагалі голова спостережної ради українсько-андоррського підприємства «АМП», яке свого часу постачало сировину на українські теплові й атомні станції; №42 номер — Альберт Залялутдінов (інвестиційна компанія «САС»); №43 — Сергій Зімін (холдингова компанія «Арма»); №45 — голова правління ВАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» Володимир Бадагов; №49 — директор з виробництва КДГМК «Криворіжсталь» Ігор Сміяненко. Від маріупольців Бойка до списку СПУ потрапили також начальник економічного відділу ММК ім. Ілліча Олександр Федосов (№55), заступник гендиректора комбінату Юрій Тернавський (№60), начальник агроцеху Анатолій Іванченко (№81).

      Ще однією одіозною постаттю є Анатолій Голубченко — промисловий міністр у кількох урядах часів Кучми, віце-прем'єр у Кабміні Пустовойтенка, нині — голова Асоціації металургів. Щоправда, до фракції СПУ в парламенті він навряд чи потрапить, адже, щоб провести 68 депутатів (а Голубченко у списку — 68-й), соціалісти мають набрати на виборах майже 15 відсотків голосів, а соціологи давали ледь не вдвічі скромніший прогноз.

      Є поміж соціалістів навіть Кучма (не родич, хоч і з Дніпропетровщини). 27-річний член партії Мороза Микола Кучма отримав номер 94-й, він теж бізнесмен — генеральний директор ТОВ «Ойл-Трейд» із Дніпродзержинська. №72 — Олег Семінський, гендиректор ЗАТ «Нафтогазвидобування», перед ним стоїть Віктор Суботін, голова правління харківського «Мегабанку». Соціалісти лобіюють цю структуру, як і чимало нафтовидобувних проектів.

      Перша п'ятірка списку СПУ виглядає так: Олександр Мороз, народний депутат; Валентина Семенюк, голова Фонду державного майна України; Святослав Ніколаєнко, міністр освіти та науки; Іван Сподаренко, народний депутат, фактичний керівник медіа-опори СПУ — газети «Сільські вісті», досі безпартійний і Герой України; Сергій Червонописький — тепер уже член СПУ, голова Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

      Далі — група нардепів, зокрема, шостий — Йосип Вінський, права рука Мороза в партії, сьомий — Іван Бокий, ще один журналіст «Сільських вістей» і заступник керівника фракції СПУ в парламенті, 10-й — Олексій Малиновський, 14-й — Микола Рудьковський, 16-та — Галина Гармаш. №17 — у Василя Волги, колишнього голови партії «Громадський контроль», амбітного, але невдалого кандидата в президенти-2004, який нарешті знайшов спосіб, як пробитися у владу. №18 — Ярослав Мендусь, нібито безпартійний, хоча й давній радник Мороза, керівник багатьох кампаній СПУ, гендиректор ТОВ «Компанія «Сінема», тієї самої, яка зняла художній фільм «Помаранчеве небо». В цій стрічці епізодичну роль виконує... Олександр Мороз, який грає на Майдані самого себе, стоячи на Майдані біля «намету ім. Гонгадзе» і промовляючи: «Георгій був би з нами». Не дивно, що Олександр Олександрович називає це кіно найкращим за часи незалежності...

      Під №21 балотується Іван Бондарчук, заступник голови Вінницької облдержадміністрації, №23 і 24 — у нардепів Миколи Садового і Леоніда Мордовця, №26 — колишній нардеп Сергій Чукмасов, нині директор ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Система», Дніпропетровськ. №28 і 29— народні депутати Віталій Шибко та Євген Філіндаш. №31 — Сергій Кузьменко, головний спеціаліст «АвтоЗАЗу» й теж член Соцпартії; №33 — Сергій Чмирь, директор Миколаївського інституту агропромислового виробництва.

      №36 — Зубко Юрій, перший заступник голови Державного комітету у справах ветеранів, за ним — Урбанський Ігор, заступник голови ради директорів ТОВ «Морський бізнес-центр» (Одеса), також соціаліст.

      №38 і 40 — нардепи Михайло Мельничук і Леонід Сергієнко. Наступний — теж нардеп, Григорій Дашутін. Але він, на відміну від попередніх товаришів, відомий тим, що раніше послідовно входив до парламентської більшості Кучми—Медведчука—Януковича. Ще один такий — Дмитро Рудковський, також колишній «трудовик», а нині член партії Мороза (у нього в СПУ №44, майже прохідний). Як бачимо, колишні «кучмісти» в цьому списку — правило, а не виняток.

      Загалом у наступний парламент балотується 26 нардепів із тих 29, хто зараз входять у фракцію СПУ. №47-49 — Микола Мельник, Володимир Мухін, Анатолій Клименко. Ще нижчі шанси знову стати депутатами в Михайла Степанова (№70) й активного Миколи Карнауха (№77), не кажучи вже про Леоніда Вернигору (№79) та Володимира Співачука (№82).

      №56 отримав Анатолій Черніков, головний редактор партійної газети «Товариш», №59 — молода Наталя Мєзєнцева, завідувачка секретаріату депутатської фракції СПУ у Верховній Раді. Лише 63-й головний соціаліст Львівщини Євген Таліпов. №84 — заступник міністра економіки АР Крим Сергій Талала. №105 — Сергій Клочко, секретар Сумської міської ради, виконуючий обов'язки міського голови.

      99-ту позицію у списку посідав Олександр Доній, віднедавна член Соцпартії, президент громадської організації «Центр досліджень політичних цінностей». Утім Олесь — один із лідерів студентського голодування 1990 року — образився на такий непрохідний номер і оголосив про те, що виходить із балотування, закинувши керівництву партії меркантильний підхід до формування кандидатського реєстру.

      Прогноз «УМ»: міцне четверте місце; 7—8% голосів.

Блок Юлії Тимошенко

      Щоб отримати вже звичну для себе «іменну» назву, лідерка партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко покликала до блоку Українську соціал-демократичну партію Василя Онопенка. Була УСДП у БЮТ і на минулих виборах, тоді ще третім учасником блоку виступала Українська республіканська партія «Собор» Анатолія Матвієнка. Хотіли втягнути «Собор» до Блоку Тимошенко й зараз, але це фактично спричинило розкол і так не надто потужної партії; зрештою, офіційно «Собор» вступив до «Нашої України», а прихильники Тимошенко з лав УРП приєдналися до БЮТ як окремі особи, вже безпартійні. Трохи м'якше відбувся перехід до БЮТ деяких активістів партії «Реформи і порядок», зокрема, Томенка й Терьохіна.

      БЮТ не має чіткої ідеології, якщо не вважати такою проголошений Юлією Володимирівною «солідаризм». Деякі конкуренти з «Нашої України» вбачають у ньому популізм та ознаки зачатків фашизму, хоча, якщо так, то в цьому можна звинуватити ледь не більшість українських партій. Самі ж БЮТівці говорять про поєднання соціальної та ринкової складової. Зрештою, мають рацію ті, хто каже про більшу «соціалістичність» БЮТ і «ліберальність» — «Нашої України». Чим «солідаризм» Тимошенко є на практиці, можна було оцінити в ті вісім постреволюційних місяців, коли Юлія Володимирівна очолювала Кабмін. Нинішні вибори, які відбуваються після набуття чинності політреформою, лідерка БЮТ розцінює як можливість реваншуватися й повернутися в уряд, називаючи їх «всенародними виборами Прем'єр-міністра».

      На жаль, дві головні складові частини революційного Майдану — «Наша Україна» і БЮТ — не спромоглися на виборах-2006 укласти коаліційну угоду на кшталт тієї, яку підписали в липні 2004-го Ющенко й Тимошенко. Надто багато було образ і помилок, надто багато горщиків розбито. Соціологи при цьому говорять, що виборці обох цих блоків не бачать іншого шляху, як об'єднання зусиль у новому парламенті. І констатують: як мінімум 80 відсотків прихильників Блоку Тимошенко — це ті, хто голосував за Віктора Ющенка в 2004-му. Так, БЮТ і «НУ», змагаючись хоча б за те, щоб випередити колишніх соратників по «помаранчевому» табору, зараз розривають фактично один і той самий електорат, при цьому часто не гребують і чорним піаром та провокаціями, що зменшує шанси на коаліцію після закінчення цих виборів...

      Нагадаємо, що на виборах-2002 опозиційний до Кучми Блок Юлії Тимошенко набрав 1 млн. 882 тис. голосів, або 7,26%, — значно більше, ніж пророкувала соціологія, — й посів четверте місце. Щоправда, з мажоритарників до БЮТ тоді приєднався лише «унсовець» Андрій Шкіль.

      На виборах-1998 Юлія Тимошенко була в «Громаді» й пройшла до парламенту за списком «дніпропетровця» Павла Лазаренка, з яким у часи його прем'єрства активно співпрацювала на газовому ринку як глава надприбуткової корпорації «ЄЕСУ» (у списку «Громади» посідала шосте місце, але паралельно з цим виграла «мажоритарку» на Кіровоградщині). З тих часів вірним соратником Тимошенко є Олександр Турчинов. У ІІІ скликання ВР Юлія очолювала Бюджетний комітет, але здала мандат на початку 2000 року, коли перейшла на роботу віце-прем'єром в уряд Віктора Ющенка. По тому пригадується також її сидіння в СІЗО за обвинуваченнями в справі «ЄЕСУ» — на початку 2001 року, коли на вулиці тривала акція «Україна без Кучми». Суди Тимошенко виграла, обвинувачення проти неї знято. В Росії — лише зовсім недавно, вже після того, як відбулася відставка Ю.Т. з посади Прем'єр-міністра.

      До речі, хто не пам'ятає, Юлія Володимирівна працювала й у Раді ІІ скликання — була дообрана від тієї ж Кіровоградської області у 1996 році.

      Так багато уваги пані Юлії ми вділяємо через те, що політика й реклама БЮТ майже всуціль грунтуються на постаті лідерки блоку. Харизма в Тимошенко справді потужна, вона має армію затятих особистих прихильників, і з нею в цьому аспекті може змагатися хіба що Віктор Ющенко. Водночас Юля продовжує культивувати звичний для себе опозиційний імідж, і, слід зазначити, це подекуди справляє негативний вплив на електорат. Принаймні кількість прихильників БЮТ залишається більш-менш сталою — 13-15%. Усе-таки аж надто різко «тимошенківці» критикують «ющенківців», «помаранчевим» виборцям це не надто до вподоби. Трохи псує шанси БЮТ і «далекий» порядковий номер у виборчому бюлетені — 36-й.

      Тепер про особистості. Якщо «Наша Україна» зробила процес формування свого кандидатського реєстру прозорим і вже через це нарвалася на обвинувачення у просуванні в депутати кількох одіозних осіб, то складання списків БЮТ відбувалося «за сімома замками». На певному етапі журналістам повідомили першу десятку, а повністю перелік кандидатів прояснився лише після того, як його оприлюднив сайт Центрвиборчкому. Там справді є чимало людей із колишнього табору Кучми—Януковича. У Блоці Тимошенко їх присутність пояснюють так: краще вчасно здатися в полон, ніж скомпрометувати себе у «помаранчевій» владі вже після перемоги Майдану. Водночас слід відзначити, що «полонені» виявилися дуже небідними людьми і, за чутками, платили за прохідні місця у списку БЮТ до 5 млн. доларів. При цьому кучмістів серед людей Тимошенко могло бути ще більше, але їхнi  лави таки трохи прорідили. Зокрема, не пощастило Олександру Волкову, який навіть був на Майдані, але багато грошей на виборчу кампанію Тимошенко давати відмовився.

      Перша п'ятірка: Юлія Тимошенко, голова політичної партії «Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина»; Олександр Турчинов, перший заступник голови ПП «ВО «Батьківщина»; Микола Томенко, теж член «Батьківщини», директор Інституту політики, віце-прем'єр у відставленому уряді Тимошенко; Василь Онопенко, голова УСДП, народний депутат України; Андрій Шевченко, журналіст, експерт Міжнародної громадської організації «Інтерньюз-Україна» (колишній керівник новин «5-го каналу», а після революції — віце-президент Національної компанії; ще влітку він збирався балотуватися з «Нашою Україною», але несподівано для багатьох виринув як «зірковий» представник ЗМІ й апологет громадського телебачення на чільній позиції у БЮТ).

      Далі — двоє нардепів, патріарх української націонал-демократії Левко Лук'яненко, вихідець iз УРП «Собор», та Григорій Омельченко, нині теж безпартійний екс-«соборівець», Віталій Курило, б/п, ректор Луганського національного педуніверситету, Микола Петрук, командувач Сухопутних військ Збройних сил України, Євген Суслов, теж безпартійний, міський голова Сквири, що на Київщині, 1981 р.н. (свого часу був  iз СДПУ(о). Олег Білорус, лідер фракції БЮТ у парламенті, — лише 11-й, далі — депутати Ярослав Федорчук, Андрій Шкіль, Михайло Волинець (лідер Незалежної профспілки гірників), Анатолій Семинога. №17 — Сергій Сас, Віктор Таран (Терен), Валентин Зубов, Євген Кирильчук, Сергій Шевчук, Володимир Яворівський (безпартійний, ще донедавна — член НСНУ, який образився на низьке місце у виборчому списку «Нашої України»), Валерій Чичков, Володимир Левцун. Поміж парламентаріїв на 16-те місце уклинився їхній колишній колега, екс-«пеерпіст», міністр економіки в уряді Тимошенко Сергій Терьохін (б/п).

      А тепер про «цікаві» прізвища. З-поміж колишніх кучмістів у БЮТ найвище піднявся депутат Богдан Губський, який навіть розпустив свою партію «Єдина Україна», приєднавшись до «Батьківщини», — 27-ме місце. Ще півтора року тому його вважали вірним сателітом СДПУ(о), а на президентських виборах він активно агітував за Януковича. Зараз «просуває» БЮТ на Черкащині. Кажуть, що насправді — донизу. Ще один нардеп, фактичний керівник «Брокбізнесбанку» Сергій Буряк — №37, його молодший брат Олександр, також член парламенту, — 69-й (у БЮТ ця позиція цілком прохідна). Інші «полонені» — учасники кучмівської більшості у ВР — мають такі позиції: власник Запорізького автозаводу Таріел Васадзе— №41, олігарх харківського масштабу Олександр Фельдман — №43, власник олійного бізнесу Андрій Веревський — №44, Євген Сігал — №47.

      Керівник виборчої кампанії Януковича-2004 у Київській області Сергій Осика — міністр зовнішньоекономічних зв'язків часів «середнього» Кучми — став 51-м; екс-віце-прем'єр 1996-1997 рр. Михайло Зубець, колишній «аграрій» і списочник «ЗаЄди», — 59-й. Колишнього спонсора Людмили Кучми, а зараз — одного з меценатів Фонду «Україна 3000» Катерини Ющенко Василя Хмельницького («Запоріжсталь») поставили на 60-ту позицію, співвласника банку «Фінанси та кредит» Костянтина Жеваго — на 62-гу. Олександр Кеменяш (до 2005 року лише позафракційний) — 67-й, екс-«трудовик» Олександр Єдін — 68-й, а 74-й — соратник сумновідомого Бакая Олександр Абдуллін. Юрій Крук — екс-«Єдина Україна», НДП, «ТУ», — 77-й. Колишній голова Аграрної партії Михайло Гладій, який на минулих виборах був одним з облич блоку «ЗаЄдУ», — 85-й, Олександр Борзих, теж «заєдист», — 97-й.

      На 70-му місці сплив Іван Кириленко — аграрний віце-прем'єр в уряді Януковича, міністр сільського господарства в уряді Ющенка, заступник Павла Лазаренка в обласних органах Дніпропетровщини у 1990-х роках, колега Тимошенко по списку «Громади»-1998.

      Є у списку на майже непрохідних позиціях двоє значно ближчих до пані Юлії колег по її бізнес-минулому — Євген Шаго (94) та Микола Сивульський (99). Загалом, потужних бiзнесменiв вистачає навiть у другiй сотнi списку.

      Із представників нової влади у списку фігурують троє заступників «губернаторів» — Івано-Франківщини (Дмитро Шлемко, №35), Полтавщини (Вадим Петренко, №40) та Черкащини (Ігор Єресько, №118).

      Привертають увагу також прізвища Андрія Кожемякіна, який був заступником голови СБУ Турчинова (високе 25-те місце). Ще Олександр Валентинович привів у БЮТ екс-заступника голови Служби безпеки Олександра Скибинецького (№61).

      На 31-му місці — колишній адвокат Тимошенко Віктор Швець, якого вона працевлаштувала начальником одного з головних управлінь Генпрокуратури часів Піскуна. «Людиною Святослава Піскуна», нині кандидата в нардепи від Партії регіонів, називають і Юрія Триндюка, президента ТОВ «Хлібні інвестиції» (№84). Зі схожої когорти — керівник апарату Вищого господарського суду Володимир Толстенко, «людина Дмитра Притики», голови ВГСУ (№80). Колишній віце-прем'єр Криму Андрій Сенченко з неоднозначною репутацією — 81-й. Заступник одеського мера Володимир Курінний, екс-«пеерпіст», — 95-й. Лише 103-й Олег Надоша, який ледь не згвалтував «Нашу Україну», силкуючись очолити полтавську обласну організацію НСНУ.

      Окрім Андрія Шевченка, журналістський корпус у БЮТ представляють Олег Ляшко — редактор вічно опозиційної газети «Свобода», яка зараз стала «бойовим листком Тимошенко» (№26) та редактор львівської газети «Високий замок» Степан Курпіль (№36) — ще донедавна активний «нашоукраїнець», а тепер керівник виборчої кампанії БЮТ на Львівщині.

      «Придворні» політологи Володимир Полохало та Дмитро Видрін посіли, відповідно, 50-ту та 92-гу позицію. Давній прес-секретар Юлії Тимошенко Віталій Чепінога — на 87-му місці, яке може стати прохідним з великою натяжкою. Соратник Михайла Бродського Сергій Одарич, власник деревообробного та меблевого бізнесу в Черкасах, був 107-м, але образився і знявся з балотування. Сам Бродський, голова партії «Яблуко», що приєдналася до «Батьківщини» вже давно, вирішив піти лише до Київради.

      Прогноз «УМ»: третє місце; 13—16% голосів.

Далі буде.