Чого хоче Бог, те може жінка

      На засіданні суто жіночого «круглого столу» «Роль українського жіноцтва у творенні сучасної історії» виступив єдиний чоловік — віце-прем'єр-міністр України В'ячеслав Кириленко. І сказав вагому фразу: «Роль жінки в історії важко переоцінити». Немає сумнівів. Важко переоцінити роль дощу для зростання врожаю. Важко переоцінити роль сонця у розвитку зеленого листя, а роль останнього — в утворенні кисню.

      Вам спаде на думку казати, що роль чоловіків у історії якоїсь країни важко переоцінити? Чути не доводилось.

      Утiм, як підкреслила народний депутат України Ксенія Ляпіна, в Україні залишається позиціювання жінки на другому плані. Хоча не скрізь. У яскравих помаранчевих жилетах на дорожніх роботах жінки у значній більшості. Вчителі — переважно жінки. Медики теж здебільшого жіночого роду... Зате чоловіки виразно помітні в органах влади.

Оксана Забужко: «Коли чоловіки провалюють свої ігри...»

      «Круглий стіл» організував Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» з ініціативи та за участі голови наглядової ради фонду Катерини Ющенко. Запросили на нього представниць з усіх областей — активних у тій чи іншій сфері жінок, відомих у своїх регіонах. Був острах, що почнуться розповіді про власні колишні успіхи, осанни жіноцтву й повторення відомих істин. Але, на щастя, переважно на форумі лунали ділові пропозиції щодо облаштування держави й ролі жінки в цьому. А роль ця, свідчать дані, зростає. Жінка, як сказала письменниця Оксана Забужко, традиційно є чорноробом історії, і вона продовжує творити свої справи, на яких тримається наше буття.

      Пригадаймо, закликала Ксенія Ляпіна, з чого почалася новітня економіка України. Та з того, що в час повальної несплати зарплат, скорочення робочих місць чоловіки часто ламалися. А жінка взяла торби й поїхала деінде за товаром, аби його продати й нагодувати сім'ю. Так почався малий бізнес, згодом виникла конкуренція, а вже з того стала народжуватися ринкова економіка.

      Жінка постійно є більш активним у сенсі виживання і стабільним членом суспільства. Психологи стверджують: жінка може злякатися миші, але коли виникає глобально критична ситуація, то вона не впадає у шок — виявляється, це більше притаманне чоловікам, — а зосереджується, щоб вижити і врятувати своїх близьких. Вважають: саме чоловіки здатні на неймовірні подвиги, може, найвизначніші, але миттєві, короткі в часі. Якщо ж день у день треба робити справу, що вимагає самовіддачі, напруження — і тривалий час, то тут чоловіки не витримують. На такі менш помітні, але не менш важливі подвиги здатна переважно жінка. Чи не такого подвигу найбільше потребує Україна сьогодні?

      Нещодавно, розповідає голова Житомирської обласної адміністрації Ірина Синявська, до неї на прийом з одного села приїхало двадцять п'ять людей. Iз них двоє чоловіків, решта — жінки. І ніхто нічого не просив для себе — тільки вирішити проблеми громади. Себто жінка є справді чорноробом, який невпинно цементує суспільство.

      Чому ж відбувається так, що в органах держуправління жінок так мало? Історично склалося, що вони мають бути «шиєю»? Чи це залишок радянських часів, де жінка в компартійних органах традиційно була третім секретарем? Якщо так, то наскільки далеко ми відійшли від цього? Погляньмо на більшість виборчих «п'ятірок» партій та блоків: четверо чоловіків і одна жінка — для «гендерної рівності». Але ж, панове, чотири і один — величини нерівнозначні. Отже, знову матимемо чоловіків з їхнiми хлоп'ячими політичними іграми й жінок, які в результаті цих ігор знову повинні будуть шукати способи виживати й годувати дітей? Може, справді, жіноцтву варто більше долучатися до влади й мати змогу приймати рішення самим? Бо ж і ті пропозиції, що лунали на «круглому столі», можуть лишитися лише пропозиціями: приймати рішення знову готуються чоловіки. А їх переважне правління нашою державою поки не втішає нікого.

Валентина Борисенко: «Дайте їй час поговорити з дітьми...»

      Усім учасницям заходу подарували чудову книжку «Українки в історії» за редакцією доктора історичних наук, професора Валентини Борисенко. І вона як історик не сумнівається: коли необачний Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку, вона не розгубилася. Бо в неї є одна найвідповідальніша професія, яку ніхто не може виконати за неї, — материнство. Але зараз, каже Валентина, в Україні відбувається терористичний акт проти материнства. Пані Борисенко довелося дослідити шістсот сіл. Iз того дослідження народилися її пропозиції до уряду. Найперша з них — дати жінці, дітям якої ще не виповнилося шістнадцять, оплачуваний день на тиждень чи годину на день, аби вона могла займатися дітьми. Це не пільга для жінок — це суспільна потреба. І лише наївна людина може вважати, що той час — відпочинок. То найважча праця. Час, проведений на робочому місці, напевне легший фізично й психологічно. Але жінка має цю годину віддати дітям, бо це — її обов'язок перед собою і суспільством.

      Пригадайте, як часто можна почути слова захопленого милування, коли бачать на вулиці тата, який гуляє з коляскою. Ніхто не думає, що тим часом мама поспішає випрати, прибрати, приготувати їсти — за ту годину, що тато прогулює дитину. До рівності, що є в деяких країнах, коли тато так само може йти у відпустку по догляду за дитиною, бо сім'ї вигідніше, аби працювала мама, у нас ще не йдеться. Хіба можна нашого чоловіка «принизити» до такого!?

      Можливо, тому, що функція батьківства для чоловіка традиційно визначена як другорядна, ми маємо Восьме березня, коли вітають жінок, і нещодавно впроваджений День матері. Але не маємо дня батька, хоча чоловіки, особливо ті, кому самим довелося ростити дітей, так само заслуговують свого свята (теж гендерна проблема!). До речі, на «круглому столі» пролунала пропозиція два жіночі свята якось об'єднати в одне. Тим паче що кількість свят навряд чи пропорційна реальній увазі до жінок-матерів. Це останній рік став подарунковим для молодої мами, бо ж гроші, що виплачуються при народженні, принаймні можна вважати грошима. А якщо, зокрема, розглянути, скажімо, проблему матерів-виховательок дитячих будинків сімейного типу, то досі держава була схожа на такого собі жорстокого експериментатора, який спостерігає, як довго можуть витримати жінки ненормальну ситуацію, в якій їх «опинили».

      ...Пригадується опитування, проведене нещодавно в Сумах, коли експерти визначали 50 найавторитетніших та найвпливовіших людей області. Серед них назвали «аж» десятеро жінок. Серед них — жодної жінки як матері. Немає в нас такої вагомої соціальної ролі! Це лише говориться, що жінка-мати — найголовніше. А от до справи — і соціум не зауважив тієї основної ролі і відмовив матері в авторитеті.

Катерина Ющенко: «Ті, хто зібрався тут, теж жінки в історії...»

      Є жінки — голови обласних адміністрацій, їх три в Україні, в тім числі сумчанка Ніна Гаркава. Роксолана Богуцька, дизайнер одягу, і Любов Мельничук, голова правління ВАТ «Острозький молокозавод» із Рівненщини. Співачка Руслана Лижичко і голова Чернігівського відділення дитячого фонду Валентина Хуторненко. Олімпійська чемпіонка Стелла Захарова та ще одна сумчанка, голова студентського профкому Ірина Меркун, яка свого часу підняла зі своїми друзями відому студентську революцію... Ці жінки дуже різні, але якщо вони об'єднаються спільною ідеєю, вони зможуть дуже багато. «Круглий стіл» покликаний був їх об'єднати. Якщо це об'єднання буде не формальним, а реально існуючим і скерованим на вирішення важливих державних справ, щось у нашій країні може реально змінитися. Треба сподіватися, фонд «Україна 3000» не просто зробив приємне з приводу свята, зібравши жінок і подарувавши їм квіти та прекрасний концерт, а започаткував роботу такого собі, як було сказано, «жіночого парламенту». Комусь же треба, справді, давати лад у цьому домі. Бо, як писала свого часу Ліна Костенко, «нема попереду століть, щоб триста років знов іти по колу».

      Хоча швидко ніщо не робиться. Знову процитуємо — учасницю «круглого столу» — народного депутата України Лілію Григорович: «Для того щоб визріла дитина, потрібно, як відомо, дев'ять місяців; щоб визріла пшениця — потрібно три місяці; щоб визріла нація — потрібна епоха. І за цей час важливо не втратити віру, не знищити її».

Суми—Київ—Суми.