Вони прагнуть нами керувати

(Продовження. Початок — в «УМ» від 18, 19, 26 січня, 2, 8, 16, 22 лютого і 1 березня).

Українська національна асамблея

      Одна з небагатьох партій, у якої бракує коштів хоч на якусь телевізійну рекламу (мається на увазі власна, а не «казенна», передбачена законом про вибори). Українська національна асамблея (або ж, віднедавна, знову УНА-УНСО) — партія справді дуже бідна, хоч і з традиціями й солідним віком. Як організація постала ще в 1991 році, керувалася відомим екстремістом-провокатором Дмитром Корчинським. Члени УНА-УНСО, якщо пригадуєте, воювали в Придністров'ї, на Кавказі і в Югославії, відтак часто були «не в ладах» із законом. Як партія УНА оформилася в 1997 році. Брала участь у виборах-1998. Лідером списку тоді був Олег Вітович, №4 — нинішній симпатик «Регіонів» генерал Вілен Мартиросян, №9 — Андрій Шкіль. Результат — 24-те місце, 106 тисяч голосів, або ж майже 0,4%.

      У 2000—2001 роках УНА-УНСОвці на чолі з уже згаданим Шкілем, нинішнім народним депутатом від БЮТ, стали активними учасниками опозиційної акції «Україна без Кучми», всім відома їхня роль у зіткненнях 9 березня 2001-го та відповідальність, яку хлопцям довелося нести за «масові безпорядки» (тривалий суд і терміни ув'язнення до 5 років). «УМ» неодноразово писала про кризу в цій невеликій, але радикальній партії, яка почалася після того «розгрому». До УНА прийшов такий собі Едуард Коваленко, який зробив Українську національну асамблею маріонеткою на службі в Адміністрації Кучми—Медведчука. Тодішні лідери Асамблеї за певну винагороду фактично виконували роль фашистів, які нібито належать до «команди» Віктора Ющенка. На виборах до парламенту в 2002 році УНА посіла 31-ше (третє з кінця) місце, набравши трохи менше 12 тисяч голосів — 0,04%.

      Тоді у виборчому списку УНА змішалися «заслані козачки» і справжні «лицарі честі», які чекали вироків суду в СІЗО. Дочекалися. Відбули своє. Вийшли на свободу. Навіть майже очистили партію від «засланих» (принаймні в УНА вже немає Коваленка та ще кількох його провокативних соратників). Зате на виборах-2006, тобто зараз, «лицарі честі» не змогли отримати статус кандидатів у нардепи, адже мають статус «судимих». Ясна річ, хлопці вимагають погашення своїх судимостей, називають ті вироки «політичними» й апелюють до того, що вони — активні опозиціонери антикучмівських часів — не мають можливостi балотуватися, на відміну від бандитів-корупціонерів зі старої когорти. Але щоб скасувати недавні судимості, потрібна в цiй справi політична воля, якої в керівництва країни немає (поки що?).

      Відтак нинішній список УНА найбільше з-поміж інших вирізняється «дірками» у верхній частині. Достатньо назвати номери, під якими йдуть «по-порядку» кандидати в депутати від УНА: 1, 5, 7, 9, 10, 11, 14. З обойми випали найдієвіші. А провідником Асамблеї з минулої осені став 72-річний Юрій Шухевич, син легендарного командира УПА Романа Шухевича. Пан Юрій, який втратив зір у радянських таборах і не може пересуватися без сторонньої допомоги, є найбільшим авторитетом для нинішніх УНА-УНСОвців і цілковито відповідає націоналістичному іміджу партії. Хоча багато його політичних рішень і вчинків породжують питання з точки зору адекватності. Зокрема, на виборах мера Львова Шухевич брався підтримувати кандидата від Партії регіонів...

      До останнього моменту УНА збиралася блокуватися з Українською консервативною партією, але зрештою пп. Шухевич і Щокін вирішили «йти двома окремими колонами й об'єднатися вже в парламенті».

      Загалом від УНА балотується 69 кандидатів. Перша п'ятірка, з урахуванням «пробоїн», виглядає так: Юрій-Богдан Шухевич, освіта cередня, пенсіонер; Олександр Філатович, безпартійний, приватний лікар народної та нетрадиційної медицини; Наталія Чангулі, кореспондент ЗАТ «Міжнародний медіа-центр-СТБ»; Валентин Щербачов, безпартійний, журналіст Національної телекомпанії України; Анатолій Гірак, безпартійний, начальник управління з питань фізичної культури і спорту Рівненської облдержадміністрації.

      Як бачимо, в «голівці» списку опинилися двоє тележурналістів-ветеранів (причому Чангулі є активним членом УНА ще з початку 1990-х, а Щербачов приєднався лише тепер). Є у списку ще одна безпартійна «зірка» — Кирило Стеценко, №17, композитор, скрипаль, музикознавець, викладач Київського національного університету культури і мистецтв. Обіцяний рокер Андрій Середа з гурту «Кому вниз» кандидатом у депутати так і не став.

      Решта — майже всуціль прості партійці чи керівники якихось підрозділів УНА. Серед посад виділимо такі: керівник групи ЗАТ «Київсоюзшлях», головний лікар Рівненського обласного ендокринологічного диспансеру, провідний методист Національної парламентської бібліотеки, комірник ПП «Чижинський С.А.» (с. Іванківці Хмельницького р-ну Хмельницької обл.), крайовий отаман Харківського крайового козацького товариства Українського козацтва. Багато приватних підприємців, тимчасово непрацюючих, студентів і пенсіонерів. Регіональний ухил — Західна Україна.

      Прогноз «УМ»: місце після 40-го; до 0,02% (можливо, трохи поліпшить результат доволі вдалий номер у виборчому бюлетені — третій).

Громадянський блок «Пора»-ПРП

      Одне з найбільш несподіваних передвибочих утворень, від успішності якого дуже залежить поствиборча ситуація.

      І молоду партію «Пора», в якої немає чіткої ідеологічної ніші, й  уже не зовсім молоду націонал-ліберальну партію «Реформи і порядок» чекали й у блоці «Наша Україна», і у Блоці Юлії Тимошенко. Один із лідерів ПРП Тарас Стецьків казав, що участь пеерпістів у «великих перегонах» поза мегаблоками можлива лише за умови, що партія запропонує «мегаідею». Такою «ідеєю» виявилася... постать відомого-боксера Віталія Кличка.

      Чемпіон світу за версією WBC таки зважився претендувати на успіх за версіями ВР (Верховна Рада) та КМ (київський мер). «Веде» Віталія в політики Ігор Гринів — один із лідерів «Реформ і порядку», народний депутат, а раніше — один із «технологів» виборчої кампанії кандидата в президенти Віктора Ющенка. І, слід зазначити, розкрутка Кличка та ставка цього блоку на «розчарованих помаранчевих» приносить свої плоди, навіть незважаючи на те, що грошей на кампанію в регіонах уже немає. Принаймні соціологи називають «Пору»-ПРП у переліку блоків, які впритул наблизилися до 3-відсоткового бар'єра й таки спроможні його подолати. Слід зазначити, що від цього подолання чи неподолання значною мірою залежатиме доля «помаранчевої» більшості в наступному парламенті. Адже наразі «пористи»-пеерпісти забирають голоси у «Нашої України» та БЮТ, і якщо ці голоси не «потраплять» до ВР, вони виявляться фактично втраченими.

      Очевидно, саме спірна «прохідність» блоку Кличка до парламенту пов'язана з тим, що в його списку немає великих грошових мішків та великих начальників. Віктор Пинзеник, міністр фінансів і лідер ПРП, не рахується. Саме Віктор Михайлович виступив головною стримуючої силою на шляху «Реформ і порядку» до Блоку Тимошенко. Але зараз він уже не працює на урядовій посаді, взявши відпустку й цілковито поринувши у виборчу кампанію.

      Ясна річ, що політична вага Пинзеника більша, ніж вага Влада Каськіва —молодого лідера партії «Пора», зареєстрованої через суд «заднім числом». Так само у списку блоку, який налічує аж 298 кандидатів у нардепи, переважають активісти ПРП, справді реальні й дієві люди. Хоча у верхній частині представництво ПРП й «Пори» поділене фактично порівну. Таки дається взнаки імідж ГП «Пора» — колишньої «жовтої» «Пори» — як помітної громадської організації часів Помаранчевої революції.

      Перша п'ятірка блоку «Пора»-ПРП виглядає так: Віталій Кличко, 1971 р.н., безпартійний, почесний голова правління благодійного фонду «Фонд братів Кличків»; Віктор Пинзеник, 1954 р.н., ПРП, міністр фінансів України; Владислав Каськів, 1973 р.н., голова політради партії «Пора»; Тарас Стецьків, 1964 р.н., ПРП, записаний як народний депутат України, хоча насправді таким не є, адже позбувся мандата, очолюючи минулого року Національну телекомпанію; Євген Золотарьов, 1972 р.н., «Пора», директор ПП «Остання барикада — Харків».

      У списку — ще 10 народних депутатів, усі з фракції ПРП: Сергій Соболєв (№7, до речі, мешканець, як і Президент Ющенко, села Нові Безрадичі Обухівського району), вже згадуваний Ігор Гринів (№9), Володимир Філенко, ще один, крім Стецьківа, «полковий командир» Майдану (№11), Володимир Бондаренко (№13), Михайло Косів (№15, 1934 р.н.), Ігор Осташ (№23), Вадим Трофименко (№25), Петро Сабашук (№27), Ігор Челомбітко (№29), Володимир Черняк (№45, безпартійний, до самих виборів — член УНП).

      Під №6 іде Маркіян Лубківський, «неофіт» «Пори», за часів Кучми — речник Міністерства закордонних справ, який став на бік Помаранчевої революції, за раннього Ющенка — заступник держсекретаря, зараз — радник Президента України — керівник Головної служби гуманітарної політики СП. «Пористи» Сергій Євтушенко (№8) і Сергій Таран (№28) сприймаються як загрозливі чинники організації «кольорових» революцій і тому не допускаються в країни на кшталт Азербайджану. №10 — Іван Малкович, безпартійний, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». №14 — ще один держчиновник, Ілля Шевляк, 1975 р.н., перший заступник міністра у справах сім'ї, молоді та спорту («Пора»).

      Під №17 іде Олександр Богуцький — чи не найбільш одіозна персона у списку. Він сприймається як «людина Віктора Пінчука», адже є генеральним директором Міжнародної телерадіокомпанії ІСТV. «Во врем'я люте» його симпатій до «помаранчевих» не було видно i з мікроскопом, навіть навпаки, ІСТV Богуцького стояв на боці «кучмістів» із «темниками». Хоча зараз на виправдання Сашка згадують його участь у студентському русі початку 1990-х років, з якого вийшли і «Пора», і значна частина ПРП.

      Ще одна «досить одіозна» особа — Леонід Козаченко, №30. Зараз — один із радників Президента Ющенка, а за часів Президента Кучми — віце-прем'єр з питань АПК (у 2001-2002 рр.), якого після відставки притягували до кримінальної відповідальності, обвинувачували в одержанні хабарів, зловживанні службовим становищем тощо, тримали в СІЗО, але справа закiнчилась нiчим.

      Є у списку — на межі умовно прохідної й непрохідної частин — активіст «Пори» Андрій Юсов (№18), після нього — депутати минулих скликань із ПРП Олександр Жир, екс-голова комісії ВР у справі Гонгадзе, та Ігор Коліушко (при цьому Федір Судніцин — аж 195-й). №26 — колишній журналіст «УМ», «1+1», а нині — каналу К-1 Вахтанг Кіпіані.

      Бізнес у списку «Пори»-ПРП зосереджено переважно дрібний, а порівняно великий можна асоціювати з газотрейдером Русланом Богданом, членом ПРП, першим заступником директора ТОВ «Енерготорг» (у нього №31). №37 — у колишнього мера Луганська Анатолія Ягоферова, нині — голови правління ЗАТ «Луганський машинобудівний завод ім. Пархоменка» (ПРП). №61 — Володимир Псєха, голова правління Полтавського лікеро-горілчаного заводу (знову ПРП).

      Під №33 іде Анатолій Семенюк, ще один пеерпіст, перший заступник голови Київської облдержадміністрації.

      36-та і 38-ма позиції — в іміджмейкерів Віктора Ющенка зразка 2004 року Дениса Богуша та Ярослава Лесюка. Причому Лесюк — ще один кадр, який перекинувся до «Пори» в останній момент (йому не сподобалася чи то ситуація в «Нашій Україні», чи то місце у списку «НУ»).

      Також привертає увагу чоловік із №42 — Борис Пенчук, безпартійний, голова правління громадської організації «Фонд-Антикорупція» з Донецька. Саме за його свідченнями потрапив до СІЗО голова Донецької облради Борис Колесников (він начебто вимагав у Пенчука за безцінь акції універмагу «Білий лебідь»).

      Із тих пеерпістів, які представлені у явно непрохідній частині списку, варто виділити двох іменитих, але при цьому ну зовсім непрохідних осіб: №301 — Юрій Россада, зараз «тимчасово непрацюючий», а до кінця лютого — заступник голови Київської міськдержадміністрації, начальник Головного управління споживчого ринку та торгівлі, №308 — Іван Салій, екс-мер Києва (1992-1993), колишній віце-мер — голова транспортного управління КМДА (2002-2003), після того — перший заступник міністра транспорту, нині ж лише голова громадського об'єднання «Вибір», записаний як безпартійний. Очевидно, для них головним було отримати кращі позиції у списку до Київради.

      Залишається додати, що на минулих виборах ПРП була основою блоку «Наша Україна», а пізніше навіть перебирала на себе назву «Наша Україна», намагаючись об'єднати «помаранчеві» партії навколо себе (невдало). Партія «Реформи і порядок», зареєстрована Мін'юстом у 1997 році, самотужки брала участь у парламентських виборах-1998 і ледь не перескочила тодішній бар'єр, встановлений на рівні 4%. Пеерпісти Пинзеник, Соболєв, Лопата, Поживанов, Терьохін (це перша п'ятірка), Томенко (№15), Васюник (№16) та ін. тоді набрали 3,13% — 832,5 тисячі голосів. Зараз такого показника цілком вистачило б для здобуття мандатів. Тоді забракло близько 150 тисяч голосів...

      Прогноз «УМ»: 7-8-ме місце; від 2,3 до 3,2% (20-та позиція у виборчому бюлетені дещо погіршує шанси на проходження).

Український народний блок Костенка і Плюща

      Логіка утворення цього блоку — приблизно така ж, як і в «Пори»-ПРП. «Костенківці» виявилися так само занадто гордими й самовпевненими, щоб знову, як і в 2002 році, входити в «Нашу Україну» на правах співзасновників. Підсилювачем такого небажання став провал «об'єднавчого» процесу: Українська народна партія Юрія Костенка, як і ПРП Пинзеника, вважала, що «помаранчеві» мають злитися в єдину політичну силу саме на її, УНП, базі. Результат: соціологи називають Український народний блок Костенка і Плюща «непрохідним», при цьому він забирає певну — хоч і невелику — частину голосів у інших «помаранчевих» блоків, головно «Нашої України».

      УНБ КП утворено на основі УНП шляхом приєднання значно менших, просто дрібних структур: Партії вільних селян і підприємців України та партії «Україна соборна». Почесний голова ПВСПУ — Іван Плющ, чинний народний депутат, у минулому — двічі голова парламенту, №2 у списку УНБ. Лідерка «України соборної» Тетяна Яхеєва — член парламенту І скликання, заступник виконавчого директора Всеукраїнської громадської організації «Україна. Порядок денний на ХХІ століття», у списку УНБ лише 21-ша.

      Блок Костенка—Плюща базується на класичній націонал-демократії, котра, як виявилося, самостійно «працювала» в Україні тільки до того моменту, коли на політичній сцені з'явився Віктор Ющенко. Він фактично «поглинув» електорат націонал-демократів, став на його базі главою держави, благословив «єдину» партію — НСНУ. Тож інші партії, які пробують «виїхати» на націонал-демократичнiй ідеології, просто не мають ресурсу активних виборців, котрі забезпечили б 3-відсотковий показник. На фініші агітаційної кампанії УНБ КП почав активніше апелювати до села, але, свідчать соціологи, сільський електорат заходу і центру країни вже «розібраний», передусім «Нашою Україною» та Соцпартією.

      Другий номер УНБ у довжелезному виборчому бюлетені дещо підвищує шанси цього блоку на «опізнання», але, з іншого боку, це означає здебільшого лише відбирання «хитких» голосів у тих самих «НУ» і «Пори»-ПРП. Авжеж, це симпатичний блок, він базується на національному бізнесі, включає в себе багато хороших, відомих людей і майже не має у складі одіозних осіб та олігархів, але... До останнього часу, попри активну рекламу, УНБ КП не набирав відсотків, достатніх для потрапляння в парламент. Шкода, але після відколу від єдиного Народного руху партія Юрія Костенка — спочатку УНР, тепер УНП — так і не реалізувала себе як самостійний проект. А існує вона, до речі, з грудня 1999 року. (Цікаво, що Партія вільних селян і підприємців була зареєстрована ще в 1999 році, а «Україна соборна» — 24 березня 2005-го — за два дні до крайньої межі, що дозволяє участь у нинішніх виборах).

      Загалом від «Костенка—Плюща» зареєстровано 219 кандидатів у народні депутати. Перша п'ятірка: Юрій Костенко, народний депутат (УНП); Іван Плющ, народний депутат; Олександр Слободян, народний депутат, фактичний керівник ЗАТ «Оболонь»; Іван Заєць, народний депутат (УНП); Ганна Скрипник, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Національної академії наук України (УНП).

      Загалом у списку Блоку Костенка—Плюща багато держчиновників і народних депутатів. №6 — Юрій Мельник, віце-прем'єр-міністр з питань АПК (колись — у 1995—1996 рр. — цю ж посаду обіймав Петро Саблук, нині 65-й у списку УНБ КП, член Партії вільних селян і підприємців, директор Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки»). Далі — №7 — Олександр Клименко, заступник голови Донецької облдержадміністрації, також представник УНП, кандидат у мери Донецька; №19 — Антон Бутейко, перший заступник міністра закордонних справ; №27 — Іван Полюхович, голова Бориспільської райдержадміністрації; №28 — Віталій Шевченко, голова Національної ради з питань телебачення і радіомовлення; №34 — Микола Сидоренко, голова Державного комітету земельних ресурсів; №80 — Олег Ковальчук, перший заступник голови Рівненської облдержадміністрації, №101 — Степан Жданюк, просто заступник голови Рівненської ОДА (вони йдуть замість «губернатора» Василя Червонія, теж уенпіста); є багато голів районних держадміністрацій та ін.

      Корпус нардепів, окрім першої п'ятірки, такий: №8-18 — Валерій Асадчев, заступник голови Комітету ВР з питань бюджету, кандидат у мери Києва; Борис Загрева; Ярослав Джоджик; Олександр Гудима; Василь Бартків; Степан Хмара; Іван Драч; Іван Томич, голова Партії вільних селян і підприємців, голова Комітету ВР України з питань аграрної політики та земельних відносин; Павло Мовчан, перший заступник голови Комітету ВР iз питань культури і духовності; Юрій Ширко; Георгій Манчуленко; №22 — Володимир Ступак; №23 — Дмитро Павличко, 1929 р.н.; №31 — Сергій Олексіюк;

      Під №20 балотується Юрій Спіженко, колишній нардеп, міністр охорони здоров'я (у 1991—1994 рр.),голова Держкоммедпромисловості (1995—1998 рр.), зараз — президент Асоціації фармацевтів України, а під №39 — ще один екс-депутат, перший командувач Військово-морських сил України Борис Кожин, нині помічник народного депутата. №42 — Михайло Батіг, радник голови правління «Приватбанку», а взагалі — давній націонал-демократ, керівник агенції УНІАН, теж член УНП.

      Ще кілька колишніх депутатів: №44 — Тарас Кияк, професор Київського національного університету ім. Шевченка; №51 — Олесь Шевченко, пенсіонер; №107 — Мирослав Горбатюк.

      53-тю позицію має Олександр Тодійчук, голова правління ВАТ «Укртранснафта», 55-ту — Віталій Дончик, головний науковий співробітник Інституту літератури ім. Шевченка, 59-ту — Іван Рудик, голова ради ВАТ «Проскурів» (Хмельницький), колись — прихильник СПУ Мороза, нині — член ПП «Україна соборна».

      Журналістів представляє Борис Гривачевський («Україна соборна») — заступник керівника дирекції з питань організації виробництва на УТ-1, ведучий програм Національної телекомпанії (№64).

      Загалом, у списку представлені українські «різночинці» на всі смаки, від голови Київської обласної федерації футболу й медсестри Луганського госпіталю ветеранів війни до лікаря-бактеріолога Долинського протитуберкульозного диспансеру й доцента кафедри політології Одеського національного університету ім. Мечникова.

      Прогноз «УМ»: місце в першій десятці; до 2,5% голосів.

Далi буде.