Глас народу й опіум для нього

Безособове лідерство

      Перебіг парламентської передвиборчої кампанії та пов'язані з ним стресові ситуації вкрай загострили симптоми хронічної політичної хвороби нашої влади: глибоке роздвоєння свідомості. Справді, з одного боку, забувши про будь-які ідеологічні та програмові розбіжності, приховуючись за іменними брендами своїх лідерів, ці люди за допомогою політичної реклами день і ніч переконують нас, що саме їх неодмінно потрібно обрати до Верховної Ради. Одночасно телевізійні ролики спрямовані на повну дискредитацію лідерства, одноосібної влади як такої. Мало того, що поняття «авторитарна влада» наші політики вживають винятково як синонім «злочинного режиму» — ми весь час чуємо про те, що в Україні начебто абсолютно не виправдав себе інститут президентства. Наш спікер, який на рекламному ролику хвацько зав'язує у гордіїв вузол розірваний канат, категорично заявляє про те, що його «не цікавить лідер, а цікавить Україна». Ще одна рекламна агітка віщає про те, що нас не захистить «добрий цар», а зробить це... «Партія соціального захисту»(?!).

      Отже, немає у нас своїх Черчіллів, Рузвельтів і де Голлів — і Бог із ними! Одна морока з цими вередливими «авторитарами»: і те їм не так, і це не годиться. А от у нас, як поважно повчав вусатий класик тоталітаризму, пускаючи під ніж чергову генерацію «гвинтиків» партапарату: «незамінних немає». «І чистильник взуття може стати президентом країни», — повторюють за ними доморощені ідеологи «західного вектору» розвитку нашої країни. А видатних осіб на чолі влади не потрібно. Так, боронь Боже, і до культу її рукою подати. Інша річ, коли немає ані особи (точніше, особистості), ані культу.

      Проте історія незаперечно свідчить, що системи влади, побудовані на колегіально-зрівняльних засадах завжди зазнають цілковитого паралічу, коли настає час вживати екстренних заходів для порятунку держави. В такі історичні моменти неминуче посилюється запит саме на незамінних керівників держави, здатних на рішучі, нестандартні, подекуди безкомпромісні рішення та дії.

      Воістину бійцівський характер у відстоюванні інтересів своїх народів проявляли і американці — Теодор Рузвельт, Вудро Вільсон, Франклін Рузвельт (за шість років на батьківщині західної демократії він 39 разiв оголошував надзвичайний стан і був переобраний на наступний президентський термін чотири рази поспіль), Джон Кеннеді; британці — Уїнстон Черчілль, Маргарет Тетчер; німці — Отто Бісмарк, Конрад Аденауер, Людвіг Ерхарт; француз Шарль де Голль, японець Хірохіто і китаєць Ден Сяопін.

      А якщо вже говорити про «добрих царів», то хочу нагадати, що саме колишнім царським генералам Йозефові Пілсудському та Карлові Манергейму вдалося відірвати свої країни від Російської імперії й не тільки створити незалежні європейські держави, а й зупинити агресію вже радянського імперіалізму. Поляки це зробили на початку 20-х, а фіни — наприкінці 30-років минулого століття. Понад те, обидві країни, одна з яких є нашою безпосередньою західною геополітичною сусідкою, і сьогодні залишаються цілком демократичними президентськими республіками, де творчо запроваджено модель П'ятої французької, підкреслюю, республіки, яку було створено генералом де Голлем і яку деякі наші ультраліберальні політологи сьогодні називають недемократичною формою влади. Втім як і Португалія, Сербія, Хорватія, що дещо не збігається з одним із заяложених міфологічних штампів, використовуваних лобістами так званої політреформи: мовляв, «у Європі залишились одні парламентські системи».

      А от колишній царський генерал, прямий нащадок українських гетьманів Павло Скоропадський не впорався із завданням здобуття незалежності для України. Причому значною мірою діяти оперативно та ефективно йому завадила цілком легітимна Центральна Рада, хоча в її складі на той час було аж ніяк не менше непересічних і просто порядних людей, аніж у нинішній Верховній Раді.

Ефективна президентська республіка

      Але яким чином можна уникнути реальної небезпеки перетворення сильної президентської влади на тиранічну? Як створити систему влади, яка б самою своєю будовою максимально заохочувала прихід до влади непересічних особистостей?

      Разом із найбільш неупередженими відомими західними політологами, такими, як Джованні Сарторі або Ерік Гобсбаум, укотре підкреслюю, що так звана «напівпрезидентська» система, запроваджена за правління Шарля де Голля, є результатом складної еволюції демократичного інституту президентства. ЇЇ типовою рисою є навіть не «напівпрезидентський» і не «змішаний», а саме синтетичний характер влади, за якого гілки влади діють у режимі не просто стримувань і противаг, а взаємного доповнення і навіть органічної цілісності, яка забезпечує максимальну ефективність політичної системи.

      Причому нинішні конституційні устрої України, Росії, Білорусі та Казахстану є лише конституційними підробками, вкрай недосконалими імітаціями цієї форми політичного правління. Справді, головне, що характеризує президентську систему США, яка вважається класичною, — це безпосереднє керування урядом із боку президента. Аналогічно, згідно з 9-ю статтею французької Конституції, президент головує на засіданнях Ради міністрів. Президент як фактичний керівник усієї виконавчої гілки влади бере персональну відповідальність за будь-який законопроект. Наша ж Конституція ані до, ані після поправок не передбачає очолення главою держави виконавчої влади.

      Що ж до можливості передоручення своїх повноважень керівника виконавчої влади Прем'єрові, то, згідно зі статтею 21 чинної Конституції Франції, «лише у виняткових випадках прем'єр-міністр може головувати замість президента на засіданні Ради міністрів за визначеного доручення президента і визначеним порядком денним». Зрозуміло, за такого синтезу прав і обов'язків глави держави просто неможливою є ситуація, за якої президент може заявляти про свою формальну непричетність до неефективних дій уряду.

      Надзвичайно важливо і те, що в межах французької конституційної моделі існує механізм, за яким Законодавчі збори через вотум недовіри можуть різко обмежити повноваження президента (що вже відбувалося декілька разів за останні двадцять років). У режимі, так би мовити, плаваючої компетенції глави держави, залежно від ефективності та конструктивності його дій, французьке «напівпрезидентство» може з президентсько-парламентської моделі до певної міри трансформуватись у парламентсько-президентську ще впродовж відведеного президентові терміну перебування при владі.

      Отже, якщо говорити про базову модель української влади, яка відповідала б рівню завдань, що стоять перед Україною як справді незалежною державою, то передусім ідеться про розбудову сильної президентської влади не з погляду можливості безконтрольного здійснення репресивних функцій, а, навпаки, підсилення його відповідальності та запровадження інструментів обмеження повноважень неефективного лідера, який не тягне на статус «кризового менеджера».

      Зокрема, глава держави повинен мати право призначати Прем'єр-міністра і надавати йому повноваження формувати професійний позапартійний уряд, який затверджується за погодженням Верховної Ради знов-таки главою держави. Водночас Президент має бути позбавлений права відправляти уряд у відставку без згоди Верховної Ради. Надавати ж Верховній Раді можливість формувати уряд практично незалежно від Президента, як передбачається чинними поправками до Конституції України, також дуже неконструктивно.

      Президент зобов'язаний реалізовувати зі своєю командою стратегію розвитку країни, уряд же має розробити програму своєї діяльності, яка потребує затвердження законодавчим органом (механізм так званої асигнатури). Якщо ж пропонований Президентом уряд не отримує такої підтримки від законодавчого органу, парламент має бути зобов'язаний упродовж двох тижнів абсолютною більшістю затвердити свою кандидатуру Прем'єр-міністра або погодитись на затвердження президентської (близьке до запропонованого нововведення у класичну напівпрезидентську схему існує в чинній польській Конституції).

      На думку автора цих рядків, можливий і такий варіант: у разі висловлення вотуму недовіри Прем'єр-міністрові Президент зобов'язаний призначити нових міністрів і персонально очолити уряд. Глава держави самим актом перебирання на себе повноважень глави уряду підставляє вже себе під пряму загрозу дострокового припинення повноважень. У протилежному разі Президент зобов'язаний визнати право призначення нового глави уряду парламентом, що на практиці різко знизить його повноваження, як це й передбачено моделлю П'ятої Французької республіки.

      При цьому механізм імпічменту має бути достатньо ефективним, щоб унеможливлювати, за французьким зразком, попередню експертизу правомірності звинувачень вищими судовими інстанціями. Адже у світовій конституційній теорії та практиці достатньо розроблено процедури притягнення глави держави не тільки до карної, а й до політичної відповідальності, тобто на підставі «злочинної некомпетентності». Вищим обвинувачем і вищим суддею в такому випадку повинен бути лише народ, який на оголошеному законодавчим органом всенародному референдумі отримує право висловити вотум недовіри ним же обраному главі держави (подібний механізм імпічменту передбачався Веймарською Конституцією; він існує в Основних законах деяких сучасних країн).

Демократія як справжнє народовладдя

      У своєму недавньому зверненні до Верховної Ради Віктор Ющенко знову повторив тезу про необхідність винесення тепер уже проекту нової Конституції на всенародний референдум. Водночас уже після рішення Конституційного Суду, згідно з яким політреформа визнана пов'язаною зі зміною конституційного ладу в країні і має бути затверджена на всенародному обговоренні, у ЗМІ розпочато чергову суто схоластичну дискусію на тему: чи можна вважати проведену реформу зміною конституційного ладу. Насправді конституційний лад — це власне механізм забезпечення ефективного виконання Основного закону країни, дотримання гарантованих Конституцією прав. Чи змінює цей механізм чинна політреформа (безвідносно до доцільності та якості цих змін)? Безумовно, так. І тільки народ після всебічного обговорення може винести остаточний вердикт щодо доцільності цих змін.

      Але чи потрібно знову втягуватися в нескінченні обговорення чергових конституційних змін на тлі наростання і паралічу влади та економічної кризи? Тим паче що «архітектори реформи» відверто саботують процес формування нового складу Конституційного Суду який би міг визнати впроваджені поправки незаконними і скасувати їх.

      Понад те, навіть якби вдалося провести референдум, внесення нових змін до Конституції можливе лише за умови, якщо за них проголосує не менш як 300 депутатів нової Верховної Ради. А, як видно, переважну більшість парламенту-2006 влаштовуватиме нова олігархічно-кланова будова законодавчого органу. Навіть Юлія Тимошенко, донедавна затятий борець із політреформою, змінила свою позицію на протилежну, сподіваючись здобути пост Прем'єр-міністра з великими повноваженнями.

      Зараз у засобах масової інформації розв'язано кампанію з дискредитації самої ідеї всенародного референдуму як найважливішої складової сучасної демократії. У свідомість пересічних людей втовкмачують ідею про те, що пряме народовладдя — це данина минулому, що не можна всією країною приймати рішення, які вимагають компетенції та професіоналізму, що пересічні виборці надто схильні до навіювання і прийняття не до кінця зважених рішень, і що тільки парламент уповноважений компетентно вирішувати питання щодо внесення поправок до Основного закону. Наводяться приклади референдумів, внаслідок яких до влади приходили диктатори, згадується сумнозвісний кучмівський референдум 1999 року, в процесі якого українські громадяни начебто майже одностайно проголосували за ще більші безконтрольні президентсько-монархічні повноваження та за створення мафіозно-регіональної верхньої палати.

      Залишається незрозумілим, чому право на референдум зберігається у більшості конституцій цивілізованих демократичних країн як необхідна передумова реалізації положення про те, що саме народ є джерелом вищої влади й носієм суверенітету (подібне положення міститься й у статті 5 Конституції України), а референдум як механізм впливу на політичне та економічне життя держави активно використовуються і у країнах цивілізованої Європи.

      Апофеозом перекрученого розуміння проблеми прямого народовладдя в сучасній демократії стала стаття Сергія Рахманіна «Вступ до референдуму. Короткий курс» («Дзеркало тижня» за 28 січня 2006 р.), в якій автор, зокрема, підкреслює, що всенародний референдум дав необмежену владу Гітлерові, й саме тому цей механізм відсутній у чинній німецькій Конституції. Але забуває про статтю 20 чинного Основного закону Німеччини, яка передбачає право німців на прямий спротив тим, хто робить спробу усунути існуючий економіко-політичний лад, що є нічим іншим, як вищим проявом всенародного волевиявлення.

      Можна було б згадати і про те, що до влади Гітлер прийшов завдяки постійним парламентським кризам і розпускам парламенту, зумовленим вадами Веймарської Конституції, згідно з положеннями якої всенародно обраному президентові протистояла багатопартійна коаліція, котра ніяк не могла спромогтися створити уряд на чолі з лідером парламентської більшості — канцлером. І саме погіршений варіант цієї моделі правління фактично сьогодні запровадили в Україні наші руйнівники-реформатори! Я вже не кажу про те, що автор «ДТ» перекручує зміст і результати всенародних референдумів, які свого часу проводив генерал де Голль.

      Поряд із впровадженням списочної пропорційної системи виборів дискредитація ідеї референдуму є ні чим іншим, як підривом фундаментальних засад сучасної демократії, права народу формувати кадровий склад і стратегію влади у своїй країні шляхом особистого волевиявлення. В розпал помаранчевих подій я вже писав про те, що впроваджена в Україні модель влади не має нічого спільного з «будуванням Європи в Україні» («Політична реформа: швидше — не значить краще», «УМ» №217 за 2004 р.).

      Що ж до справжнього, а не декларативного врахування світового досвіду побудови дефективної демократії в запроваджених змінах до нашого Основного закону, то в авторитетному довідникові «Порівняльна політологія сьогодні. Світовий огляд» (який створений Г.Алмондом, Б.Пауеллом, К Стромом та Р.Далтоном і витримав уже сім видань), зокрема зазначається: «Франція, Італія і Веймарська Німеччина — яскраві приклади конфліктних багатопартійних систем із впливовими комуністичними партіями зліва і консервативними або фашистськими рухами справа. За таких умов кабінети доводилося формувати на основі центристських рухів, які самі розходилися в поглядах із багатьох проблем, що породжувало нестабільність, погане виконання урядом своїх функцій та втрату довіри громадян до демократії. Ці чинники відіграли свою роль у поваленні демократії у Веймарській Німеччині, руйнуванні Четвертої республіки у Франції і урядовій нестабільності й відчуженні громадян від політики в Італії». До цього варто додати, що саме вищезгадані моделі влади типологічно найподібніші до тієї, яка впроваджена з 1 січня в нас, та ще й у погіршеному вигляді).

      Для тих же, хто ще сумнівається в тому, що йдеться саме про наше найближче майбутнє, автори уточнюють: «Там, де партійні системи складаються з гранично антагоністично налаштованих відносно один до одного елементів, постійно присутня загроза руйнування та громадянської війни незалежно від кількості партій. ...Деякі нові демократії Східної Європи й Латинської Америки, особливо розколоті в мовному або етнічному відношенні, стикаються з подібними проблемами».

      Отже, ухвалені внаслідок довготривалої боротьби та непрофесійного втручання в текст Основного закону зміни до Конституції неминуче призводять до повного паралічу влади, який ми сьогодні й спостерігаємо. Як би здивувався видатний теоретик західної теорії держави і права Жан Боден, який свого часу попереджав про небезпеку створення системи управління державним кораблем одночасно трьома капітанами, якби дізнався, що, згідно з внесеними поправками до Конституції, українським кораблем одночасно кермуватимуть навіть не три капітани, а капітан, розжалуваний у перші помічники (позбавлений повноважень Президент), і два другі помічники (спікер і Прем'єр-міністр), котрі фактично набувають статусу безвідповідальних «виконувачів обов'язків» капітана. Внаслідок цього утворюється ще не бачений у світі «поділ» трьох влад за принципом взаємодії Лебедя, Рака і Щуки або триголового дракона, який страждає вже не на роздвоєння, а розтроєння свідомості.

Згадаймо проект 1993-го

      Подібну злочинну систему «стримувань і противаг», доведених до повного клінчу, все одно доведеться змінювати. І не варто недооцінювати мудрості власного народу! Він чудово розуміє у своїй переважній більшості, в яку халепу його втягнули наші «реформатори». Не випадково, попри величезні гроші, кинуті на дискредитацію інституту президентства у країні, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, більш як 50 відсотків українських громадян вважають за необхідне зберегти в країні сильну президентську владу.

      Від того, чи здатен Президент переконати своїх громадян у доцільності власних дій, надихнути їх на подолання кризи, залежатиме доля Української держави. Це той випадок, коли працюють принципи: «глас народу — глас Божий» і «народ завжди правий». І якщо ти не зміг знайти спільної мови зі своїм народом, то це, як кажуть, твої проблеми.

      Власне, саме мобілізаційна функція всенародного референдуму і є основною. Тим паче що в конституційній історії України вже існує прецедент всенародного обговорення проекту Основного закону, який містить у собі основні механізми справжнього народовладдя. Нагадаю, цей проект уже пройшов всенародне обговорення, був схвалений і відправлений на доопрацювання до Верховної Ради ще в 1993 році.

      Згідно зi статтею 175 цього проекту, «главою держави і виконавчої влади є Президент України. Президент виступає від імені держави, Президент є політично відповідальним перед народом України». Стаття 190 гласить: «Кабінет Міністрів (Уряд) України підпорядковується Президентові, перед ним відповідальний і у своїй діяльності керується його програмою і рішеннями... Прем'єр-міністр за посадою є заступником Президента». Згідно зі статтею 191, «Прем'єр-міністр відповідальний перед Президентом, йому підпорядкований і підзвітний». Нарешті, відповідно до статті 192, «припинення повноважень Президента тягне за собою і відставку Уряду».

      Цей проект поряд зi справді президентськими повноваженнями глави держави передбачає і його безпосередню відповідальність перед власним народом: «Рішення про проведення всеукраїнського референдуму про відкликання Президента, якщо цього вимагають не менш як 2 мільйони виборців, приймають Національні Збори більшістю голосів від встановленого Конституцією складу кожної палати» (стаття 186). «Рішення про проведення всеукраїнського референдуму, проведеного за ініціативою Національних Зборів, приймається не менше ніж двома третинами голосів від встановленого Конституцією складу кожної палати. Якщо за наслідками референдуму, проведеного за ініціативою НЗ, народ України висловить довіру Президентові, НЗ можуть бути розпущені Президентом у двотижневий термін після офіційного оголошення наслідків референдуму» (стаття 187).

      «У випадку злочинного порушення Президентом України Конституції і законів України під час виконання ним службових обов'язків справу про його усунення з посади в порядку імпічменту порушує Рада депутатів перед Радою послів. Рада послів приймає рішення поро усунення Президента з посади не менше ніж двома третинами голосів встановленого Конституцією її складу. Особа, усунена з посади Президента, підлягає відповідальності за скоєний злочин у загальному порядку» (стаття 188).

      Вчитайтеся в ці положення, і ви зрозумієте, чому нинішні «архітектори реформ» замовчують існування конституційної моделі української влади, протилежної їхній парламентсько-олігархічній ерзац-демократії.

      На жаль, Віктор Ющенко так і не запропонував народові проекту справді потрібної для України політичної системи. Проекту, опозиційного кучмівсько-морозівській фальшивці. Понад те, він і його соратники довгий час підтримували ідею суто пропорційних виборів та підсилення парламенту коштом повноважень і відповідальності Президента. Це дає справедливі підстави для звинувачень у тому, що зараз Ющенко, скасувавши поправки до Конституції, прагне зберегти за собою статус монарха «а ля» Кучма. Проте ще раз підкреслюю: сама ідея відповідального президентства нерозривно пов'язана з механізмом всенародного референдуму. Справжній Президент має бути політично відповідальним перед своїм народом, а це означає, що народ повинен мати право не тільки всенародно обрати, а й всенародно відкликати свого главу держави, якщо він не виправдав наданої йому довіри.

      І якби Віктор Ющенко при обговоренні нового проекту влади «розпочав із себе» й виніс на обговорення питання, яке взагалі залишилось за бортом політичної реформи, — положення про механізм власного імпічменту через скликання референдуму, додавши до цього пункт про впровадження персонального керівництва і персональної відповідальності глави держави за роботу уряду, то на тлі загострення загальнонаціональної кризи, певно, мав би всі шанси отримати необхідні 300 голосів для впровадження справді демократичної та ефективної системи влади в Україні.

Олександр ШМОРГУН,

провідний науковий співробітник Інституту світової

економіки і міжнародних відносин НАН України,

старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України, політолог.