Червона армія увійшла в Краснодон 14 лютого 1943 року, а вже 16-го дивізійна газета надрукувала замітку про місцеве комсомольсько-молодіжне підпілля, учасники якого були закатовані фашистськими окупантами. Отже, ці замітки можна вважати приуроченими до дня започаткування міфу про «Молоду гвардію». Хоча це не зовсім так — просто кореспондента «УМ» зацікавили дещо інші аспекти в цій історії, на які, наскільки відомо, фахівці уваги не звертали.
За «канонічною» версією, головним зрадником (Іудою) комсомольського підпілля призначено такого собі Геннадія Почепцова. В Управлінні СБУ в Луганській області збереглася справа Почепцова (по ній проходили також його вітчим Василь Громов, старший слідчий Краснодонської поліції Михайло Кулешов і ще один... персонаж на прізвище Чернишов). Справді: потрапивши до НКВС, Почепцов уже 19 лютого зізнається, що виказав поліції Земнухова (слідчий вперто пише «Зинухова») Кошового, Третьякевича та деяких інших, менш відомих «молодогвардійців». Але постанова на арешт зрадника видана лише 20 березня. Що б це мало означати?
До речі, в поліції Почепцов також просидів недовго. Щиросердне зізнання, кілька годин у камері з друзями-підпільниками як «насєдка» — і він у той же день знову на волі. Однак яку саме організацію зрадив Геннадій? В усіх протоколах допитів, аж до червня, і в постанові про арешт фігурує назва «Молот». Щоправда, у протоколі від 24 березня з'являється запис: «Визнаю себе винним повністю. Я був агентом поліції, виказав підпільну комсомольську організацію «Молот» і підпільний партизанський загін «Молода гвардія». А вже наступним рядком іде розповідь про те, як Олег Кошовий як член штабу «Молоту» приймав у членів організації Попова і Фоміна присягу. Що таке «підпільний партизанський загін», принаймні в тих теках, що мені вдалося переглянути, не розшифровано.
Тільки 5 червня слідчий поцікавився (цитую документ): «Питання. Якою була назва вашої організації? Відповідь. Зі слів Главана Бориса (перший керівник первомайської «п'ятірки», до якої входив Почепцов. — Авт.), підпільна молодіжна організація називалася «Молот». Уже в поліції я дізнався, що її чомусь називають «Молода гвардія»...
Факт зради наявний, от тільки до провалу організації він прямого стосунку не має.
...У ніч на 25 грудня Віктор Третьякевич, Іван Земнухов та Євген Мошков пограбували німецький автофургон з різдвяними подарунками. Далі Почепцов переказує слова знайомого: 27-го до клубу ім. Горького, яким завідував Мошков, зайшов німець («з управління шахтами»), побачив на підлозі обгортку з німецької цукерки... Наступного дня за Мошковим приїхав особисто начальник Краснодонської поліції Василь Соліковський (на санях). Арешт відбувався просто на очах Почепцова. Слідом за Євгеном поліцаї винесли мішок «із чимось». Слід гадати — речовий доказ. Тут Геннадія й осінило: час здаватися!
Ще загадка. За «канонічною» версією, «молодогвардійці» регулярно слухали зведення «Совінформбюро». Тому вони не могли не знати про стрімке наближення фронту. Що робить рідна влада зі зрадниками — вони теж собі уявляли доволі чітко (за Фадєєвим — навіть самі карали поліцаїв). У такій ситуації можна бігти від поліції, а не до неї (втекти з міста можливість у Почепцова була — він неодноразово виїжджав у справах на кілька днів). Якщо бути точним, до поліції Геннадій не бігав, а написав листа начальнику шахти 1-біс Жукову («ім'я, по-батькові мені невідомі») і передав його дружині на квартирі начальника. Але в записці немає жодного прізвища — лише зізнання в приналежності до підпілля. Решту інформації він пообіцяв викласти під час особистої зустрічі. Зустріч не відбулася.
Поліція взяла Почепцова аж 5 січня 1943 року (до того жодних контактів між ними не встановлено). Хлопець «заклав» усіх, кого знав, але знав він небагато. 17 імен, серед яких не було таких нині відомих, як Любов Шевцова та Уляна Громова. Всі названі зрадником товариші на той час уже сиділи по камерах, а ще приблизно стільки ж Соліковський встиг ув'язнити без жодної допомоги «канонічного» зрадника. То хто ж був, так би мовити, Іудою «апокрифічним»? Якщо подивитися на справу без релігійного трепету і читати показання «відщепенців» не крізь призму фадєєвського творіння, можна зробити висновок: ці напівдіти елементарно не витримували тиску, перш за все — психологічного. І зізнавалися в усьому, чого від них вимагали, і називали імена друзів та знайомих. Називали здебільшого тих друзів, у кого бачили зброю (а в кого тоді її не було?). Почепцов стверджує, що на очній ставці той же Мошков «заклав» його як власника пістолета ТОЗ та патронів.
Характерна подробиця. У Краснодоні діяла зграя т.зв.«козлятників» — крали в населення кіз та іншу живність. Поліція їх зловила, і, за словами Кулешова, Соліковський хотів і цих злодіїв зарахувати до лав підпільної організації. Щось із цим у нього не склалося, але чи може бути суттєва різниця між крадіжками худоби і різдвяних подарунків? Особливо з точки зору тих, хто призначений підтримувати лад у прифронтовій смузі. А якщо вже казати про мужність підпільників... Це вже з іншої справи, але вона теж стосується краснодонських подій.
Кошового, Шевцову і ще декого розстріляли не в Краснодоні, а в Ровеньках. Начальник тамтешньої поліції Орлов запевняє слідчих, що Кошовий розповів йому все (після певної «обробки» у німецькій фельджандармерії). Натомість і німці, і колишні поліцаї сходяться на тому, що Люба Шевцова мужньо трималася на допитах, нікого не виказала, а під час розстрілу пощади не просила (а решта?) і наче кидала виклик катам. Сходяться вони й у деталях: молода жінка в синьому пальті; темне волосся... Але ж «канонічна» Любка Шевцова — яскрава білявка. Згадайте хоча б акторку Інну Макарову в фільмі Герасимова...
Почепцов стверджує, що за його доносом заарештували тільки Івана Чернишова. Він не був «молодогвардійцем», однак буцімто вербував Геннадія до партизанського загону. Як виявилося — за завданням поліції. Прийшли «совєти» — і він уже проходить з ним по одній справі НКВС як... німецький агент. Судили їх в одному судовому засіданні — Чернишова, Кулешова, Почепцова та його вітчима, Василя Громова. Останніх трьох засудили до страти. Чернишова виправдали. Вчасно прибіг «куди слід»...
Як і досі пишуть майстри червоної пропаганди, із приходом німців «підняли голови» різноманітні «недобитки»: білогвардійці, куркулі, націоналісти... Всі тим чи іншим чином розраховували отримати певний зиск у каламуті «перехідного періоду». Зокрема й донські козаки. Територія Краснодонського району за царя входила до Області Війська Донського. Козаки користувалися чималими привілеями порівняно зі звичайним селянством, та й рівень самоорганізації в них був на порядок вищий. Звідси й «непорозуміння» козаків з радянською владою. Природно, що коли ця влада на певний час зникла, козаки спробували відновити справедливість... як вони її розуміли. Для цього потрібні були важелі, і вони їх одержали в органах, які створили окупанти. Зокрема — в районній управі та в поліції.
Особливо проникливі дослідники приписують національні конфлікти на окупованих німцями теренах диявольській хитрості нацистів. Не виключаю, що остзейський німець Альфред Розенберг (шеф міністерства Східних територій Рейха) та деякі інші гітлерівці, дитинство i юність яких пройшли в Росії, могли відрізнити козака від уродженця Рязанської губернії. Однак читаєш протоколи допитів, скажімо, заступника шефа жандармського загону «Гауптманшафт» (контролював прифронтову зону в районах Донбасу) Ернста Ренатуса — і перед очима постає тупий фельджандарм, для якого важливо, аби всі комуністи та євреї були вчасно розстріляні, а решта населення регулярно поставляла німецькій армії хліб, м'ясо й сало. На біса йому зайвий головний біль у вигляді міжнаціональних сварок? Тому сварки здебільшого виникали на грунті місцевої «ініціативи».
Разом із німцями поверталися на рідні землі розкуркулені, а також деякі з тих козаків, що емігрували з отаманом Петром Красновим ще в громадянську. Природно, що вони намагалися оселитися в рідних своїх будинках, які на той час, звичайно, були зайняті іншими... Допомагав їм у такій «реституції» згадуваний вище Михайло Кулешов. У поліції він почав служити лише з 16 грудня, а до того працював юристом. У справі збереглася його заява до районної управи з проханням дати дозвіл на заняття нотаріатом, написана каліграфічним почерком. Цей почерк його й підвів...
Навіть не знаю, чи вважати життєвий шлях Михайла Омеляновича якимось особливим, чи, навпаки, для тієї епохи типовим. Служив у Денікіна «в ніжніх чінах», а за 10 років він — активіст колективізації. Працював навіть у радянських газетах. На фронті отримав поранення, завітав до рідного міста — аж тут німці в 1942-му влаштували червоний погром під Харковом. Уже в липні вони були в Краснодоні, і Кулешов знову згадав про своє козаче походження.
Що встигла зробити «Молода гвардія» — з томів кримінальної справи зрозуміти важко. Фігуранти її нічого особливого не пригадують: вивісили два червоні прапори; розмножували листівки (від руки — стверджує Почепцов). Згоріла біржа праці, однак ні Земнухов, ані Тюленєв (Тюленіним він став з легкої руки Фадєєва) у розмовах із Почепцовим про своє «геройство» не згадували — тільки про автофургон із цукерками. А вже про замахи на поліцаїв Кулешов пам'ятав би точно. Виходить так, що або підпілля як такого зовсім не існувало, або воно займалося речами, про які комуністам згадувати з якихось причин невигідно. Наприклад, розповсюджували ідеї української самостійності. Принаймні присутність Євгена Стахіва, який це стверджує, на теренах Луганщини доведена. І ось саме на цьому грунті могли виникнути «непорозуміння» між українцями та дончаками...
Козаки (скажемо так — пронімецьки налаштована їх частина) спочатку обережно, а після появи відозви Краснова у масовому порядку почали відновлювати свої структури і взагалі свій старий лад у станицях. «У цій відозві генерал Краснов закликав козаків Дону, Кубані й Тереку до спільної боротьби з більшовиками, обіцяючи козацтву з допомогою Гітлера повернути колишні привілеї. Закликав організовувати козачі сотні для несення внутрішньої та охоронної служби в окупованих німцями районах... У відповідності до цієї відозви були розпущені колгоспи, повернуті будівлі й присадибні ділянки розкуркуленим. Намічався навесні 1943 року розподіл землі для переходу на індивідуальне землекористування. В окружному центрі білокозаків, місті Кам'янську, були створені козачі сотні (з показань Кулешова — Авт.)».
Краснодонські козаки швидко налагодили зв'язок із побратимами у Кам'янську і Новочеркаську (де розташувався штаб Краснова). І вже 21 жовтня 42-го в місті було проведено... козачий парад. Підслідний Кулешов стверджує, що видовище було жалюгідним — мовляв, чоловік 70 різного віку в козачих одностроях продефілювали перед німцями і перед районною управою на базарній площі. Але це тільки ті, в кого форма збереглася, хто зміг дістатися міста і хто був вільний від несення поточної служби на місцях. Між іншим, про партизанів у цих краях балачок багато, а слідів... Зате коли в районі помітили радянських парашутистів, у їх пошуку та захопленні козаки взяли найактивнішу участь. А втім тема «козаки й німці» ще чекає серйозного дослідження істориків.
Червоні (а сьогодні — ще й «біло-блакитні») активно «шиють» Організації у країнських націоналістів (ОУН) зв'язки з гітлерівцями. Але якщо на кілька хвилин забути про совість, можна так само «ефективно» пов'язати з ними ж ідеологів Сіверськодонецького збіговиська. Ось, наприклад, лист, написаний Кулешовим за дорученням районної управи, на ім'я фюрера (наводжу лише ті рядки, що стосуються теми):
«Рейхсканцлеру Великой Германии, Вождю Европы Господину Адольфу Гитлеру...
...Наши станицы и хутора опустошены и разграблены алчными жидовскими руками, дворы наши заросли сорными травами. Нас, казаков Краснодонского района, насильственно присоединили к Украине и сделали невольными украинцами. Но где бы ни томился наш донской казак (це вони в Україні «томятся»? — Авт.), он твердо верил, что скоро наступит конец сталинско-жидовскому деспотизму...
...Хайль Гитлер... Да здравствует наш организатор и полководец, казак генерал Петр Краснов!
...За вождя Новой Европы Адольфа Гитлера наше могучее сердечное казацкое «Ура!».
Кулешов неодноразово показує, що краснодонські «білокозаки» весь час ставили питання про відокремлення району від України і приєднання його до Донської області. То ж як тут не згадати «безсмертні» слова Євгена Кушнарьова про те, що від Харкова до Києва 480 кілометрів, а до кордону з Росією усього 40? І чи не в гітлерівського поплічника і зрадника Кулешова позичили «пісуарники» свою ідею?..
...Знову повернемось на грунт достеменних фактів. Михайла Кулешова «вирахували» одразу, і вже з 18 лютого 1943 року він починає давати свідчення. Зокрема, про «Молоду гвардію». От тільки — ніякого «Молоту»; а про «комісара» організації Олега Кошового він мовчить аж до 20 липня, називаючи замість нього Сафонова. Та хтось же йому і Почепцову, а також іншим підказує прізвища, назви, факти, події?
17 березня Кулешова випустили, а 16 квітня посадили знову. За те, що виявився резидентом (!) германської розвідки. А за що ж випускали? Зрозуміло, за що: місяць «постукав» на співкамерників і — на свободу з чистою совістю. Із мандатом сексота в кишені. Однак, як виявилося, «не до кінця роззброївся перед органами». Хтось із «колег» підказав. Знову опинився за гратами, а згодом на шибениці. Просто на очах краснодонців, поруч із Почепцовим і Громовим. Якого сам же й виказав як свого підлеглого — агента германської розвідки.
Чи не звідси в нашого політика отака спадковість? А ми все дивуємося легкості, з якою наші «народні обранці» перекидаються з одного табору в інший, часто — у геть протилежний. Так вони ж іще свою зраду пропонують вважати подвигом.
В ім'я народу.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
