Кілька років тому, поспішаючи на інтерв'ю до Едуарда Митницького, художнього керівника Театру драми і комедії, я страшенно переживала, що місця на касеті залишилося десь хвилин на сорок, а добра половина плівки була зайнята нерозшифрованим інтерв'ю iз зіркою естради. Натискала кнопку диктофона, пам'ятаючи про дефіцит плівки та про нестерпний характер небожителя естрадного Олімпу, зустрічі з яким я шукала ледь не три місяці і якому вже завтра обіцяла скинути матеріал на погодження. За дві години, прощаючись з Едуардом Марковичем, я шкодувала лише про те, що багато чого цікавого так і залишиться поза газетною площею, яка не здатна розтягуватися хоча б до журнальних обсягів. Факт благополучно затертого інтерв'ю зірки пройшов повз мою увагу... А нещодавно чомусь нестерпно захотілося поговорити з Едуардом Марковичем знову. Натиснути на таймері життя кнопку «стоп» і дозволити собі розкіш спілкування з розумною, талановитою, безтямно закоханою у свою справу людиною, будівником Театру і творцем Театру.