Записки білоруського емігранта

     У Мінську вийшов у світ «Швейцарський щоденник» — книга політичних емігрантів із Білорусі Арсенія й Елли Скарулісів. Їх пам'ятають і люблять друзі по обидва боки білорусько-українського кордону. Адвокат Скаруліс захищав на суді українських учасників залитого кров'ю «Чарнобыльскага Шляху-96». На тому самому, гучному, «унсовському» процесі. Елла, тоді журналістка однієї з державних газет, допомагала збирати передачі для політв'язнів. «Подякувати» за те, що ми всі перезнайомилися, можна, без сумніву, Україні. Але десять років опісля хочеться поставити пам'ятник Арсенієві не по обидва боки Прип'яті, не на берегах Свіслочі або Дніпра. А у горах Швейцарії. Співаюча, радісна людина піднімається на вершину, а на вітрі за його спиною майорить біло-червоно-білий прапор... Часом дотепер не віриться, що вершина не втримала цю мить. Хвилину тому я, за звичкою, хотіла послати людині SMS. Запитати, чи не захищав бува українського патріота Володимира Солов'я, який пішов від нас рік тому... І поки пам'ять миттєво підказувала імена, схаменулась. Так, буває... Зв'язок із тим світлом, напевно, десь є — на жаль, не з мого мобільного.

      Пам'ятником Арсенієві стала книга. За її рядками — сльози й кров. Елла, яка написала текст, після смерті чоловіка взяла його у співавтори. Адже це він допомагав їй писати всім своїм життям.

      Події «Швейцарського щоденника» починаються у вересні 2002 року і закінчуються у липні 2005-го. Герої, вони ж автори (закони жанру!) на початку сподіваються на тимчасовість свого від'їзду, однак  читач, знайомий з реаліями, що виштовхнули їх із країни, переймається цією ілюзорністю ненадовго. Реальна героїня  полишає  все і їде слідом за чоловіком, вклавши спати 4-річну дочку в поїзді. Вона скаже потім, що виїхала заради безпеки й майбутнього своєї родини, і це пролунає набагато чесніше, ніж бідкування на життя справжніх «втiкачiв». Тих, хто, наразившись один раз на арешт, просто їде і планово «здається» заради  європейського пива.

      Книга вийшла чесною, дуже приватною. Вона складається із трьох частин: «Життя», «Смерть» і «Дорослі казки». Якщо перші дві — опис реальних подій, то третя є їхнім творчим переосмисленням журналісткою Еллою Скаруліс. Викладена в  характерній для Елли спокійній, злегка відстороненій манері, книга не змусить читача плакати. Принаймні не з першої сторінки. Спочатку перед його уявою низкою пройдуть персонажі книги — реальні люди з різних країн, яких автори зустрічали у Швейцарії. Горді чеченці. Завжди перелякані іракці. Помiркованi  швейцарці, які не їдять своїх кроликів, а знімають їх на відео. Російські злодії, що видають себе за «політичних» втікачів із Новополоцька. Африканська дівчинка, у якої майже вся родина «капут». Вони різні — герої книги. Але головні персонажі в ній все одно білоруси. Українці — уже ні. І не тому, що автори дивляться на все очами близьких сусідів. Просто їхнім київським друзям пройти той же шлях уже не загрожує. І слава Богу, що дав Арсенієві час хоча б побачити це по швейцарському телебаченню.

      Холодною зимою 2006-го книгу політичних емігрантів читаєш зовсім не так, як робив би це раніше. Кожне її слово мимоволі приміряєш на себе. І так — кожний, кого я знаю, й хто знає «Швейцарський щоденник». Що ти ще можеш і готовий зробити для Батьківщини, яка все більше вбиває бажання її бачити? Через якийсь час це бажання з'явиться знову за її межами, якщо раніше твій рекорд відсутності тут — три тижні в Києві, нехай не в будинку, але серед своїх? Подібні питання ставить перед собою сьогодні занадто багато людей. І багато хто з них відповідає, як Елла Скаруліс: «Кажуть, що Батьківщину не обирають. А от місце проживання — можна. У пошуках кращого життя, цілковитої самореалізації люди змінюють міста, країни, континенти». Читач книги намагається відчути себе на місці авторів, стежачи за тим, як по ходу розповіді вони вписуються у новий контекст — мовний, побутовий, культурний. Як розповідають про  князів Великого Князівства дочки Агате, планують учити білоруської мови сина, крихітку Альгерда, який народився уже «у казковій країні Швейцарії»... Як порівнюють долі країн, одна з яких для них назавжди залишиться своєю. Як згадують про рідних і друзів, яких ще місяці та роки не зможуть побачити. 

      «От візьму й піду в партизани...» — «Тільки інтерв'ю нікому не давай». — «А як же Тінi, Снітко?» — «Спочатку мені, я цю тему «застовбила». В Арсенія було дивне почуття гумору. Його матеріали друкувалися в мінській сатиричній газеті «Новінкі», яку випускали мінські  анархісти. Коли стало відомо, що на дату його смерті призначені президентські вибори, Елла Скаруліс подзвонила й сказала тій самій Тіні:

      — Не бійтеся, це Арсеній так пожартував.

      Але боятися перестали, ще не встигнувши дочитати останню її казку, написану після 19 березня минулого року. Річницю цієї дати ми обов'язково відзначимо, але не за поминальним столом, а біля урн із бюлетенями і на мінських вулицях. Тому що всім потрібне те життя, якого не дочекалися ті, хто поїхав. І єдине, що зараз можна точно знати про майбутнє — це більша ймовірність зустрічі. Дасть Бог, незабаром, там або тут, головне — із кимось з авторів «Швейцарського щоденника»...

Мінськ.