Ведмеді вже осідлали велосипеди

      На сцену великого театрального комплексу Berlinale Palast вийдуть члени великого журі на чолі з актрисою Шарлоттою Ремплінг, директор фестивалю Дітер Кослік, аби вручити традиційні призи у вигляді ведмедів — «золотого» за найкращий фільм і кілька «срібних» — за кращу режисуру, акторську гру тощо. Гадати не доводиться — як завжди в Берліні головний приз є абсолютною несподіванкою для всіх. Побачимо, чи справдиться. А неофіційне журі критиків, запрошене журналом Screen, поки що визначає кращих у такому порядку: «Відданий друг прерій» американського ветерана Роберта Олтмена, «Дорога до Гуантанамо» британців Майкла Вінтерботтома і Мата Вайткросса, «Свобода волі» німця Матіаса Гласнера. Як воно складеться — побачимо. Мої особисті симпатії на боці німецької картини.

       У четвер показали фільми ще двох ветеранів кіно — француза Клода Шаброля і американця Сіднея Люмета. Обидва колись відзначилися в Берліні. Люмет ще 57 року, коли тріумфував його фільм «12 розгніваних мужчин». Тоді це видалося проривом у нову поетику — практично в одній декорації утримувати увагу глядачів зовсім не розважальним сюжетом. З опорою на людські характери і несподівані повороти їхнiх взаємин... Шаброль стане переможцем Берлінале через два роки — зi своїм дебютним фільмом «Кузени». Згодом француз, поруч зі своїми співвітчизниками  Трюффо, Годаром та іншими, стане основоположником французької «Нової хвилі», яка доволі радикально вплине на весь світовий, у тому числі український, кінематограф. Півстоліття минуло з тих благословенних часів, Люмет і Шаброль постаріли, стали класиками, одначе не втратили смаку до роботи в кіно.

      Що прикметно — і «Комедія влади / L'ivresse du Pouvoir» Шаброля, і «Визнайте мене винним / Find Me Guilty» Люмета вибудувані на кримінальному матеріалі, на з'ясуванні особливостей функціонування деяких структур суспільного життя. Одверто кажучи, французька стрічка виглядає дещо затягнутою. Ізабель Юппер грає слідчого, що занурюється в хитросплетіння роботи одного з фондів. Та чим далі, тим очевидніше — з'ясувати справу до кінця буде дуже важко. Надто багато людей зацікавленi в тому, аби правда не стала відомою. Достоїнством фільму є гра Юппер. Вона показує психологічну складність подібних розслідувань. Бо це позначається на всьому — передусім на твоєму  особистому житті. Ближче до фіналу з'ясовується, що її чоловік викидається з вікна будинку...

      Сам Шаброль в інтерв'ю, розповсюдженому як прес-матеріал, говорив про особливу психологічність, яка тяжіє до традиції англосаксонської літератури, а почасти і француза Пруста. Про те, що хоч у французькому кіно і є традиція вибудовувати фільми на матеріалі політико-фінансових скандалів (творчість Іва Буассе, до прикладу), одначе він вважає, що знайшов свій особливий кут зору. Що це вже сімнадцятий (!) його фільм з Ізабель Юппер... І справді фантастична актриса, котра може практично все, — передусім бути достовірною на екрані.

      Що стосується фільму Люмета «Визнайте мене винним», то, упевнений, його доволі швидко можна буде побачити у нашому прокаті. У якомусь сенсі це дотримання естетики отих самих «Розгніваних мужчин», оскільки дію сконцентровано в одному місці — суді, тільки дійових осіб значно більше і йдеться про судовий процес, який виявився чи не найдовшим в історії США. Майстерність Люмета нікуди не поділася — він усе так же ліпить характери і так само здорово поєднує їх на величезному екранному полотні. Монотонності протистоїть багатство проявів людських індивідумів. Сильною є і робота Віна Дізела в центральній ролі Ді Ношіо, котрий приймає вогонь на себе...

      Ще раз наголошу на зосередженості великого конкурсу Берлінале на реаліях життя, здебільшого сучасного. Кіно розуміється як засіб аналізу того, що відбувається з нами. І кримінальні сюжети тут чи не найвиграшніший, найефектніший матеріал. У нас його — море розливане, чомусь тільки не видно людей,  які хочуть цим займатися. Боязно? Тоді не йдіть у мистецтво, кропайте віршики для ближніх... Ні, потрібне кіно, яке працює на гарячому матеріалі — буквально так. Хоча традиції такої роботи у нас майже немає, це теж правда. Українському кіно у недавні часи дозволялося або трохи в національних строях покрасуватися (рідко, але ж дозволяли), або просто обслуговувати владу, подаючи на стіл страви на тарілочках із рожевенькими бережками. Треба дорослішати і показувати, що ми можемо над собою не тільки підсміюватися, а й робити доволі болючі аналітичні вправи...

      Утім об чім говорити, коли нині в нас ніяк не складається сам виробничий кінокомплекс. Зустрів на вулиці нашого режисера Степана Коваля (нагадаю, у конкурсі дитячого кіно його анімаційна стрічка «Злидні»), запитую: що робите? А досліджую кіноринок, відповідає. Намагається знайомитися з продюсерами, вивчати ті схеми, за якими вибудовуються виробничі, ділові стосунки. Бо в нас  до того далеко. Учитися треба. Зокрема й тому, як вступати в копродуктивні союзи. Складно... У нас простіше, тільки ж і рухається все надто кволо.

      Ну так, — підтримую я бесіду. У нас чимало людей взагалі під грішми розуміють тільки бюджетні кошти, а під «схемами» — оборудки, як їх розікрасти. Отримали мільйон — половину скачали у приватні кишені. Відтак і з європейцями кооперуватися нудно — в них за кожну копієчку треба звітувати, в них усе на світлі має відбуватися. Тому й доводиться режисерові Ковалю не своєю справою займатися — вивчати закони організації ринкового кінематографічного хазяйства.

      Ну, та ще не вечір. Хоча Берлінський фестиваль закінчується... Зате світовий сезон починається.

Берлін.