Віктор Старжевський: «Ось цими руками й працюю». (Фото автора.)
Не менше сеньйора де Венедетта, президента розташованої у Римі Міжнародної академії сучасного мистецтва, здивувався і кореспондент «України молодої», коли в Івано-Франківську на порозі майстерні, що втиснулася у підвал, його зустрів, накульгуючи на обидві ноги, немолодого віку худорлявий чоловік. Де вже тут було повірити, що переді мною — майстер спорту СРСР із силової акробатики, невгамовний винахідник, відомий дизайнер і визнаний світом творець дерев'яної скульптури. Здавалося, що в дідусеві — лиш пучка духу. Аж ні — блакитні, зовсім молоді очі випромінювали задерикувате завзяття. Впевнений у собі погляд господаря заспокоїв: потрапив я за адресою. Хоча дивуватися цього дня довелося ще не раз і не двічі.
Напевне, Господь щодо нього мав особливий задум. Віктор народився в семимісячному віці і мав тілесної ваги лише сімсот грамів. Каже, життям зобов'язаний бабусі, яка знала народні засоби зцілення і випарювала його, немічне немовля, у висівках. Після війни залишився круглим сиротою: у 1943-му на фронті загинув батько, через чотири роки померла мама. Ні братів, ні сестер, ні родичів.
«Як ми потрапили в Чимкентську область Казахстану і де наше прадавнє коріння, не знаю, — бідкається Віктор Олексійович. — Не встиг розпитати. Нібито дідусь перебрався в казахські степи із Сибіру. Чудове багате село Глінково, де я народився, тонуло в садках. Засноване воно вихідцями з України. Мешкало там і чимало поляків, мабуть, нащадків політичних засланців. Завдяки Глінково я, росіянин, неймовірно полюбив українські пісні. «Розпрягайте, хлопці, коней», «Поза лугом зелененьким», «Несе Галя воду» — глибоко врізалися в пам'ять ще з дитинства. І село понині стоїть перед очима. Скільки років минуло, а я міг би зробити його макет. Ніщо не забулося».
Його подорож у країну знань завершився зупинкою у четвертому класі. У голодні воєнні роки удвох з матір'ю, у дівоцтві — Дарією Леоненко, ходили казахськими селами, паяли посуд — і в такий спосіб заробляли шматок хліба. «Мама, — теплішає голос співрозмовника, — взагалі була унікальною жінкою. Мала золоті руки і виняткову інтуїцію. Із викинутих казахами мідних самоварів робила майже нові. Ремонтувала «безнадійні» сепаратори. Може, від мами мені передався потяг до винахідництва, яким займаюся, скільки себе пам'ятаю».
Залишившись після війни один як перст, Віктор пише перший самостійний рядок своєї трудової біографії у слюсарні сільської МТС, потім працює на будовах Ташкента, на військовому заводі в Алма-Аті, піднімає цілину Алтайського краю. Довелося, за його висловом, сьорбнути всього. Довгий сезон навіть заготовляв живицю у красноярській тайзі: «Під моїм наглядом тоді перебувало 14 тисяч соснових дерев. Від комарів не було рятунку. Жив сам у курені серед тайги. За сезон стоптав дві пари справжніх китайських кедів, які, здавалося, не мають зносу. Праця дуже важка, а заробітків — мізер. Треба було вибирати ділянку на сонячному схилі, знати інші особливості заготівлі живиці, яких ніхто не підказав. Та нічого: гроші все одно розтратив би, а враження залишилися».
«Я свідомо виховувала доньку, аби зробити її правою рукою батька»
Коли молодий Старжевський прокладав лінію життя дорогами Казахстану, Середньої Азії, Алтаю та Сибіру, за тисячі кілометрів на захід, у сонячній Молдавії, лиш ставала на ноги маленька Галя. На долю цієї симпатичної молдаванки випала особлива місія супроводу чоловікового таланту і піклування про розквіт творчих обдарувань доньки Тетяни. На останній сторінці нещодавно випущеного каталогу «Скульптура Старжевських» (батька і доньки) — два скромних рядочки «Особлива подяка Галині Старжевській, нашій дружині і мамі, за підтримку на всьому нашому творчому шляху». Невтаємниченим не здогадатися, що приховується за цією «підтримкою»...
В акробатичній четвірці він був другим знизу, тобто при виконанні вправ тримав на собі ще двох товаришів по зв'язці. Спортом захопився в армії, коли у п'ятдесяті роки призвали на строкову службу у Внутрішні війська. Служив у Москві. Не полишив акробатику й під час навчання в Алма-Атинському університеті — став шестиразовим чемпіоном Казахстану. Хоча тренуватися часто доводилося впроголодь. Тоді мало хто звертав увагу на надлюдські спортивні навантаження і травми. «Замороженням знеболювали ноги — і вперед на поміст. Тоді, — ностальгійно пригадує, — я легко тягнув шпагати на обидві ноги. Тепер треба міняти обидва суглоби — без Галиної допомоги самостійно не можу чоботи взути».
Хворі ноги, звісно, додають чимало прикрощів. Але ви не бачили рук Віктора Старжевського! Вказівний палець лівої йому відтяло ще в юності — хтось ненароком увімкнув токарний верстат, коли хлопець міняв шестерню. Права рука постраждала в 1982 році. Тоді, працюючи з печеним склом, він порізав сухожилля, а невдалий рух хірургового скальпеля «підписав» остаточний вирок. «Правою рукою, — зізнається, — я не можу виделку тримати, тому різьблю фактично однією лівою».
Його рукам дісталося найбільше. Чи не тому майже у всіх скульптурах митця присутні руки — від найвитонченіших до найхимерніших форм.
Однак не тільки фізичною опікою обмежуються турботи пані Галини. На вітражах, металевій чеканці, дивних виробах із печеного скла та дерева вона, вочевидь, розуміється не гірше дипломованих фахівців. І це її, провізора з «червоним» дипломом медінституту, функція — робити, інколи до півночі, чорнову обробку заготовок деревини і скла перед тим, як вони потраплять до рук (точніше — лівої руки) Майстра. І це ще не все. Власне — і не найголовніше. «Після дуже важкої травми, а це сталося на шостому році нашого спільного життя, — приєднується до розмови пані Галина, — Віктор не занепав духом. Дай Боже, аби в молодих і здорових було таке бажання творити. Він не реалізував ще й дев'яносто відсотків задуманого. Однак я щоденно бачила, як йому в роботі не вистачає здорової правої руки, і тому свідомо спрямовувала здібності доньки Тані у русло діяльності, яка б робила її правою рукою батька. У дитинстві і в ранній юності це їй не завжди подобалося, але ми наполегливо, крок за кроком, долали обраний шлях. І в 2004 році батько отримав у Римі золоту медаль, Таня — бронзову».
В їхньому, Віктора і Галини, ще не поєднаному шлюбом житті було чимало спільного. Про його митарства ми вже знаємо, а вона в ранньому дитинстві майже повністю осліпла. У 7-річному віці лікарі зір повернули, але ненадовго. Потім знову тривала боротьба за те, аби бачити. Виростала в лікарняних палатах. З чотирнадцяти років — сирота з двома молодшими сестричками. У медінституті вчилася винятково «на відмінно»: підвищена стипендія була єдиним джерелом заробітку.
Не зустрітися вони не могли — що там тисячі кілометрів! У Сибіру його мучила гіпотонія, і тамтешні медики порадили негайно пакувати валізи кудись на південь. Так опинився в Молдавії. Зустрілися на автобусній зупинці у Страшенах, за 30 кілометрів від Кишинева.
Знайомство у його спогадах: «Я відразу звернув увагу на красиву фігуру дівчини. Причому стояв за її спиною. Коли непомітно зробив півколо і побачив обличчя, то втратив голову. Підійшов і познайомився. Я був хлопець сміливий і старший на 21 рік».
Їй він теж упав в око з першого погляду: «Переді мною стояв чоловік досконалої статури, майже як грецький бог: широкі плечі, круті м'язи, тонка талія. До того ж голубі очі і русявий-русявий чуб — викапаний Єсенін. Його він мені нагадує все життя».
Івано-Франківськ став для Старжевських третьою батьківщиною випадково. Як висококласного дизайнера його вмовили з Молдавії знову переїхати в Казахстан. Там в Алмати, в Центральному будинку моделей, він створює унікальні вітражі під загальною назвою «Історія костюму». На вітринному склі площею 200 квадратних метрів відтворено вбрання від часів єгипетських фараонів до кінця ХХ століття. У творчому плані все складалося якнайкраще, однак Галина засумувала за рідною стороною. Та так, що довелося терміново шукати обмін квартирами. Найближчим до Молдавії варіантом виявився Івано-Франківськ. Сюди й переселилися в 1988-му. Тут, власне, Віктор Олексійович і винайшов свій неповторний стиль творення дерев'яної скульптури і встиг здивувати мистецький світ.
Деревом він захопився десять років тому. Мабуть, «заговорили» гени предків. Його дідусь ще за царської Росії був вправним червонодеревником, та ця родинна професія «дрімала» мало не століття. «Мій напрям — модерн, — каже пан Віктор. — Коли я приїхав на Івано-Франківщину і побачив роботи місцевих умільців, то відразу зрозумів, що змагатися з ними у традиційному гуцульському чи бойківському стилі безперспективно. Це край дуже талановитих майстрів. Саме тоді я довів до досконалості лобзик власної конструкції — без нього, як без рук, — і став мудрувати над цільним буковим брусом. Почали виходити дивні речі. Взагалі бук — золотий матеріал, а ним як діловою деревиною торгують по 200 гривень за кубометр».
Визнання на міжнародному рівні не забарилося. У 2003 році його з донькою роботи удостоїлися у Римі спеціальних дипломів журі Міжнародної академії сучасного мистецтва. А вже через рік сеньйор де Венедетта вигукнув: «Фантастика!». Золоті медалі серед поданих на конкурс робіт митців сорока країн світу, зокрема США, Японії, Бразилії, Австралії та провідних європейських держав, одержали лише представники трьох видів мистецтва — архітектури, малярства та скульптури. Одну з трьох медалей вручили громадянину України Віктору Старжевському. Шокований тим, що справжні шедеври створив інвалід 1-ї групи, Франческо де Венедетта, трохи заспокоївшись, додав: «Це новий напрям творчості, якого у світі не існувало». Так представник сучасної України — єдиний із пострадянського простору — став почесним членом Міжнародної академії сучасного мистецтва, а його прізвище відтепер навічно вписане в римські аналоги поряд з іменами Ван Гога, Сальвадора Далі, Пабло Пікассо та інших земних геніїв. В Україні цього не помітили — Віктор Старжевський у нас «не дотягує» навіть до звання «заслуженого».
Слідами батька впевнено йде донька. Схоже, гени діда-червонодеревника не тільки «не розгубилися» під час тривалих мандрів онука Віктора Євразією, а й «модернізувалися». «Тепер моя Таня, — стверджує батько, — уже працює досконаліше, ніж я».
Дружина подарувала доньку, коли Вікторові Олексійовичу «стукнуло» півстоліття. Художницю з неї почали «ліпити» ще з дитсадка — дуже хотіли дати справжню мистецьку освіту, якої не мав батько (вчився у двох вузах, але далі третього курсу не вистачило терпіння). Рецидив «третього курсу» повторився у доньки, котра якось зізналася, що їй не цікаво вчитися на художньому факультеті Прикарпатського університету. Надто смілива заява, якщо врахувати інцидент зі вступом до цього вузу. Отримавши найвищий бал, Тетяна в 1998 році не пройшла (?!) за конкурсом на державну форму навчання. Коли Віктор Олексійович дочекався прийому в ректораті, то тодішній керманич університету йому популярно розтлумачив: батьки, аби в нас училися їхні діти, продають машини і квартири. Не на того натрапив. Віктор Старжевський зібрав доччині роботи та дипломи із республіканських виставок і подався до Києва. Заступник міністра освіти відразу все зрозумів — Тетяна стала студенткою відділення модельєрів. Проте бажання отримати якіснішу освіту таки завело її аж у Мiлан — столицю світової моди, де дівчина самотужки блискуче закінчила Instituto di Moda Burgo, а потім з-поміж дев'яноста претендентів виграла конкурс на заміщення однієї з двох вакантних посад модельєра в добре відомій італійській фірмі Маrio de la Vare. Через кілька місяців Тетяна вийде заміж за Марка — успішного бізнесмена і на міжнародних конкурсах представлятиме Італію. Вона й батьків кличе до себе — хоче витягнути з однокімнатної івано-франківської квартирки по вулиці Чорновола, де вони туляться понад десятиліття.
Напевне, і Старжевські-старші попрощаються з Україною.
Ага, ми ще забулися про диво-різець, який допомагає Майстру творити шедеври. Ним в Україні також ніхто серйозно не зацікавився, хоча Віктор Олексійович звертався в усі інстанції. «Я обома руками за те, — стверджує він, — аби всі мої винаходи залишилися в Україні. Я відкрию українцям усі свої секрети. Хочу лише за них отримати винагороду, аби купити будиночок. Забагато хочу? Не знаю. Я весь час працював по підвалах. Ну невже мені й після 75 років не вдасться вибратися на світло?».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
