Кожна культура, кожен кінематограф по-різному визначаються з тим, що є реалізмом. Хоча тут погляди із часом нівелюються. Скажімо, корейське кіно, яке щодо жорсткості (творчість Кім-Кі-Дука є красномовним прикладом) давно переплюнуло західне. Одначе від азійського кіно ми, за звичкою, чекаємо і особливої естетики. Чекаємо, і незрідка отримуємо бажане. У великому конкурсі Берлінале — фільм знаменитого китайця Чен Кайге «Обіцянка», який належить до покоління, що постраждало колись від так званої «культурної революції» — це коли з китайців вибивали культуру як таку, у прагненні перетворити їх на слухняних і безпомилкових роботів «великого кормчого» Мао Цзе Дуна. Досягли протилежного — ті, хто був у шістдесяті підлітками, назавжди запам'ятали урок, більше того, поклялися, що будуть культуру китайців відроджувати і народжувати заново. Китайське кіно від кінця 70-х і стало своєрідним азійським «майданом», який протестував, який пропонував свою естетику.

Днями культурний простір країни розважили дві кіноновини. Не пишу «потішили», оскільки новини ці, як в анекдоті, одна хороша, а інша — не дуже. Емоції з цього приводу відповідні — від «а таки можемо» до «знову в нас, не як у людей». Усупереч «анекдотичній» порядковості почну з новини хорошої.