Богомазов знову «наливає»

Трохи iсторiї

      До свого театру режисер Дмитро Богомазов ішов довго. І по дорозі встиг переробити купу важливих і резонансних справ. Закінчивши режисерський курс Едуарда Митницького, Богомазов почав свій творчий розгін в очолюваному ж Едуардом Марковичем Театрі драми і комедії на Лівому березі. Його перші вистави не мали нічого спільного з поняттям «проба пера», були самодостатніми і зухвалими — «Чарівниця», «Що завгодно, або Дванадцята ніч», «Трохи вина —2», або 70 обертів»... А потім посипалися запрошення, і Богомазов, як нормальний, жадібний до творчості митець, почав ставити в інших театрах. У Театрі імені Лесі Українки — «Сон у літню ніч» Шекпіра, в Черкаському театрі імені Шевченка — «Отелло», в Одеському імені Василька — вистави «Щастя поруч», «Едіп», «Що їм Гекуба?»... Крім того, Богомазов встигав щорічно фігурувати у «Київській пекторалі», він став представником Авіньйонського фестивалю в Україні, організував фестиваль сучасного театру «Українська театральна платформа». Але мрію про свій театр не полишав ніколи. Втім навіть у 2001-му, коли Богомазов нарешті явив світові свою «Вільну сцену», «галочку» в графі «виконано» навпроти цієї мрії ставити було ранувато. Бо для повного щастя фонтануючому ідеями Богомазову не вистачало «дрібнички» — скромної площі з дахом, де можна було обладнати хоча б невеличку сцену, а в передпокої поставити вішалку. Ту саму, з якої починається театр. Одну з останніх своїх прем'єр, «Роберто Зукко», Дмитро випускав паралельно з роздачею песимістичних коментарів для преси. «Я можу на держзамовлення на «Вільній сцені» зробити одну виставу на рік, не більше. І спонсорів для неї знайти не зможу: якщо вистава йде один раз на рік, якому спонсорові це потрібно? Приміщення немає, реквізит і декорації валяються по квартирах. Увесь штат — запрошені спеціалісти, я їх відловлюю кожного разу, вмовляю. Спробуйте хоча б одну виставу зробити в таких умовах...» (До речі, на увагу глядачів Богомазов не нарікав ніколи: про його нові вистави вони дізнавалися завжди й орендовані «Вільною сценою» зали були заповнені вщент). Але нещодавно експериментатор Богомазов нарешті отримав постійну прописку — його «Вільна сцена» оселилася за адресою: місто Київ, вулиця Гончара, 71, куди і запрошуватиме тепер своїх шанувальників. Приміщення тут, як для театру, мініатюрне — в новобудовах таку площу займає вітальня у трикімнатній квартирі. А місць для глядачів — всього зо три десятки. Але Богомазов на це не зважає. Режисер каже, що саме маленькі сцени потрібні сьогодні для експериментальної роботи та пошуку нової театральної мови.

Трохи прем'єри

      Першою цьогорічною прем'єрою театру, який, до речі, восени відзначатиме свою першу п'ятирічку, стала вистава «Трохи вина-2». 10-11-12 лютого її презентували глядачам. Шанувальників творчості Богомазова зі стажем просимо не хвилюватися: це не той спектакль, який був у Театрі на Лівому березі, і навіть не його рімейк, а окрема оригінальна вистава. Щоправда, «...70 обертів» з Лівого берега до «Трохи вина-2» відношення таки має, адже і на першу, й на другу виставу Богомазова надихнули новели Луїджі Піранделло. В епіграфі програмки — багатозначна цитата: «Хіба не все залежить від того, що ми вливаємо у себе, аби створити ту чи іншу істину?» Л. Піранделло.

      «Луїджі Піранделло, як і наш Василь Стефаник, вважаються найвидатнішими новелістами в світі, — пояснює для «УМ» Богомазов. — Ставити їх у театрі дуже складно. Новела як літературна форма є надзвичайно концентрованою літературою — це складно для акторів, але дуже цікаво. Основа роботи акторів у новій виставі — імпровізація. Робота з таким текстом — це справжня гімнастика для акторів-початківців. Режисер тільки задає їм вектор їхнього стану на сцені, а своє життя в цій виставі актори вибудовують для себе самі». Бажаючих спробувати себе в ролі співтворця експериментального театру Богомазова було предостатньо — на прослуховування прийшли понад шістдесят молодих акторів, і лише шістьох із них після трьох турів вимогливий режисер запросив до роботи. Чи виростуть із них зірки рівня Віталія Лінецького, театральна зірка якого зійшла саме після «Трохи вина, або 70 обертів», покаже час. Але мені здається, що це питання матиме позитивну відповідь. Так, Володимир Канівець уже зараз справляє враження актора, який може дивувати і на якого хочеться прийти ще раз. Прозу Піранделло він випробовує іронією і прагненням бачити, або хоча б придумувати собі світло в кінці тунелю. Один із його персонажів — такий собі сіренький чоловічок, який, здається, лякається власної тіні, водночас він приязний, завжди готовий відповісти на найменший прояв симпатії від зустрічного. У «Трохи вина-2» Богомазов зіштовхує і переплітає кілька ситуацій, які в світі реальному навряд чи мають точки дотику. Чоловік спізнюється на поїзд — бігав за покупками для коханої дружини, через яку тепер змушений стирчати на вокзалі... Ще один тип полюбляє дивитися крізь вітрини на молоденьких продавщиць, які так вправно запаковують товар — йому залишилося жити небагато, і тому буденні речі він відчуває гостро і щемно... Два друзяки ходять у генделик, їм уже несила пити те вино, але душа просить хоча б візуального контакту з хмільним напоєм... А всі вони, та й ми також, — слабкі люди, схожі на тих жабок, яких кинули у склянку з молоком і примусили збивати масло.

      Якщо актори в «Трохи вина-2» — молоді початківці, то у соратники-постановники вистави Богомазов запросив уже перевірених у попередніх роботах трьох Олександрів: Друганова (художник-постановник), Кохановського і Курія (музичне вирішення). З похмурою, тривожною музикою, сіро-чорною гамою вистави — темні кола навколо очей, ніч, що «вилилася» із вікна в кімнату — спершу несміливо сперечався лише вогник нічника на маленькому столику. А в фіналі три дівчини разом із трьома героями влаштували такий танець тіла і духу, що всі ці тіні та напівтіні, які оповивали глядачів більше години, розтанули, немов туман, пасуючи перед яскравим сонцем...