Юрій Мельник: Ми увiрували, що росiйський ринок буде завжди нашим, i перестали ним дорожити

      Сьогодні Верховна Рада викликає представників Мінагрополітики, щоб ті відзвітували, як просуваються переговори з Росією з врегулювання м'ясо-молочної «торгової війни». Нагадаємо, що вже третій тиждень, як росіяни відмовилися від українських сирів та ковбас, посилаючись на порушення ветеринарно-санітарних вимог при перевезеннi товарів через кордон. Як наслідок, постраждали більшість українських селян. Бо молокозаводи тепер купують у них молоко дешевше — не по 1,35—1,4 гривні за літр, як перед новим роком, а по 80—90 копійок.

      Віце-прем'єр-міністр з питань АПК Юрій Мельник вважає: цю ситуацію великою мірою спричинили керівники Мінагрополiтики, які не змогли ні вчасно спрогнозувати скандал, який назрівав не один місяць, ні швидко врегулювати проблему.

      — Юрію Федоровичу, як ви прокоментуєте останній продовольчий  скандал iз Росією, чому він виник?

      — У мене перед очима — 2002 рік, зал Міністерства аграрної політики на сьомому поверсі, де ми (а я тоді був заступником міністра з питань тваринництва) зібрали керівників підприємств харчової переробки і запросили російських бізнесменів. Тоді з'їхалися директори м'ясокомбінатів, молочних підприємств, кондитери, керівники консервних заводів, а з російського боку — керівники фірм, які закуповують молочну та плодоовочеву продукцію. Чому ми їх запросили? Тому що в 2002 році, після успішного 2001-го, Україна вийшла на певний пік аграрного виробництва: люди повірили в те, що держава й надалі рухатиметься в бік розвитку аграрного ринку. Але на початку 2002 року ми зрозуміли, що український внутрішній ринок не зможе спожити стільки продукції, скільки її виробляють українські харчові підприємства. Реальним каналом збуту продовольства могла стати Росія.

      Нам вдалося звести інтереси українських і російських компаній. Чотири роки все йшло добре. Зростали обсяги і ціни, які перестали бути демпінговими для російського бізнесу. Наші виробники вже не боялися, що проти них почнуть антидемпінгові розслідування. Якість нашої продукції відповідала тому, що хотів бачити російський споживач.  Так із 37 тисяч тонн у 2002 році експорт сиру з України до Росії у 2005 році зріс майже втричі —  до 112 тисяч тонн.

      При цьому ніхто не відстежував, не прогнозував, що буде далі і чи здатен російський ринок спожити стільки українських сирів. Ми просто зорієнтувалися на російських споживачів і почали нарощували потужності, не помічаючи, що починаємо домінувати на російському ринку.

      — Тобто продовольчі скандали з Росією — крохмалевий, карамельний, м'ясо-молочний — виникають не як кара Божа, а від того, що росіяни краще захищають свій ринок?

      — Значною мірою це так. 2005 рік показав, що твердого сиру Україна виробила більше, ніж в кращі часи при Радянському Союзі. Це при тому, що перероблено було близько 6 мільйонів тонн молока, хоча наприкінці 80-х переробляли 15—16 мільйонів.

      А коли ми проаналізували, що нас чекає у 2006 році, то виявили, що українські підприємства планують у найближчі роки запустити ще близько 100 тисяч тонн додаткових потужностей для виробництва сирів. І ніхто не думав, чи здатна Росія їх прийняти. Всі ці процеси треба було прогнозувати і сказати, що ми в Росії реально зможемо продавати 100 тисяч тонн сиру за тими цінами і на тих умовах, які влаштують обидві сторони. А в решті слід шукати інші канали збуту молочної продукції.

      — Якщо не сири, то що ми можемо експортувати і куди?

      — Наприклад, сухе молоко. Але для цього треба «підтягувати» якість сировини, яка йде на переробку, щоб наше сухе молоко купували не тільки ті країни, що використовують його у виробництві кормів для тварин, а й щоб його купували для виробництва продуктів харчування.

      — Чому переговори з Росією тривають так болісно і так довго?

      — Це — другий чинник, який зумовив так звану торгову війну, — вражаюча некомпетентність спеціалістів Мінагрополітики, які  не змогли оцінити наслідки листа, що у грудні нам надіслала державна ветеринарна служба Росії, попереджаючи, що до України можуть бути вжиті додаткові запобіжні заходи, щоб не допустити ввезення неякісної тваринницької продукції на російську територію. Наша ветеринарна служба на цей лист відповідала тижнів зо три. Це дуже безвідповідально.

      Також росіяни зверталися до нас із пропозицією сертифікувати їхніх виробників, щоб ті могли експортувати частину продукції в Україну.А ми їм відповіли, що вимоги, які діють в Україні, ви можете прочитати на сайті такому-то... А це вже елемент аж ніяк не партнерських стосунків. Тобто, поборовшись за російський ринок кілька років тому, ми увірували в те, що він буде завжди нашим, і перестали ним дорожити.

      — На ваш погляд, нам вдасться залагодити цей скандал, адже на минулому тижні міністр сільського господарства Росії Гордєєв спростував інформацію про те, що телефонна домовленість iз Барановським є?

      — Думаю, що нам вдасться відновити статус-кво, але це буде дуже серйозна наука на довгі роки. І ще треба розібратися з персональною відповідальністю тих людей, які своїми некомпетентними діями і коментарями створили напругу у вiдносинах України з Росією. Адже інтереси українських молочників і м'ясовиробників захищає договір 1993 року. Але в перші дні скандалу ми не змогли назвати навіть цей аргумент.

      — Наскільки уряд повинен співпрацювати з бізнесом у плані пояснення і прогнозування ситуації? Адже виробників сиру попереджали, що Росія, як мінімум, введе мито на українські сири, бо їх стало забагато.

      — Має бути тісна співпраця з галузевими об'єднаннями. На ринку молочної продукції їх два —  Спілка молочних підприємств і асоціація «Укрмолпром». Саме ці організації повинні відстежувати проблеми сертифікації, розробляти нові стандарти, дбати про переоснащення підприємств і шукати нові ринки збуту для готової продукції.

      Бо справді, ми ще в травні 2005 року відчули напруження на ринку сиру — росіяни вже шукали привід обмежити імпорт на вимогу своїх професійних об'єднань або принаймні зробити його прогнозованим, щоб обсяги імпорту з України щороку не зростали на 40—50 відсотків. Нині відчувається брак контактів  Міністерства аграрної політики України з Міністерством сільського господарства Росії, Мінекономіки України з Мінекономіки Росії, і, відповідно, двох наших професійних асоціацій. Адже Росія теж позиціонує себе як країна, яка врешті-решт зможе розвинути молочне скотарство так, щоб мінімально імпортувати продукцію тваринництва. Тому нам потрібно весь час бути в режимі переговорів на рівні міністерств, а не лише на рівні підприємств, як зараз.

      — Нинi уряд працює над комплексною Програмою підтримки і розвитку українського села. Цей проект чимось принципово відрізнятиметься від попередніх програм?

      — У грудні на засіданні уряду затвердили концепцію цієї програми, і нині низка міністерств має завершити її розробку і подати документ на затвердження уряду. Той проект, який сьогодні є, дійсно відповідає критеріям комплексної загальнодержавної програми. Його перекладено англійською мовою, над ним працювало багато людей — науковців, виробничників, фахівців різних міністерств і відомств, представників міжнародних організацій, асоціацій тощо.

      — А можна оцінити її вартість: яку суму грошей мусить дати держава, щоб програма була реалізована? А то часто буває, що держава вкидає мільярди, а вони зникають невідомо де...

      — Є кілька відправних точок. По-перше, ми сьогодні говоримо, що на селі важко жити, що село «старіє», що сільські пенсіонери — бідні. У цій ситуації мене найбільше гнобить те, що сільськогосподарське виробництво нині не оплачує своїх пенсіонерів.

      По-друге, ми щороку для сільського господарства просимо гроші державного бюджету, у той час як ця галузь дає в бюджет невелику суму коштів.

      Тому ми поставили завдання за п'ять років зробити сільське господарство самодостатньою галуззю, яка зможе утримувати своїх пенсіонерів, яка забезпечуватиме селянам зарплату не нижчу, ніж в середньому по інших галузях економіки, і яка в 2010 році почне відраховувати більше коштів у бюджет.

      Зробивши розрахунки, виходячи із цих завдань, ми дійшли висновку, що за п'ять років сільське господарство може збільшити валове виробництво продукції мінімум удвічі — за рахунок нових технологій і переробки. Як програму оцінюють в коштах державної підтримки? Це та цифра, яку називали в другій половині 2005 року, — 14—15 мільярдів гривень на рік.

      — Це велика сума...

      — Цю цифру розбивають на кілька складових. По-перше, це рівень державної підтримки для виробників продукції — це 6 мільярдів гривень.

      По-друге, це фінансування заходів, яким останнім часом ми приділяли менше уваги, — розвиток сільських територій, підвищення рівня життя на селі, підвищення ефективності виробництва, збереження земель і довкілля. Їх оцінюють теж у 6 мільярдів гривень.

      По-третє, певну суму коштів, близько 2 мільярдів, ми відводимо на соціальний розвиток села. Це той обсяг коштів, який дозволить досягнути мети до 2010 року, якщо ним розумно скористатись.

      При цьому ми не повинні виходити з принципу державної участі «від можливого». Бо в мене є гіркий досвід роботи в Мінагрополітики, коли казали: «Ми вам виділили кошти з державного бюджету, але мети — збереження поголів'я великої рогатої худоби — ви не досягли». Чому? Бо, якщо ми ставимо за мету розвиток галузі, на корову потрібно виділяти 2 тисячі гривень дотацій. А якщо ми виділяємо кошти «аби не вмерти», то й досягаємо не розвитку, а іншої мети — «аби не вмерти». Так і з програмою. Треба приймати прораховані цифри і сповна фінансувати визначені напрями.

      — На які галузі ви плануєте робити ставку?

      — Приріст будуть давати всі галузі. Але ми уважно вивчили, що становить кожна галузь і чи є вона конкурентною нині.

      Наприклад, 2004 рік показав нам такі результати роботи: виробництво яловичини збиткове  на мінус 34%, виробництво свинини — на мінус 12%, яєць птиці — прибуткове на 14%.

      Чи треба нам за таких умов спеціально підтримувати птахівництво, виплачуючи дотації на кожну курку? Думаю, ні. Птахівникам достатньо залишити ті податкові і кредитні умови, що є нині, стимулюючи технічне переоснащення птахофабрик для підвищення рівня рентабельності та дотуючи виробництво м'яса птиці.

      Свинарство було збитковим у 2004 році, але ми розуміємо, що ця галузь є перспективною для України. Нині лише кілька підприємств, що мають свинокомплекси, змогли модернізувати виробництво. І ті, хто здійснив технічне переоснащення, має настільки високі показники рентабельності,  що їм можуть позаздрити навіть птахівники. Тому ми розуміли, що свинарству треба допомогти точковою підтримкою.

      Те ж стосується й молочного скотарства, в яке повинні прийти сучасні технології.

      Як ви думаєте, чи треба нам платити дотацію на одну корову, коли в нас молоко торік було з нульовим рівнем рентабельності, а виробництво яловичини показало мінус 34%. На моє переконання — треба. Отож той, хто бере кредити для скотарства, повинен від держави отримувати максимальну компенсацію, а той, хто для птахівництва, — меншу.

      При цьому потрібно чітко пояснити умови, під які видають дотацію. Треба встановити, що держава надає дотацію на ідентифіковану корову, щоб ці гроші не вкрали, що той, хто отримує гроші з державного бюджету, зобов'язується не зменшувати, а збільшувати поголів'я, що продуктивність худоби має зростати. Якщо ці правила ми встановимо на 5 років і закріпимо фінансовою підтримкою, то цього буде достатньо, щоб витягти скотарство із прірви.