(Володимира СТАДНИКА.)
Перше, що приємно вражає в Міністерство культури і туризму — вільний вхід, тепер в кабінети державних чиновників від культури можна потрапити без перепон — охоронець не заборонить вам переступити поріг Франка, 3. «Ще хочу встигнути зробити пандус для інвалідів», — каже нинішній міністр Ігор Ліховий. У «відкритості» міністерства є й одна приватна історія — навесні минулого року нинішнього міністра Ігоря Ліхового охорона не пропустила в установу, хоча він і домовлявся про зустріч із Оксаною Білозір. Пікет працівників цирків у той день завадив зустрічі з пані міністром і народній артистці України Раїсі Недашківській. «У нас навіть є така історична фотографія», — каже пан Ліховий. До речі, стосунки з цією установою у нинішнього міністра непрості — два роки тому культурне начальство звільнило його з посади генерального директора Нацiонального шевченкiвського заповiдника в Каневi, через суд він поновився, але осад і таке інше...
«Що перевезли в новий кабінет?» — запитую для початку розмови у мiнiстра культури i туризму. «Ось фотографію син зробив цікаву — бюст Шевченка і поруч комп'ютер, і картини Івана Марчука. Але це не мої, він дав, щоб повисіли, прикрасили ці стіни». Поза диктофоном Ігор Дмитрович сказав ще таку фразу: для мене було дуже важливим, коли я погоджувався стати міністром, що ми «однієї крові», як у «Мауглі», з цими людьми: з Президентом, Прем'єр-міністром ми говоримо однією мовою. Цікаво й те, що «однієї крові» з міністром виявилися і його діти, донька — фахівець із музейної справи, син вчиться на спеціальності «економіка культурних установ» в Унiверситетi культури.
— Міністерство культури і туризму як центральний орган реалізації культурної політики в державі, на жаль, ще не набуло і за формою, і за змістом функцій Міністерства культури незалежної країни з ринковою економікою. Складно якось вийшло... Насправді, по-простому, ще є досить багато атавізмів радянського періоду, коли Міністерство культури мало забезпечувати виконання певних ідеологічних установок і, власне, вся діяльність була на це направлена. Десь місяців за два перед переїздом з Канева до Києва, ще в тому житті, переглядав звіти роботи канівського заповідника і натрапив на 1954 рік. Він починається з того, що Йосип Віссаріонович Сталін — найкращий друг української культури, потім підготовка до виборів, посівна, збирання податкiв у населення, здача податків, і тільки на 15-16-му пункті згадується слово «Шевченко», і то не в контексті шевченкознавства. Так і Міністерство культури було значною мірою налаштоване на обслуговування радянської системи.
Скажімо, дуже часто депутати Верховної Ради присилають листи: просимо відремонтувати клуб у якомусь далекому селі, чи в бібліотеці дах протікає, чи щось інше. Хоча самі ж затверджували бюджетний кодекс, який чітко розподіляє права й обов'язки на державному рівні і на рівні місцевих органів влади. Заради популізму хочеться з панського плеча вирішити і ті проблеми, і ті. І мені теж дуже хочеться. Але треба завжди пам'ятати, що культурне надбання — чи це музеї, чи меморiал, чи бiблiотека, чи клуб, якi не просто є в певнiй мiсцевостi — в селi, селищi, мiстечку, мiстi, а є набутком громади впродовж кiлькох поколiнь, i громада має опiкуватися ним.
У 2004 році з державного бюджету на Міністерство культури було виділено 360 мільйонів гривень, минулого року — вже 566 мільйонів, в півтора раза більше, цього року — 696. Треба зважити на інфляцію, ріст цін, від цього нікуди не дінешся, але приріст все одно є. І ще один позитив — минулого року бюджет було виконано на 94%, це високий показник. Бо одна справа затвердити бюджет, інша — ці гроші отримати вчасно.
— Ви як екс-директор заповідника краще за всіх знаєте, що інколи бюджет виділяють у вересні, і освоїти його до кінця року неможливо.
— А іноді і в грудні виділяють.
— А ви якось контролюєте це питання?
— На жаль, це не від нас залежить. Але на останньому засіданні Кабінету Міністрів я порушив це питання, звернувся до Прем'єр-міністра, щоб він дав доручення переглянути помісячний розподіл видатків на Міністерство культури. На цей рік міністерству на збереження культурної спадщини, конкретно на реставрацію, виділили 10 мільйонів, але почнуть надходити ці гроші невеликими сумами тільки з вересня, коли вже ось-ось буде зима. І проводити реставрацію даху чи фарбувати стіни, коли надворі 20 градусiв морозу і йде сніг, ніхто не вважає за розумне. Але, на жаль, бюджетна система в Україні побудована так, що великі видатки на початку року ідуть на соціальні виплати — пенсії, стипендії, заробіту плату, і тільки наприкiнцi року накопичуються певні кошти, які можна використовувати. Прем'єр погодився переглянути цю систему фінансування.
Коли я менше на тому розумівся, мені здавалося, що наче спеціально хтось так відтягує виплати на кінець року, щоб не можна було їх освоїти. Ти ж ці кошти повертаєш державі, а потім наступного року кажуть: ти вже й не проси, бо минулорічні не освоїв. І ти відчуваєш цей комплекс вини, який, до речі, у галузі культури надзвичайно поширений, такий комплекс сирітства. Він нав'язувався багато років і тепер нав'язується.
— Що було пріоритетним для нас після Помаранчевої революції? Це зменшення концертної діяльності, підтримки шоу-бізнесу, який в усьому світі сам себе забезпечує фінансово. Натомість увага держави переключається на збереження культурної спадщини, в найширшому значенні цього слова. Це не тільки те, що зберігається в музеях, заповідниках, архівах, бібліотеках, так звана нематеріальна культурна спадщина, це розвиток і підтримка власне національної культури. В період глобалізації нам доводиться протистояти універсальній культурі. Ми маємо багато втрат, бо віддалися на безконтрольний плин речей — от як буде, так і буде. Знаєте, так примітивно вчили, що ринок — це конкуренція, і хто переможе, той і молодець. Насправді держава повинна захищати і державну мову, і книговидання, і стан українських бібліотек. Минулого року, до речі, вперше за всю історію української держави на 20 мільйонів гривень ми придбали книг для бібліотек — для районних, для обласних.
— Саме українських книг? Адже гроші, які виділяють на бібліотеки, бібліотекарі часто на свій розсуд витрачають на покупку дешевої російської попси, і виходить, що за державні гроші ми купуємо російську книжку.
— Що ви хочете, бібліотеки — це також відображення стану суспільства, в бібліотеках працюють люди зі своїми певними зацікавленнями, пріоритетами. З нами працювала експертна група й iз запропонованого асортименту було відібрано книги на 20 мільйонів гривень. Минулого року вперше виділили 203,8 тисячі гривень на підтримку культурологічної літератури. У Криму я мав зустріч із редактором «Кримської світлиці», яка чомусь стала «притчею во язицех», як кажуть росіяни. На ній довго демонстрували, яка Україна байдужа, що не може підтримати єдину україномовну газету в Криму. Питання тільки в оформленні документів: як тільки вони визнають, що ми є співзасновниками, ми їх будемо фінансувати. Минулого року ми підтримували журнали «Вітчизна», «Всесвіт», «Дніпро», «Донбас», «Народне мистецтво», «Українська музична газета», «Сучасність». І щодо наших перемог, які припали вже на нову каденцію, на грудень — нам вдалося переконати колег із Міністерства економіки, Міністерства фінансів, що культурологічна література — це не тільки часописи і газети, це й альбоми, каталоги, нотні видання, яких в Україні ніхто практично не робить. Вони є апріорі збиткові, і не можна сподіватися, що виникне якась комерційна група, яка видаватиме ноти для найширшого користування. Тому ми цим будемо займатися з цього року.
На заповідники минулого року було виділено 42 мільйони, цього року передбачено 47, і майже 11 мільйонів — на ремонтно-реставраційні роботи. На жаль, це на 10 мільйонів менше, але загальна сума більша, тому що буквально минулого року було втричі піднято зарплату працівникам заповідників. Вперше почали виплачувати надбавки за вислугу років працівникам музеїв, заповідників і бібліотек — 20-30% від посадового окладу для тих, хто давно працює, i це насправдi немало.
Один із основних напрямів роботи — «типові розробки у сфері розвитку культури і туризму», це також один із революційних кроків — поєднати власне сферу культури, яка виробляє певний культурний продукт, але не може належно цей продукт ні подати, ні продати, із тими, хто вміє професійно продавати такi речi. Ми маємо чудові, справді унікальні музейні збірки у фондах, яких майже ніхто не знає, оскільки не публікуються каталоги. Взагалі, світова система така, що музей може одночасно виставляти 5—10% відсотків від того, що має у фондах, але водночас ми практично не видаємо каталогів. Це, мабуть, єдиний український музей у Каневі, який почав видавати каталог збірки — не каталог виставки, не альбом вибіркових творів. От ми поставили за мету видати каталог творів Тараса Шевченка і видали всі приблизно 850 видань, від прижиттєвих, на різних мовах народів світу по сьогоднішній день, точніше по 2000 рік. Там ми бачимо без купюр, що зберігається в музейній колекції. Нам дуже важливо оприлюднити через каталогізацію — в друкованому чи електронному варіанті — мистецькі збірки. Тому що це культурна спадщина, і люди мають нею користуватися, мають бути прилучені до неї.
Туризм, який останнім часом досить непогано розвивався в Україні, правда, був більш орієнтований на виїзний, має допомогти нам прилучити громадян України і гостей України до культурної спадщини. За радянських часів туризм був явищем культурним — люди їздили в інше місто не заради того, щоб пожити в готелі чи поплавати в морі, а дуже часто заради того, щоб відвідати музеї, галереї, заповідники, щоб сходити до театру, взяти участь у фестивалі. Туризм є для нас і дуже важливим ідеологічним фактором, це один із напрямів патріотичного виховання: не можна любити державу, якщо ти її не знаєш.
— Відбулося перше засідання Нацради з питань культури і духовності при Президенті України, до якої входять дуже авторитетні у державі люди. Що конкретно вона вирішувала?
— Насправді ідея дуже хороша, бо коли я погодився на пропозицію Віктора Андрійовича відпрацювати цей Богом і ним відведений час міністром культури і туризму, то для мене була надзвичайно важлива ця позиція.
4 жовтня Президент проводив нараду з діячами культури, це було напередодні презентації нового уряду. Він знайшов час — три години, не менше — на те, щоб опитати кожного, і я тоді сказав: Віктор Андрійович, якщо ми хочемо щось змінити в культурному, духовному просторі в Україні, то необхідно цій раді надати повноваження Ради з питань національної безпеки i оборони. Бо якщо культурою в Україні і надалі займатиметься єдине Міністерство культури, ми нічого не зможемо змінити. В цій раді повинні бути і представники МВС, i Мiноборони, i Мiнiстерство транспорту i зв’язку, i Мiнздоров’я, Міністерства освіти і науки, найширших відомств, міністерств, громадськості.
Було всього одне засідання два тижні тому. Але все почалося знову в якихось старих, добре знайомих усім нам традиціях — із формування експертних груп, визначення, хто старший буде у цих групах. Як на мене, ця рада має бути міжвідомча, а вона знову стала галузевою. Для мене було найважливішим, і я про це говорив, що Рада має сформулювати національну ідею і виробити механізм її реалізації. Це треба зробити за кілька місяців, бажано було ще б до виборів.
У державі склалася унікальна ситуація — ми вперше маємо культурного Президента. Який розуміє термінологію. Який вважає, що це його культура і культура його народу. Який не перемикає вимикача — в кабінеті однією мовою розмовляє, а то й двома — друга не для друку (нецензурна. — Авт.), а дома з дружиною і дітьми — іншою.
— З минулим Президентом високопосадовцям, чиновникам, почту було легше: можна було випити чарку, поспівати радянських пісень — і всі були задоволені. За цим Президентом треба весь час тягнутися — то на Говерлу сходити, то в ополонці купатися, то Трипіллям цікавитися, то на старожитностях розумітися. Важко. Президент колекціонує старожитності, що ви колекціонуєте?
— Недавно в «Українській правді» з'явилася публікація — про ту виставку, яку робили Віктор Андрійович, Василь Вовкун, Ліда Лихач, Петро Гончар, де говорилося, що не має права Президент чи Петро Гончар збирати якусь свою приватну колекцію. Насправді, коли я почав збирати старожитності? Я народився серед старожитностей. От, скажімо, вишиті рушники, які я ще пам'ятаю, — бабусині й мамині, я з дитинства носив вишиті сорочки, я перепрошую, це старожитності чи ні — сорочка, якій 40 років. Я пам’ятаю, що в мене був інтерес до старого посуду. До гончарних виробів, до цікавих дерев'яних речей.
Я нічого не колекціоную, я збираю. Я пропрацював 16 років у музеї, і там реалізовував свою потребу в колекціонуванні. Скажімо, всі керівники мого рівня, а до того я був заступником міського голови, вважали престижним, модним і навіть необхідним у хорошому місці, біля Дніпра, мати дачу, приймати гостей. А я всi свої такого роду потреби реалiзовував у заповiднику, i ними користувалися сотнi тисяч прочан шевченкiвського меморiалу.
З дитинства я збирав монети. Тоді, в Радянському Союзі, монети з Індії, з Пакистану, чи старі українські монети, навіть старі радянські дуже цікавили. Вже тоді я, мабуть, готував себе як фахівця з музейної справи. Потім збирав марки в галузі мистецтва, це не є колекція, бо збірка незавершена, неповноцінна, ніколи переді мною не стояло таке завдання, як у справжнього колекціонера, — ризикувати, витратити останні гроші з родинного бюджету, щоб щось таке придбати. Але коли ти відкриваєш вдома альбом, береш збільшувальне скло і розглядаєш марки 50—60-х років, навіть Української народної республіки мені трапилися, ти просто відпочиваєш. До речі, якісь рідкісні марки я купував на базарі. Це також цікаво, бо людина, яка працює в музеї, має знати справжні ціни і вартість того чи іншого предмету. Завжди любив книжки, у мене велика бібліотека, і це теж велика проблема.
— Ви вже перевезли її в Київ?
— Частину перевіз, дружина вже критикує мене. До речі, коли я прийшов у цей кабінет, у шафах не було жодної книжки, ось обростаю потроху. Я колись зрозумів, що, коли набуваєш якусь річ — думаєш, що ти нею володієш, а насправді вона тобою володіє. Якщо хороша книжка, будеш її читати другий, третій і п'ятий раз, книжку, яку ти ще не прочитав, відкладаєш, переносиш з однієї квартири в іншу, перевозиш з одного міста в інше, тому що не можеш із нею розлучитися.
— Яку останню книжку ви прочитали?
— Я вам скажу чесно, зараз зовсім мало читаю художньої літератури, більше спеціальну, юридичну, хоч як дивно, тому що міністерство останнім часом програло кілька судів — це та спадщина, яку я отримав. І потім міністр повинен бути юристом, я шкодую, що колись не набув цієї освіти. Дуже багато читаю літератури з мистецтва — це моя давня пристрасть. На столі в мене лежить придбана в Москві книжка «Как заработать деньги в учреждениях культуры», написана дружиною американського дипломата, яка багато їздила світом. Біблію частково перечитав на різдвяні свята. Вчора було кілька годин вільних, переглянув альбоми і книги з музеїв Криму.
Нещодавно в Криму відкрили новий музей Чехова, Прем'єр-міністр був на відкритті. Я сам водив екскурсії для президентів, прем'єр-міністрів, які часто не знали, як себе вести в музеї, — вони потрапляли в ситуацію малознайому і некомфортну для них. А от учора побачив, як зустрілися Юрій Іванович Єхануров і директор музею, з яким вони знаються багато років, у них багато спільного, і я відчув не ревнощі, ні, а затишок і навіть гордощi. Як приємно знати, що у Прем'єр-міністра на столі стоїть портрет Чехова, багато років він його перевозить. Я Антона Павловича сам люблю. Юрій Іванович сказав, що безпосередньо бере під опіку заповідник «Херсонес». Там справді потрiбна опіка Прем'єр-міністра, оскільки ви знаєте, яка ситуація в Севастополі з військовими частинами, які буквально оточили Херсонес, і там треба приймати радикальні рішення щодо відведення землі, виселення звідти т их, хто загрожує святинi.
— Давно стоїть питання врегулювання стосунків між державою і приватними колекціонерами, коли його буде вирішено?
— Перший крок уже зроблено, в законі про музеї і музейну справу відзначили, що музейний фонд України складається з двох частин — з державної і приватної, і вони абсолютно рівноцінні. Тим більше, що часто державні музейні колекції формувалися на базі приватних —Тарновського, Андрiя Шептицького, Ханенків, Терещенків. У роки Другої світової війни було завезено й отримано законним чи незаконним шляхом певні цінності, які зберігалися в родинах. КДБ знало, хто має які коштовності чи шедеври. Коли необхідно було натиснути на когось з політичних мотивів, їх вилучали, організовували справу про торгівлю антикваріатом.
Але на законодавчому рівні ця ситуація досі не врегульована. Найактуальнiшим є питання археологічних артефактів, оскільки законом передбачено, що все, що перебуває у землі, у воді, хоч на присадибній ділянці, хоч у лісі чи біля дороги, належить державі. Але водночас мені важко згадати кілька гучних кримінальних справ, які були б доведені до суду, а люди були покарані за те, що вони займаються чорною археологією. Я ні в якому разі не можу змиритися з тим, що люди руйнують поховання, старі міста з метою отримання певних артефактів на продаж чи для власної колекції. Але державі необхідно створити умови для роботи археологічних експедицій і оприлюднення їхнiх результатів. Маючи такі традиції, у нас досі немає археологічного музею. Велика збірка зберігається в Iнституті археології Академії наук, але це для дуже вузького кола науковців.
— Коли йшлося про Мистецький Арсенал, говорили, що там зможуть розміститися і приватні, і державні колекції. Чи є вже на сьогодні концепція Арсеналу?
— Завдання стоїть таке, щоб засобами музею передати розвиток української цивілізації від найдавніших часів до сьогодення. Мої колеги часто беруть за відправну точку трипільську культуру, я взяв би, можливо, неоліт, мисливців за мамонтами. Є пропозиції поділити оцей великий будинок у формі каре, 10 га території біля Лаври, таким чином, щоб частину цього будинку віддати одному музею, частину другому, частину третьому. Я вважаю такий підхід нераціональним, це мені нагадує ситуацію з поділом квартири професора Преображенського в «Собачому серці». На мою думку, всі музеї України були зацікавлені у створеннi одного великого музею. Але не за рахунок вилучення їхніх колекцій, а за рахунок добровільної участі.
— Ви самі музейник, і знаєте, що розлучитися зі своїм добром добровільно неможливо.
— Але це абсолютно по-європейськи. Мої колеги недавно повернулися з Нідерландів, там також є Арсенал, який вже багато років функціонує за рахунок того, що виставляє надані на депозит експонати — і приватні, і державні. Він працює як галерея, робить виставки, там відбуваються відзначення ювілеїв королеви, ще якісь особливі події. Музей писанки з Коломиї готовий навіть зініціювати цю ідею і тимчасово надати свої скарби на експонування. Я бачив у багатьох музеях Франції виставлені предмети з музею Родена, з Лувру, з Музею Д'Орсе, вони віддаються на 10-15 років на депозит, укладаються контракти на збереження, здійснюється контроль, щоб вони зберігалися в належних умовах. І це дуже престижно, що у великому музеї, який розташований у центрі української столиці, в такому сакральному місці як Києво-Печерська лавра, будуть представлені експонати, скажімо, із кримських музеїв, одеських, чернігівських, зі Львова. Якщо я побачу, що представлені одна чи дві волинські ікони, я скажу: Господи, я хочу поїхати до Луцька, побачити всю колекцію, або поїхати до Коломиї і побачити, що вони мають за писанки, оскільки там є цілий музей, а тут представлені два десятки.
За великим рахунком, це дуже коштовний проект, я чув попередні підрахунки — десь на рівні 300 мільйонів гривень. Але вiн вартий того.
— Що буде відведено приватним колекціонерам і яким чином?
— Приватні колекціонери поділяються на дві категорії — людей, які вклали всі свої кошти в колекцію, і тих, хто має великі кошти i вкладає їх також і в колекціонування.
— Тобто фанати й олігархи?
— Ну так. Власне ті, хто мають ці великі кошти і захочуть бути представлені в такому престижному музеї, повинні зробити свій внесок у розбудову Арсеналу. Ідея така — на першому рівні пiзнання ми матимемо уяву про українську цивілізацію, де представлені у часі й у просторі всі українські культурні процеси. Як у межах держави, так і на етнічних землях, які опинилися за межами України, так і діаспора, так і етнічні групи, присутні на тих чи інших етапах розвитку української цивілізації. Але поряд можуть бути розташовані й інші музеї — приватний музей сучасного мистецтва, музей ікони, писанки, українського рушника, нещодавно звернулися зброярі, вони б теж хотіли зробити постійнодіючу виставку «Українська зброя», музей українського одягу, народної ляльки. Це буде другий рівень пізнання. В цьому ж музеї можуть бути відкриті фонди, скажімо, для науковців, хто готує кандидатську, докторську — це третій рівень пізнання. Таким чином, ми хочемо створити культурно-мистецький і музейний комплекс нового типу — i як наукову iнституцiю, i як мiсце культурного вiдпочинку найширших верств населення.
— Добре, що ви вже знаєте хоча б концепцію, а час, коли це все буде, відомий?
— На останній нараді у Президента з цього приводу було визначено два етапи добудови Арсеналу: перший — 2009 рік, наступний — 2012-й.
— Національний художній музей чекає свого приміщення дуже давно. Буде воно колись чи ні?
— Це надзвичайно болюча тема, і головне, що багато років було потрачено непродуктивно. Очевидно, попередня влада не мала певного рівня культури і розуміння, що таке Національний художній музей для України. І плюс довірливість моїх колег, яких годували обіцянками виділити приміщення довкола Музейного провулку, зробити цілий музейний квартал у центрі міста. Ще тоді я скептично ставився до таких обіцянок, я бачив, що все йде в глухий кут, адже на очах у всіх там на повну швидкiсть приватизовувались будинки. А два місяці тому міський голова відмовився передавати недобудовану будівлю на Інститутській під один із корпусів Національного художнього музею, де мало бути представлене сучасне мистецтво. Міська рада на своїй сесії прийняла рішення завершити будівництво і розгорнути там Музей історії Києва. І я їх теж розумію. Хоча Олександр Олександрович недавно сказав менi, що зараз іде обстеження стану того довгобуду, можливо, його взагалі буде знесено. З Художнім музеєм друга цікава ідея. Вона полягає в тому, щоб виселити із дуже великого будинку, який теж стоїть у сакральній зоні, між Святою Софією та Золотоверхим Михайлівським собором, квартал будинків МВС, де розташованi пожежна частина, різні органи. І це цілком європейський підхід — не можна розташовувати адмiнiстративно-каральні органи серед національних святинь. Цю ідею схвалив Президент. До речі, є прецедент. Я свого часу був знайомий із президентом Франції Франсуа Міттераном, який будував Лувр, і він якраз дуже пишався тим, що виселив Міністерство фінансів із дуже великого будинку на території Лувру, побудував для нього спеціальне приміщення і все віддав під Лувр.
— Політично ви непомітна фігура, зате майже в кожній поїздці Президента або Прем'єра в робочій групі є ваше прізвище. Ніяких політичних заяв ви не робите, кардинальних реформ, революційних змін з вашого боку непомітно, граєте роль миротворця після міністра з шашкою наголо?
— Насправді в нас зараз здійснюється велика реформа — ми відійшли від Міністерства культури і мистецтв і перейшли до Міністерства культури і туризму, це злиття двох серйозних галузей не може обійтися без певної революційності — нам потрібно знайти свої ніші, знайти своєрiдний симбіоз цих двох галузей. Крім того, за цей час було створено державну Службу кінематографії, це також піднесення на вищий рівень українського кіно, її треба наповнити певним змістом, знайти людей, які очолять той чи інший напрямок. Ми працюємо над документами, з дня на день має бути затверджено положення про державну службу туризму і курортів, це також ціла галузь. Нам передають зараз мовну політику, треба збiльшити штат для цього департаменту. Хоча, з огляду на ситуацію в країні з мовою, цю галузь треба було б закріпити за Міністерством юстиції, бо сьогодні важливіше дотримуватися закону в цій галузі. А чому ви вважаєте нереволюційним перехід на дублювання українською мовою іноземних фільмів? І потім, знаєте, революції виникають тоді, очевидно, коли лідерові стає мало тих клопотів, які йому життя кожен день дає, або він усвідомлює, що тих клопотів так багато стало, що треба радикально щось змінювати, не звертаючи уваги на те, що тобі диктують обставини. Перші три місяці я прийшов з революційним настроєм, хотів абсолютно змінити структуру, бо вона була нераціональна. От, скажімо, в підпорядкуванні Міністерства культури є Державна служба охорони культурної спадщини, яка займається заповідниками, пам'ятками, пам'ятниками, але окремо ще є відділ музейної роботи, який навіть підпорядкований іншому заступнику міністра, хоча це, по суті, одна й та ж сама галузь. От зараз об’єднуємо їх в одну державну службу, і чую багато нарікань iз цього приводу. Приходять мої колеги, директори музеїв, і кажуть: Ігоре Дмитровичу, не можна цього робити. Та чому не можна? І те, і те є культурна спадщина, тільки то нерухома, а то рухома. Це все одно, якби у Міністерстві культури були окремі відділи драматичних театрів, оперних і лялькових.
— Коли запрацює Служба кінематографії?
— Думаю, дуже скоро, але керівника ще немає, і бюджет також не сформований. Тут ще є питання приміщення для розміщення цієї служби. Ми розташувалися в будинку, який в УРСР повністю належав комітету кінематографії. Тоді знімалось 120-140 фільмів щороку, тепер ми можемо говорити про 3-4 повнометражні фільми. Але постійно стоїть питання, що має бути окремий урядовий орган, можливо, міністерство в складі Кабміну, яке займатиметься питанням розвитку української кінематографії. Я б до цього ставився дуже обережно, справді не в адміністративних рамках заховані всі проблеми, у Радянському Союзі це було відомство ідеологічне, з необмеженим фінансуванням, з державним кінопрокатом, якого сьогодні немає. Тепер зовсім інша ситуація, держава не має жодного кінотеатру в своїй власності.
— З 1 вересня можна сподіватися на 20% фільмів українською мовою?
— Думаю, що так.
— Але дистриб'ютори просять державних грошей.
— Ми вислухаємо їхнi аргументи. Але будемо діяти згідно з чинним законодавством, по суті, виконувати закон щодо державної мови в Україні. Взагалі дивні речі відбуваються: 15 років незалежності України — і ще на цю тему дискутують. Люди просто не розуміють, що вже виросло ціле покоління, яке не зобов'язане знати російську мову ні з яких причин — ні для вступу у ВНЗ, ні для служби в армії.
Є тільки один рецепт для дистриб'юторів — гроші необхідно заробляти. Держава не буде їх дотувати.
— Пане Iгорю, коли ви стали міністром, казали, що в заповіднику виконувачем обов'язків залишилася ваша дружина, щоб ви могли туди повернутися після зміни уряду. Такий собі запасний аеродром.
— Ні, боронь Боже. Насправді виконує обов'язки гендиректора Шевченківського національного заповідника Мар'ян Володимирович Пiняк, це завідуючий відділом інформації. Я його вже третій місяць умовляю укласти контракт із Міністерством культури на п'ять років чи на три. Він цього не хоче робити, але пообіцяв мені, що завтра приїде і ми таки укладемо з ним контракт. Я хотів би, щоб він був повноцінним генеральним директором. Бо насправді не так легко знайти туди керівника.
— Казали також, що вам уже в Каневі не дуже цікаво і ви повертатися туди не збираєтесь? Як ви бачите своє майбутнє потім, пiсля виборiв, можливо?
— Нічого певного не можу сказати. Коли мене звільнили в 2004 році, журналісти часто запитували: чим ви будете займатись? Кажу: тим самим, чим займався до цього, — пам'яткоохоронною, культурологічною діяльністю. До речі, я дуже активно робив це i будучи формально безробітним. Я активно публікувався в газетах, журналах, брав участь у наукових конференціях, консультував проектантів, які продовжували працювати над розбудовою Національного Шевченківського заповідника. Знаєте, як Мадонна співає, It’s my Life. Так що це мій спосіб життя. Якої форми набере ця суть — не так важливо.
«У Оксани Караванської колекція була присвячена УПА?» — перепитала я після показу в перший день UFW в кількох людей. «Не знаю, а чому ти так вирішила?» — відповідав дехто. «Щоб не було зайвих запитань, я хочу чітко сказати: моя колекція присвячена Українській Повстанській армії, — це були перші слова Караванської на пресконференції після показу. — У моді стиль «мілітарі», а на якому ж іще матеріалі його можна зробити в Україні?» >>
Приводом для нашого інтерв'ю стала розгромна стаття в «УМ» під назвою «О панно Інно, панно Інно», яка вийшла на початку травня і викривала всі недоліки національного відбору на конкурс «Міс Всесвіт». Проводили його канал «Інтер» і найвідоміша учасниця конкурсів краси від України Олександра Ніколаєнко, а переможницею стала 20-річна Інна Цимбалюк — тендітна модель, студентка Поплавського, скромна дівчина, дочка заможних батьків. Рецензію журналіста «УМ» на цей проект юристи каналу «Інтер» назвали «замовною статтею», яку підготували й оплатили конкуренти пані Ніколаєнко. До речi, батьки Сашi читають «УМ», а в Iнни за нашою газетою регулярно слiдкує бабуcя. Хоча в нашої газети й гадки не було, що матеріал можна сприймати в такому світлі. Погодившись подати думку «протилежної сторони» на життя-буття вітчизняних красунь, ми запросили Сашу та Інну в редакцію, де й поспілкувалися на різноманітні теми. Вийшло, здається, цікаво, місцями навіть гостро й ексклюзивно. Чи були дівчата цілковито щирими — судіть самі. І враховуйте при цьому, що в індустрії конкурсів краси та в модельному бізнесі — свої канони. І хай там як, а 23 липня ми всі вболіватимемо за скромну худорляву панну Інну, яку — вже натреновану й підготовлену — повезе на конкурс «Міс Всесвіт» у Лос-Анджелес її сувора «дуенья», ненабагато старша панна Олександра... >>
Василь Кощинець став першим цивільним керівником загальноукраїнської «колючки» трохи менше року тому. Його досить важко застати в робочому кабінеті, адже весь час він або перевіряє виправні установи i спілкується із засудженими, або проводить численні наради, конференції, колегії. Він залюбки радиться з іноземними колегами, які після зміни керівництва країни відвідують Україну значно частіше. Особливо ту її частину, яку суспільство ніби й не помічає, бо вона знаходиться за високими парканами i бачить небо через клітину грат. А тим часом закриті установи якось непомітно стали відкритiшими, як для громадськості, так i для міжнародних експертів. Не робить таємниць з того, що відбувається на «зоні», i сам пан Кощинець. Тим більше, що лише за півроку йому вдалося дізнатися про справжній стан речей у кожній установі. Про всi ці «таємниці» він розповів у ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій». >>
«Ця виставка готувалася до Різдва вже не вперше, — розповідає Василь Васильович. — Через конкурсний відбір пройшли роботи майже двох тисяч засуджених. Тут ви бачите 260 унікальних робіт різного жанру — різьблення по дереву, чеканки, картини, ікони, які вже високо оцінили мистецтвознавці і представники церков. Деякі засуджені після звільнення навіть стали професійними іконописцями». >>
У статусі головного міліціонера України Юрій Луценко прийшов на зустріч із журналістами «УМ» уже вдруге. Але це інтерв'ю особливе одразу за кількома ознаками. По-перше, після набуття чинності політреформи урядовці набрали нової ваги. По-друге, на носі вибори, і керівникові МВС є що розповісти про їх обставини та цікавих «фігурантів». По-третє, на чолі Міністерства внутрішніх справ Луценко стоїть уже рівно рік, тож є привід підбити деякі підсумки. Двогодинна розмова, за словами самого міністра, пролетіла, мов одна мить. «Польовому командирові» Майдану, веселунові й баляндраснику Юрію Луценку здалося, що цього разу i він, i «УМівці» мало жартували. Висновок: пан Юрій за рік помітно змінився — він сам визнає, що вже майже став міліціонером. Тож і журналісти «допитують» його з «пристрастієм», як фахівця, а не як колишнього колегу. >>
У ці дні Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи воiстину працює у надзвичайному режимі. То на вулиці лютує мороз, а у рятувальних підрозділах і в кабінетах міністерства — наче справжня спека. Навіть їдучи на інтерв'ю до «надзвичайного» міністра Віктора Балоги, ми стали свідками цього — на вулиці Борщагівській кілька пожежних авто приборкували вогонь у житловій багатоповерхівці. А вже у приймальні зустріли директора Укргідрометцентру Миколу Кульбіду — оперативні прогнози погоди міністр отримує з перших рук. На жаль, поки що маловтішні — морози відступають неохоче. Тому втиснутися у щільний графік міністра було дуже непросто. Одначе для «України молодої», яку, зізнався Віктор Балога, він здавна передплачує і регулярно читає, міністр з питань надзвичайних ситуацій таки знайшов трішечки часу. >>
