(автора.)
Василь Кощинець став першим цивільним керівником загальноукраїнської «колючки» трохи менше року тому. Його досить важко застати в робочому кабінеті, адже весь час він або перевіряє виправні установи i спілкується із засудженими, або проводить численні наради, конференції, колегії. Він залюбки радиться з іноземними колегами, які після зміни керівництва країни відвідують Україну значно частіше. Особливо ту її частину, яку суспільство ніби й не помічає, бо вона знаходиться за високими парканами i бачить небо через клітину грат. А тим часом закриті установи якось непомітно стали відкритiшими, як для громадськості, так i для міжнародних експертів. Не робить таємниць з того, що відбувається на «зоні», i сам пан Кощинець. Тим більше, що лише за півроку йому вдалося дізнатися про справжній стан речей у кожній установі. Про всi ці «таємниці» він розповів у ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій».
— Василю Васильовичу, майже рік ви обіймаєте посаду голови Держдепартаменту з питань виконання покарань. На ваш погляд, яким є найбільше досягнення системи за цей рік?
— Особисто я вважаю, що дуже багато позитиву відбулося. Часто буваю в установах, спілкуюся із засудженими, i вони вже починають відзначати суттєве покращання умов утримання, харчування. До того ж за цей час ми не знизили i виробництво. Не скажу, що дуже підняли, але відсоткiв зо два наростили. Вважаю, що це — теж досягнення. Або актуальне питання тепла, адже ще зима не закінчилася, тьфу-тьфу, але жодна установа не замерзла. Відповідно, процес заготівлі палива контролюється. Не скажу, що у всіх установах температура була вищою нiж двадцять градусів, але не замерз ніхто. Хоча вважати все це досягненнями, можливо, й не варто, бо все це — наша повсякденна робота.
Натомість головним досягненням вважаю інше. Хоча й знаю, що ці мої слова громадськість оцінить по-різному. Особисто для мене досягнення — це зменшення чисельності нашого спецконтингенту. Судіть самі, на початок 2005 року відбувало покарання у системі 190,3 тисячi засуджених, а на кінець року — 171 тисяча. I це враховуючи, що у нашому підпорядкуванні по всій країні знаходиться 182 установи, з яких ще й 34 слідчi ізолятори (СІЗО) в усіх обласних центрах i великих містах. Самих установ виконання покарань — півтори сотні, 11 з яких — виховні колонії для неповнолітніх.
— За рахунок чого вдалося досягти такого зменшення?
— Це i амністія, i помилування, i умовно-дострокове звільнення. Все це разом дало такий результат. Можливо, хтось скаже, що ці люди не «досиділи», навіщо ж випустили злочинців на волю? А я кажу, що вийшли лише люди, які довели своєю поведінкою цілковиту готовність повернутися у нормальне суспільство i співіснувати з ним. До того ж будь-кого Президент не амністує i не милує. Наприклад, у тій же комісії з помилувань, створеній при Президентові, i яку очолює відомий дисидент Левко Лук'яненко i членом якої я є, — таке сито! Помилування отримує лише засуджений, який має позитивні характеристики з установи, з місця попереднього проживання, а після того ще й проходить відбір у самій комісії.
— Але ж помилування дає невеликий відсоток «вільних» на відміну від амністії. Коли заплановано наступну амністію?
— Думаю, що найближчим часом на неї чекати не варто, бо амністії відбуваються лише до якихось визначних дат i за особистим розпорядженням Президента. Тому це питання не до мене, я його не вирішую. Тим більше що остання амністія була на 14-річницю Незалежності. Цікавий факт: після останньої амністії за грати повернулися лише одиниці. Ми цю статистику відслідковуємо. А раніше були численні факти, коли не встиг вийти на волю, як вже на п'ятий день опинився у СІЗО.
— Президент поставив завдання реформувати систему виконання покарань. Наскільки це вдалося?
— По-перше, потроху впроваджуємо у життя проголошений принцип переходу на цивільну службу для усіх обслуговуючих служб. Звісно, окрім силового блоку — наглядачів та оперативних працівників, які лишаються військовими. А от працівники виробництва, економісти, медики та ін. стануть цивільними. Це відбуватиметься поступово, бо якщо у людини трохи вислуги чи стажу не вистачає, ми ж не будемо з неї погони знімати! Усі ми люди, все розуміємо.
Друге. Система стала відкритішою настільки, наскільки це можливо, i для громадськості, i для міжнародних експертів. Близько 150 громадських організацій iз нами співпрацюють, i ми знаємо, що від їхнього контролю нам не сховатися, але відчуваємо i їхню допомогу. Міжнародні експерти сьогодні можуть потрапити у будь-яку установу, бо всі попередні проблеми зняті. I коли вони потрапляють «за колючку», спілкуються із засудженими i переконуються, що вони незаангажовані, бачать зміни, то відверто дивуються. Хоча відзначають i недоліки. А для нас це можливість роботи над помилками. Бо розуміємо, що провести реформи без обміну досвідом з європейськими фахівцями неможливо. I цей досвід ми вивчаємо. Хоча поки що між нами велика різниця. Бо європейська кримінально-виконавча система передбачає, що у камері утримується одна-дві людини, а у нас це сприймуть, як покарання, як «одиночку». Звикли до казарменної системи.
Але ми активно співпрацюємо з колегами з-за кордону. Налагодили непогані стосунки зі шведськими колегами, і думаю, що поступово кримінально-виконавчу інспекцію найближчим часом буде перетворено у службу пробації за їхнім зразком. Переймаємо цікавий досвід Інституту лідерства (США), створеного ветеранами пенітенціарної системи i поліції, або досвід іспанських колег iз боротьби з найпоширенішими хворобами у системі покарань — ВІЛ-СНІДом i туберкульозом. Співпраця з Нідерландами має привести до створення установи для неповнолітніх нової сучасної моделі. А це передбачає фахову підготовку, отримання багатьох популярних професій: чоботаря, пекаря тощо. Сучасне обладнання вже встановили. Або швейцарці, які відпрацьовують клас-модель, — професії автослюсаря і водія. Інший приклад: в одній iз жіночих колоній Дніпропетровщини впроваджується цех-модель. Вже встановлено сучасну французьку лінію, i наші жінки шиють чудову постільну білизну з рюшечками i бантиками. У такій самій жіночій установі на Тернопільщині встановили німецьку лінію.
Уже не кажу про співпрацю з чехами, поляками,словаками, росіянами, білорусами. До речі, з 9 по 12 березня на базі нашого Держдепартаменту буде проведено науково-практичну конференцію з питань євроінтеграції, на яку запрошено керівників пенітенціарних служб з-понад десяти країн. А це теж обмін думками, досвідом, а відтак нові кроки на шляху реформ.
— Чи не заважає необхідність чистки «авгієвих стаєнь» попередників? Адже, щоб реально підняти умови вітчизняної системи виконання покарань до європейських стандартів, потрібен час...
— Звісно, це справа не одного місяця чи року. Реформування відбувається, але увесь цей час нам не вистачало наукового обгрунтування реформ. Але днями це питання фактично вирішене — створено науково-методичну Раду при Державному департаменті з питань виконання покарань. Персонально до складу Ради, окрім керівництва нашої системи i її окремих ланок, увійшли провідні українські фахівці в галузях права, педагогіки, психології, вони, як ніхто інший, чудово розуміють, яких змін потребує система відбування покарань. Назву декілька прізвищ: колишній суддя Конституційного Суду, академік, професор Київського національного університету внутрішніх справ Михайло Костицький, академік, перший проректор Київського юридичного інституту Віктор Синьов, професор, декан факультету №9 Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого Анатолій Степанюк i багато інших. Це дуже серйозні фахівці з кримінально-виконавчої проблематики, i я дуже вдячний долі, що вдалося залучити їх.
— Які завдання ставляться перед цією науково-методичною радою?
— Наука має дати нам орієнтири напрямів реформування. Бо реформувати таку систему не просто. Йдеться i про перехід до європейської моделі, i створення служби пробації, i підготовку кадрів, i роботу із самим спецконтингентом. А це зовсім інший підхід психологів i соціологів до засудженого. Це в старі часи однієї палиці вистачало, а сучасні умови змушують працювати з цими людьми зовсім по-іншому. Працювати так, щоб він вийшов на волю нормальною людиною. Пенітенціарна школа, створена в попередні роки, вже не відповідає сучасним вимогам. У суспільстві якось над цим не замислюються. Бо всі собі думають: та що там, тюрма та й тюрма! «Загнали» криміналітет за грати — та й усе. Але ж ні, тюрма — це також життя, змінюється суспільство, підходи, буде змінюватися i ситуація там. Розумію, що частина людей скаже, що це ж убивці, гвалтівники, крадії, тому так їм і треба... Але ж злочинець теж є людиною, i, потрапивши за грати, він відбуває свій строк покарання. I підходи до нього мусять бути, як до людини. А взагалі, колонія ніби віддзеркалює суспільство, тому й «ГУЛАГівський підхід» давно у минулому. Саме за допомогою науки ми i прийдемо до так званої цивілізованої тюрми! (Сміється).
— Знову перевиховуватимете засуджених, як у радянські часи? Адже зараз той, хто потрапив за грати вперше, має всі шанси стати закоренілим злочинцем...
— Зараз терміну «перевиховання» взагалі не існує. Це — ілюзія, вважати, що дорослу людину можна перевиховати. А ось створити умови, за яких вона може позбутися певних негативних навичок, які й призвели до скоєння злочину, цілком реально. Так само, як i створити умови, за яких вона може набути соціально-корисних навичок, які дозволять їй правомірно поводитися у суспільстві. Кримінально-виконавче законодавство визначає, що головним завданням діяльності системи є створення умов для виправлення i ресоціалізації засуджених. Іншими словами, ми маємо змінити для людини смак до життя. Якщо раніше вона відчувала лише смак скоєного злочину, то тепер має відчути зовсім інший, незнайомий смак нормального життя. Звичайно, є певна категорія потенційних рецидивістів, але ж є i категорія тих, хто стане на шлях виправлення. До того ж проблему рецидиву злочинності не можна пояснювати лише факторами, пов'язаними з перебуванням за гратами. Хоча деякий негативний вплив є, субкультура, існування у певному соціумі. Від «потенційних» нікуди не дінешся, але навіть з ними треба працювати. Потрібен зовсім інший підхід. Підхід не охоронців, а фахівців — педагогів, психологів, соціологів, які мають знати i оперативну роботу. Бо сам на сам працюють із групою засуджених.
Власне, ресоціалізація передбачає три головні завдання. Перше — дати знання. Бо у нас є засуджені, які навіть читати-писати не вміють. Таких близько півтисячі. Ще більше тих, що не мають неповної середньої освіти, не те що повної. Їх треба вчити. У 1994 році школи i ПТУ на території «дорослих» колоній були ліквідовані. Три роки тому їх почали відновлювати спільно з Міносвіти та науки. Але процес рухався дуже повільно, бо у 2004 році вдалося відновити діяльність шкіл лише у 80 установах. За парти сіли 7 тисяч засуджених. Iдеться не про колонії для неповнолітніх, там школи завжди були, а про «дорослі» установи. Проблема була остаточно вирішена лише у 2005 році, бо для мене це завдання було одним iз головних після призначення на посаду. На 1 вересня вечірні школи або їхнi філії ми відкрили в усіх (!) установах, дорослими учнями стали 12 тисяч засуджених.
Друге — це професія. Для цього створюємо профтехучилища, які вже є в більшості установ. I в ПТУ засуджений може опанувати декілька спеціальностей. Це не заборонено. До того ж професійне навчання зараховується йому як праця і є незайвим «плюсом» у його характеристиці на умовно-дострокове звільнення. I третє — це виробництво, адже отримані навички треба закріпити. Усе це в комплексі має допомогти засудженому, коли він вийде на волю. Бо він знатиме, що є фаховим робітником i, швидше, піде працювати, ніж знову красти чи грабувати.
— I якою реально є зайнятість засуджених на виробництві?
— Поки що цифра дуже мала — близько 25—30 відсотків від загальної кількості. Але ж завдання ресоціалізації поки що лише запроваджується. А зайнятість неодмінно зростатиме, в першу чергу, звісно, для тих, хто має закріпити навички після ПТУ. На сьогодні ведемо активну роботу з урядом i особливо із Міністерством фінансів, адже, щоб рухатися у цьому напрямі, нам потрібні кошти. Ми просимо виділити нам не бюджетні кошти, а кредитну лінію для системи. Завдяки кредитам могли б закупити нове сучасне обладнання i забезпечити людей роботою. Бо по кожній установі ми вже маємо бізнес-план. По кожній! Кожна установа у бізнес-плані вказала, які роботи i в якій кількості вона може виконати, яку продукцію вироблятиме, яке обладнання потрібно, є навіть економічні розрахунки цих робіт. I хочу зауважити, що виробництво нам потрібно не стільки для того, щоб заробити на власні потреби, як задля виховного процесу.
— І яке виробництво переважає «за колючкою»?
— Найпоширенiше як для жінок, так і для чоловіків — швацтво. Робимо рукавиці, спецодяг i маємо дуже багато замовлень. Окрім власних потреб, виконуємо замовлення «Укрзалізниці», різних будівельних організацій. Трохи працюємо з металом, з каменем у кар'єрах, але тут обладнання вкрай примітивне, відповідно, i показники низькі. Бо маємо старі преси, які вже практично нікому не потрібні. «Найновішим» — 25 років, а то й більше. Це болюче питання, вирішення якого зняло б чималу напругу в системі. Адже чим більше людей залучено до виробництва, тим більше тих, хто може заробити. Бо дуже багато засуджених, які мають сплачувати аліменти або суми компенсації, згідно з судовими позовами. Та й на момент звільнення, доки він не влаштується на роботу, щось мав би в кишені. Тому ми обов'язково запровадимо метод ресоціалізації, адже людина завжди зацікавлена мати якусь копійку. Багато хто хоче заробляти, але не всіх поки що можемо забезпечити роботою. Є й такі, що свої невеликі заробітки відправляють рідним, піклуються про них. I не чекають, як перважна більшість, якихось торб чи передач, не спекулюють на своєму становищі. На зароблені гроші купують у спеціальних кіосках на території установи все необхідне — продукти харчування, цигарки, предмети особистої гігієни. Я взагалі переконаний у тому, що засуджені раз на тиждень можуть подавати заявки стосовно придбання необхідних товарів. Звісно, лише дозволених.
— Але ж загальновідомо, що гроші й так «гуляють» по «зоні», i досить великі. За гроші там можна купити багато чого недозволеного, i зовсім не з кіоску...
— Розповім вам таку річ: коли я очолив Держдепартамент з питань виконання покарань, то спочатку декілька місяців їздив по установах, дивився, знайомився, спілкувався i, відверто скажу, не міг зрозуміти суті. Бо лише здається, що тут усе просто: приїхав i побачив, що хтось працює, хтось спить, хтось живе.. А от у чому суть? А це ж i мікроклімат, як у колективі працівників, так i серед засуджених, це i стосунки, що й, головне, кому дозволено, а кому — ні. I хто тут править — «смотрящий» чи начальник установи. Багато нюансів. Тому, перш за все, я поставив вимогу: установами мають керувати люди, яким держава довірила цю роботу, а не ті, хто відбуває там покарання. Бо так званих «злодіїв у законі» там вистачає. Вони, звісно, нікуди не ділися, але після того їхній вплив послабшав, i вони вже не такі круті. Хоча все одно намагаються свою «марку тримати».
I тоді я пішов ще далі. Визначив перелік питань, які мене цікавлять, i наші фахівці несподівано провели соціологічне дослідження. Співробітників установ анкетували таким чином, щоб визначити рівень їхньої групової згуртованості, а також вивчити особливості міжособистісних стосунків між ними та ув'язненими. А це i психологічний мікроклімат у колективі, i рейтинг керівника та представників адміністрації, i задоволення матеріально-технічними умовами роботи тощо. А от засуджених опитували на предмет їхнього мікроклімату, чи задоволені вони умовами утримання, як вирішуються конфліктні ситуації між ними i чи реагує керівництво установи на їхні звернення, прохання тощо. Питань було дуже багато.
У результаті, вже на осінь я отримав повну «картину» того, що відбувається у кожній області, у кожній установі. Можу навіть показати вам одну з цих «книжок», і ви самі побачите і мікроклімат, i що там можна, а що ні. Чи йдеться про придбання лише пачки цигарок, пляшки вина або горілки, чи навiть наркотиків. Чи ще щось...
— Наприклад, жінку замовити? Навколо установ існує чимало чуток, що грошовитий засуджений може замовити проститутку...
— Та ні! Жінку, вибачте, то забагато. Я вам поясню, як це все відбувається. Кожен засуджений має право на короткострокове або довгострокове побачення. Тривалість зустрічі залежить від багатьох факторів, у першу чергу — від статті Кримінального кодексу, за якою він був засуджений. Але хто до нього приїжджає i ким представляється — то вже питання інше. Розумієте, це не виклик проститутки, а право на побачення, зустріч. До когось приїжджають батьки, дружини, друзі, ну а до когось i «любов», як вони кажуть. А хто ця «любов», хто його знає? Тут уже...
— А для крутеликів, бува, не створюють шикарні камери, де все по вищому класу, були б гроші?...
— Я категорично проти цього. Окремо живуть лише працівники кухні з господарчої обслуги, але вони i мають жити окремо, згідно з санітарними нормами. А камери для багатіїв? Таких ще немає (сміється). А якщо чесно, я таких камер ще не знаходив. Єдине, що дійсно зроблено комфортно i навіть зі смаком, — це кімнати побачень. Ремонтні роботи виконували або за виробничі кошти установи, або за бюджетні. Навіть ліжко у цих кімнатах не залізне, а дерев'яне. Все чисто, є шафи, кухня. Майже як удома. Але ці кімнати вже у «передмісті», тобто є ще одні ворота в установу, а з іншого боку — інші ворота, на волю.
Але повернімося до соцопитування. Коли я проаналізував його результати, мені одразу стала зрозумілою i сама система, і вся її суть. I ви, якщо хоч одну книжку погортаєте з півгодини, висновки зробите зовсім інакші. Тому мені стало простіше розмовляти з начальниками обласних управлінь i начальниками установ, бо коли я їду в ту чи іншу установу, перш за все переглядаю саме її мікроклімат. А на місці вже бачу, що змінилося, а над чим ще треба працювати.
— Ці зміни відчутні?
— Звичайно! Змінилося багато чого. На останній колегії наприкінці минулого року віддав кожному начальнику управління його «область». Нехай вивчає i робить висновки. Та зараз ви побачите самі.
Василь Кощинець встає i підходить до сейфа, а коли відкриває його, виявляється, що він ущент заповнений товстими саморобними «книжками» формату А4. Запитую, чи можна сфотографувати. «Чому ж ні, це ж не гроші!» — жартує керівник Держдепартаменту з питань виконання покарань. Потім бере одну з «книжок» на вибір, i ми починаємо вивчати мікроклімат в установах окремо взятої області.
«Ну от дивіться, на фізичний вплив у цій установі засуджені майже не скаржаться. А тут, навпаки, на палицю скаржиться ледь не кожен третій. Є над чим працювати. Або візьмемо СІЗО, тут взагалі добре, фізичного впливу майже немає, більшість — це бесіди із взятими під варту, є стягнення, є ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, так звана «одиночка». — Ред.), тому, думаю, що тут ведеться нормальна робота», — аналізує графіки i таблиці з відсотками пан Кощинець. Згодом переглядаємо анкетування співробітників однієї з установ, де ледь не третина не задоволена умовами роботи в закладі та матеріальним забезпеченням режиму роботи.
Подумки роблю висновок, що дослідження справді оригінальне i всебічне, а Василь Кощинець немов читає мої думки i додає, що таких даних по системі ще ніхто i ніколи не мав. Зазначає, що наступного разу, щоб отримати об'єктивну інформацію, потрібно придумати щось інше, бо це вже не пройде, буде лише загальний «одобрямс».
Натрапляємо на цікаве питання: що, на вашу думку, засудженому простіше придбати в установі? Засуджені відповіли так: алкоголь — 71 голос, наркотики — 57, холодну зброю — 54, порнографічні матеріали — 560! «От вам i вся проституція», — каже мій співрозмовник i зазначає, що «зброя» — це шила або ножі, вироблені кустарно, i цей метал співробітники установи регулярно вилучають. Наркотики «за грати» потрапляють лише легкі (марихуана, макова соломка), але цьому явищу теж активно запобігають. I така незаконна торгівля потроху згортається. Повертаємося до розмови.
— Ту ж марихуану кілька тижнів тому виявили в одного зі співробітників на пропускному пункті. Як із цим боретесь, коли «свої» торгують, беруть хабарі за дострокове звільнення тощо?
— Ще є такі, лишаються. Зараз нас критикують деякі попередники з колишньої влади, але ж саме вони ці кадри i виховували, це їхня «школа». Але зміни відбулися, i переважна більшість наших працівників чесно виконують свою роботу. А таких «заробітчан» ми виявляємо, i, в залежності від скоєного, або звільняємо, або ними займаються відповідні органи — прокуратура, міліція. Найдрібніше — це пронесена через пост мобілка, з якої потім півустанови телефонує. А наркотики — це вже значно серйозніше. Або хабарництво. Перш за все, потрібен контроль. I ми підсилюємо нашу службу внутрішньої безпеки, i я думаю, спочатку дуже складно було цим хлопцям. Бо він капітан або майор в області, а його начальник облуправління — полковник, генерал. Складно було працювати, бо давили погони на погони, а треба ж контролювати й начальника, й усіх узагалі.
Але корупціонерів викриватимемо i надалі. I резонансне викриття колишнього начальника Донецького облуправління Держдепартаменту та його заступника відбулося не без участі нашої оперативної служби (йдеться про хабар на суму 8,5 тисячі доларів, на якому посадовці погоріли на минулому тижні, i для затримання яких навіть залучали спецпідрозділ «Сокіл». — Ред.). Ця робота непроста, але будемо продовжувати «очищення» системи від випадкових людей.
— Кандидатуру на це вільне «донецьке крісло» вже підшукали?
— Ще ні, але найближчим часом приймемо кадрове рішення. Думаю, що ми знайдемо на цю відповідальну посаду досвідченого керівника, людину, яка пройшла певний шлях у системі, відбулася як фахівець. А взагалі, за цей рік ми майже на 70% змінили керівництво управлінь, за винятком шести областей. Кадрові зміни торкаються i керівництва установ.
— Процес іде, і всі прекрасно розуміють, що для того, аби таку систему поставити на рейки, потрібен час. При цьому найбільшою проблемою системи лишається кадровий голод. Ми й досі не маємо вищого навчального закладу з підготовки фахівців для кримінально-виконавчої системи. Є юридичний коледж у Чернігові, який готує молодших офіцерів, є два училища — у Білій Церкві та Дніпродзержинську. I все. Але на першому засіданні науково-методичної ради, про яку я вже згадував, ці питання обговорювались. Результати будуть трохи пізніше. Адже потребуємо не лише підготовки кадрів на рівні ВНЗ, а й навчальний заклад з підвищення кваліфікації i перепідготовки. Справа в тому, що людина навіть із фаховою освітою (юридичною, психологічною, соціологічною), щоб працювати у нашій системі, має пройти курс перепідготовки і отримати знання з пенітенціарної педагогіки i психології, вивчити кримінально-виконавче, кримінальне, кримінально-процесуальне i цивільне законодавство — все, що потрібно для роботи із засудженими. Не забувайте, що у нас залишилася казарменна система, від п'яти до ста осіб у приміщенні. Але ж коли фахово працюєш з одним засудженим — є один підхід, а коли з колективом казарми на півсотні чоловік — зовсім інший. І будь-який фахівець мусить знати «ази» оперативної роботи, щоб розуміти, з ким він працює. Якщо в казармі не вести «оперативку», можна чекати чого завгодно. Мікроклімат у колективі потрібно знати постійно. Тому фахівці соціально-психологічної служби мають бути, скажімо так, «універсальними солдатами», які можуть надати психологічну допомогу i засудженим, i своїм колегам по установі.
От уявіть собі, що ви щодня працюєте і постійно перебуваєте серед засуджених. Але ж коли постійно контактуєш, спілкуєшся зі спецконтингентом, боюсь навіть уявити, але є небезпека стати таким, як вони. Хто в якому колі крутиться, звички того кола й переймає. Саме тому наші співробітники, а це велика кількість людей, також потребують психологічного розвантаження, допомоги, налаштування. Та, незважаючи на все це, згідно з нормативами, можемо брати на роботу лише одного психолога на 600 засуджених. Але ж якщо ми реформуємося, якщо на першому місці в нас — ресоціалізація, потрібно на це місце два, навіть три психологи! Зараз вирішуємо i це питання, невдовзі буде введено додаткові посади, тоді й отримаємо всі умови для надання психологічної допомоги i засудженим, які звертаються добровільно, i так званим групам ризику, i, звісно нашим працівникам.
— Іншим проблемним питанням лишається фінансування системи. Чи покращилася ситуація?
— Система фінасується бюджетом на 46 відсотків від потреби. Хоча покращення відбулося. Наприклад, у 2004 році Держдепартаменту з бюджету виділили 660 мільйонів гривень, у 2005-му — додали 200 мільйонів, ще стільки ж доплюсували на цей рік. Отже, бюджет 2006 року становить 1 мільярд 61 мільйон. I хоча реально нам потрібно 2 мільярди 540 мільйонів, але ж за цей час покращення фінансування є досить помітним. У бюджеті враховані не лише потреби установ, а й підвищення зарплат, пенсій тощо.
— Отже, працівники системи почали отримувати більше. I якою є зарплата того ж керівника колонії та його підлеглого?
— Тут багато залежить від стажу, вислуги, звання. Найменше отримують ті, хто тільки працевлаштувався. У середньому їхня зарплатня — до 600 гривень. Потім уже йдуть накрутки. А от начальник обласного управління — десь близько п'яти тисяч гривень, колонії — у межах 3500 — 4500. Бо установи бувають різного рівня безпеки. Думаю, що підвищення зарплати наші працівники відчують ще й у середині року, для новачків без стажу доходи мають зрости до 1000 гривень. Ця робота дуже важка, i держава повинна матеріально зацікавити людину.
— Наближаються вибори, голосуватимуть i засуджені. На минулих президентських виборах їм настійливо підказували, навіть у кабінках, де хрестика ставити. За кого голосуватимуть тепер?
— Того беззаконня , яке відбувалося в установах восени 2004 року, я не робитиму, до нього мене ніхто не примушує i ніколи не примусить. Проголосують, згідно з виборчим законодавством, вільно i без будь-якого тиску з боку адміністрації. Самі побачите за результатами i зможете порівняти з «арифметикою» попередньої влади. Але до виборів ми активно готуємось. Провели засідання колегії на початку лютого i прийняли рішення, що всі політичні сили мають право агітувати в установах. А це щотижня в неділю, дві години, з 10-ї до 12-ї. Більше на агітацію дати не можу, бо йдеться про режимні об'єкти, i визначено для таких зустрічей саме вільний час. Усі питання вирішують спеціально створені штаби, головний — при Держдепартаменті, інші — у кожній області, i далі — в кожній установі. На місцевому рівні вони співпрацюють iз територіальними виборчими комісіями. Є бажання поагітувати в установі? Будь ласка, звертайтесь до ТВК, там зареєструють, списки передадуть нам, а ми допускаємо бажаючих на територію установи після підготовки. Засуджені збираються у клубі, прослуховують програму тієї чи іншої політичної сили, ставлять питання, i все.
— А чи встигнуть усі бажаючі відагітувати?
— Мабуть, уже ні. Бо зараз кінець лютого, а ще жодна політична сила заявки до виборчої комісії не подала на ту чи іншу установу. Принаймні виборчі комісії нас не повідомляли про такі бажання агітаторів. А ви ж знаєте, що ЦВК зареєструвала 45 учасників виборчих перегонів, а скільки бажаючих потрапити до місцевих рад! Якщо всі вони захочуть ще й в наші установи піти, то агітація триватиме цілодобово. Натомість, якщо хтось побажає лишити свої агітматеріали, то будь ласка, їх покладуть в окремо визначеному місці, i кожен бажаючий зможе взяти i прочитати. Ніяких заборон.
— Які завдання ставите перед собою особисто i колективом системи на цей рік?
— Продовжити позитив, розпочатий минулого року. А ще — велика ставка на медицину. Потрібно придбати необхідне медичне обладнання для лікування хворих, особливо на туберкульоз i ВІЛ—СНІД, яких у наших установах — переважна більшість.
«У Оксани Караванської колекція була присвячена УПА?» — перепитала я після показу в перший день UFW в кількох людей. «Не знаю, а чому ти так вирішила?» — відповідав дехто. «Щоб не було зайвих запитань, я хочу чітко сказати: моя колекція присвячена Українській Повстанській армії, — це були перші слова Караванської на пресконференції після показу. — У моді стиль «мілітарі», а на якому ж іще матеріалі його можна зробити в Україні?» >>
Приводом для нашого інтерв'ю стала розгромна стаття в «УМ» під назвою «О панно Інно, панно Інно», яка вийшла на початку травня і викривала всі недоліки національного відбору на конкурс «Міс Всесвіт». Проводили його канал «Інтер» і найвідоміша учасниця конкурсів краси від України Олександра Ніколаєнко, а переможницею стала 20-річна Інна Цимбалюк — тендітна модель, студентка Поплавського, скромна дівчина, дочка заможних батьків. Рецензію журналіста «УМ» на цей проект юристи каналу «Інтер» назвали «замовною статтею», яку підготували й оплатили конкуренти пані Ніколаєнко. До речi, батьки Сашi читають «УМ», а в Iнни за нашою газетою регулярно слiдкує бабуcя. Хоча в нашої газети й гадки не було, що матеріал можна сприймати в такому світлі. Погодившись подати думку «протилежної сторони» на життя-буття вітчизняних красунь, ми запросили Сашу та Інну в редакцію, де й поспілкувалися на різноманітні теми. Вийшло, здається, цікаво, місцями навіть гостро й ексклюзивно. Чи були дівчата цілковито щирими — судіть самі. І враховуйте при цьому, що в індустрії конкурсів краси та в модельному бізнесі — свої канони. І хай там як, а 23 липня ми всі вболіватимемо за скромну худорляву панну Інну, яку — вже натреновану й підготовлену — повезе на конкурс «Міс Всесвіт» у Лос-Анджелес її сувора «дуенья», ненабагато старша панна Олександра... >>
«Ця виставка готувалася до Різдва вже не вперше, — розповідає Василь Васильович. — Через конкурсний відбір пройшли роботи майже двох тисяч засуджених. Тут ви бачите 260 унікальних робіт різного жанру — різьблення по дереву, чеканки, картини, ікони, які вже високо оцінили мистецтвознавці і представники церков. Деякі засуджені після звільнення навіть стали професійними іконописцями». >>
Перше, що приємно вражає в Міністерство культури і туризму — вільний вхід, тепер в кабінети державних чиновників від культури можна потрапити без перепон — охоронець не заборонить вам переступити поріг Франка, 3. «Ще хочу встигнути зробити пандус для інвалідів», — каже нинішній міністр Ігор Ліховий. У «відкритості» міністерства є й одна приватна історія — навесні минулого року нинішнього міністра Ігоря Ліхового охорона не пропустила в установу, хоча він і домовлявся про зустріч із Оксаною Білозір. Пікет працівників цирків у той день завадив зустрічі з пані міністром і народній артистці України Раїсі Недашківській. «У нас навіть є така історична фотографія», — каже пан Ліховий. До речі, стосунки з цією установою у нинішнього міністра непрості — два роки тому культурне начальство звільнило його з посади генерального директора Нацiонального шевченкiвського заповiдника в Каневi, через суд він поновився, але осад і таке інше...
«Що перевезли в новий кабінет?» — запитую для початку розмови у мiнiстра культури i туризму. «Ось фотографію син зробив цікаву — бюст Шевченка і поруч комп'ютер, і картини Івана Марчука. Але це не мої, він дав, щоб повисіли, прикрасили ці стіни». Поза диктофоном Ігор Дмитрович сказав ще таку фразу: для мене було дуже важливим, коли я погоджувався стати міністром, що ми «однієї крові», як у «Мауглі», з цими людьми: з Президентом, Прем'єр-міністром ми говоримо однією мовою. Цікаво й те, що «однієї крові» з міністром виявилися і його діти, донька — фахівець із музейної справи, син вчиться на спеціальності «економіка культурних установ» в Унiверситетi культури. >>
У статусі головного міліціонера України Юрій Луценко прийшов на зустріч із журналістами «УМ» уже вдруге. Але це інтерв'ю особливе одразу за кількома ознаками. По-перше, після набуття чинності політреформи урядовці набрали нової ваги. По-друге, на носі вибори, і керівникові МВС є що розповісти про їх обставини та цікавих «фігурантів». По-третє, на чолі Міністерства внутрішніх справ Луценко стоїть уже рівно рік, тож є привід підбити деякі підсумки. Двогодинна розмова, за словами самого міністра, пролетіла, мов одна мить. «Польовому командирові» Майдану, веселунові й баляндраснику Юрію Луценку здалося, що цього разу i він, i «УМівці» мало жартували. Висновок: пан Юрій за рік помітно змінився — він сам визнає, що вже майже став міліціонером. Тож і журналісти «допитують» його з «пристрастієм», як фахівця, а не як колишнього колегу. >>
У ці дні Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи воiстину працює у надзвичайному режимі. То на вулиці лютує мороз, а у рятувальних підрозділах і в кабінетах міністерства — наче справжня спека. Навіть їдучи на інтерв'ю до «надзвичайного» міністра Віктора Балоги, ми стали свідками цього — на вулиці Борщагівській кілька пожежних авто приборкували вогонь у житловій багатоповерхівці. А вже у приймальні зустріли директора Укргідрометцентру Миколу Кульбіду — оперативні прогнози погоди міністр отримує з перших рук. На жаль, поки що маловтішні — морози відступають неохоче. Тому втиснутися у щільний графік міністра було дуже непросто. Одначе для «України молодої», яку, зізнався Віктор Балога, він здавна передплачує і регулярно читає, міністр з питань надзвичайних ситуацій таки знайшов трішечки часу. >>
