Скажи мені, хто твоя совість...

      Конкуренція у мистецтві — це більше, ніж конкуренція. Бо коли за право бути першим змагаються, скажімо, приватні клініки чи дрібні підприємства, які займаються ремонтом взуття, то зрозуміло, що боротьба йде за клієнта, а значить — і за майбутні прибутки. В мистецтві ж існують значно серйозніші приводи для того, щоб розчохлити свої шаблі і з вигуками «Я — найкращий» ринутися в бій за наші з вами симпатії. Йдеться про власні амбіції актора, художника чи музиканта, які не йдуть ні в яке порівняння з меркантильними прицілами на майбутнє представників інших професій. А тому й трусяться митці над своїми виставами/полотнами/музичними творами, наче над дітьми рідними, бо знають, що з власними амбіціями жарти кепські. У випадку чого — загризуть, і ніякі виправдання-самонавіювання не допоможуть.

      Художні керівники двох відомих московських театрів «Сатирикон» та імені Пушкіна вирішили посперечатися з цією очевидністю і потішити свої амбіції спільно. (Забігаючи наперед, скажу, що це їм вдалося блискуче — народ шаленіє від їхнього спільного «дитяти»). Ідея поставити «Косметику ворога» належить Романовi Козаку. Райкін-молодший своєму колезі довірився без зайвих «пунктів в угоді» і «став слухняним актором у руках режисера». Козак Костянтину Аркадійовичу віддячив щиро і галантно — партією «першої скрипки» у виставі.

      ...Аеропорт. Рейс пасажира Жерома Ангюста, і той відкрив був книжку, щоб «убити» час корисно і з насолодою. Але до нього з якоюсь прохідною реплікою звернувся інший пасажир. І почалося... (Був такий фільм «Ніколи не розмовляй з незнайомцями». Здається, з Антоніо Бандерасом у головній ролі...) Вже з перших «кадрів» «Косметика ворога» асоціюється з підпаленим бікфордовим шнуром, який невмолимо «повзе» до пакуночка з вибухівкою. Що за начинка в тому згортку — різнобарвне конфетті чи гострі цвяхи — глядач дізнається у фіналі вистави. І болісно зіщулиться, бо там таки цвяхи, один із яких обов'язково поцілить у кожного.

      Словесний пінг-понг двох однаково зодягнутих чоловіків — Жерома та Текстора Текстеля — спершу нагадує звичайну сценку зустрічі двох, м'яко кажучи, різних за темпоритмом та вихованням людей. Один — стриманий і ввічливий, інший — нав'язливий, нахабний, провокативний. Але чим далі «в ліс», тим виразнішими стають філософські претензії авторів вистави, які власним прикладом закликають кожного зазирнути у найпотаємніші закутки своєї душі. І зрадіти, коли там відшукаються якісь дрібні грішки, а не страшні злочини, як у випадку пана Жерома. В'їдливий Текстор для того, аби поставити свого візаві перед фактом тяжкого гріха, вибудував цілу схему доводів та переконань. Спершу заінтригував, розповівши про свої стосунки з Богом і те, як він готував їжу котам. Потім шокував, зізнавшись у згвалтуванні і вбивстві жінки, яку обожнював. А наприкінці холоднокровно розчавив героя Романа Козака, довівши йому, що є... всього лише його внутрішнім голосом. Внутрішнім голосом успішного, респектабельного, впевненого у собі мужчини, який десять років тому вбив ту, яку кохав понад усе на світі. Тоді він щось таке наплів для алібі, мовляв, був на роботі, приходжу — і, о горе... безутішному вдівцеві повірили поліцейські... Ніхто ні про що не здогадався. Він навіть сам почав про це забувати. Але десь там, у підсвідомості, був такий собі Текстор Текстель, який міцно затягнув на його шиї краватку і сказав: її вбив ти.

      Милуватися Райкіним у ролі генія зла можна до безкiнечності. (Очевидно, що в амплуа негативних героїв актор вирішив досягти нових успіхів: Річард ІІІ, Сеньйор Тодеро, тепер ось Текстель...). І не лише завдяки його нереально потужному акторському діапазону та «фірмовій» пластиці, а й Роману Козаку, що у «Косметиці ворога» розуміюче відійшов на другий план. «Райкін, звісно, супер, але ж цей Козак — суцільні ужимки», — сказав з цього приводу відомий театральний критик. Можливо, але ці «ужимки» працюють як на виставу в цілому, так і на те, щоб створити максимум комфорту для Райкіна-актора. Чого варта хоча б сцена осмислення і визнання Жеромом того, що оце неприємне дрібне створіння навпроти — це він сам. Спершу вони вдвох одягають один піджак і несуть одну на двох валізу, а потім Жером Ангюст вбирається спершу в куций для нього піджак Текстора і зверху одягає свій. Слова однієї фрази вони вимовляють по черзі, а далі — сцена «смерті», коли доведений до відчаю Жером з криками «Я вільний!» розбиває собі/Текстору голову об стіну...

      Вистава «Косметика ворога» поставлена за романом бельгійської письменниці Амелі Нотомб, який хоч і належить до сучасної інтелектуальної літератури, на принципово нове слово у прозі не претендує. (До того ж відверто грішить «затягнутостями» та різними деталями, що вибиваються з контексту). Козак та Райкін відштовхнулися від головного посилу письменниці — людина та її совість, і саме цю вісь узяли за стрижень для своїх творчих маніпуляцій. Їх підтримав художник Олександр Орлов, «прописавши» героїв «Косметики ворога» в аеропорту, між небом і землею. Але цей філософський, хисткий простір пронизаний камерами спостереження, зображення яких виводиться на монітор — тут не сховаєшся ні від себе, ні від інших... А іноді, незважаючи на всю свою безмежність, що вихлюпнулася за вікно красивим неоновим малюнком, він зникає — героїв, наче метеликів сачком, накриває телефонна будка, де стояти можна лише очі в очі... І не втекти, й не заволати про допомогу...

      P. S. На виставі «Косметика ворога» у Театрі Франка було помічено чимало представників сучасного українського мистецтва: Людмила Смородіна, Юрій Рибчинський, Алла Рубіна, Станіслав Мойсєєв та Римма Зюбіна, Оксана Чепелик... Молодці, подумалося спершу, цікавляться роботою сусідів. А потім роздуми прийняли зовсім інший вектор розвитку: а що ж заважає їм самим робити нехай не ідеальні, але такі ж потужні і міцні вистави, які зачіпають за живе, а не безнадійно припадають пилом у підсвідомості?