Валерій Франчук: «Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа»

      У Будинку актора, що в центрі Києва на Ярославовому валу, відкрилася виставка художника Валерія Франчука «Плоди саду людського», яка триватиме до 10 лютого. Це невелика частина серії про ту, як каже Валерій Франчук, «вічну землю українську» з її храмами, зі «святими деревами, які є на нашій землі». Ця серія супроводжує митця вже чверть століття («Час від часу я показую новий шматочок»). До речі, цей розділ є найбільшим у презентованому на відкритті виставки альбомі «Ода творцю світу», в якому — близько ста творів. Розділом «Плоди саду людського» альбом завершується, а відкривають його «Джерела», за якими ідуть «Чорна биль», «Розгойдані дзвони пам'яті», «Молюсь за тебе, Україно!» і «Тиша старого міста».

      Коли ця виставка закриватиметься, в Київській міській галереї мистецтв «Лавра» 10 лютого відкриється виставка «Розгойдані дзвони пам'яті». Цей цикл висунутий на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка за 2006 рік.

      Цикл Валерія Франчука «Розгойдані дзвони пам'яті» присвячений трьом голодоморам в Україні: 1921—1923, 1932—1933 і 1946—1947 років. Ця тема не давала спокою художнику з початку 90-х років, адже його мама пережила всі три голодомори і розповідала йому про це. Валерій Франчук каже, що в нього немає жодних роздумів і вагань iз приводу подальшої долі циклу. «Я готовий подарувати велику частину цих творів Музеєві Голодомору, але він поки що в проекті, тому картини будуть наразі в моїй майстерні. Звичайно, хотілося б, щоб це питання вирішилося якнайшвидше, щоб я знав, що ті твори, над якими я працював 15 років, залишилися в Україні. Досі я ще не знаю, чи вони будуть потрібні, хоча вірю, що так. Це я бачив в очах Президента України на моїй виставці в Українському домі під час проведення скорботних днів у листопаді минулого року. Цей цикл я творив для українського народу, для майбутніх поколінь. Українці повинні пам'ятати про трагедію, адже те, що забувають люди, може повторитися». Митець хотів би показати цей цикл і в ООН, і в Європарламенті, щоб «людство зрозуміло одну з найбільших українських трагедій».

      На виставці в «Лаврі» експонуватимуться картини «Скорботна весна», «Не згасла свіча», «Косарі пітьми», «Весна великої скорботи», «Виходьте, ви ж люди!», «Чорне тавро», «Пізня картопля», «Реквієм», «Душа криниці, забутої людьми» і чимало інших творів. Після їхнього перегляду на душі не затишно, а моментами — моторошно. А як же митцевій душі, яка все це пропускає через себе у процесі творення? «Я творю для того, — зазначив Валерій Франчук, — щоб люди не забували, що в них є душа. А, кажуть, вона вічна».

      Треба докласти всіх зусиль держави і громадськості, щоб цей цикл був повністю збережений для Музею Голодомору і для України, адже покупці вже ходять колами довкола майстерні художника на Троєщині.

      У члена Національної спілки художників України, заслуженого художника України, лауреата премії імені Василя Стуса Валерія Франчука є чимало інших прекрасних творів, у які він переплавив згустки власної внутрішньої енергії. Як тут не згадати дивовижної Шевченкіани, зокрема портрета поета «На цій землі ми разом». До речі, в альбомі під цим портретом надрукований вірш дружини митця Аполлінарії Кульби-Франчук:

      «Дивлюся вам

            у очі і питаю:

      Чи є правда,

      Чи є воля у нашому

      краю?

      Крізь віки,

      Крізь віко

      Дивлюся вам

            У очі й питаю:

      Чи є правда,

      Чи є воля у нашому

      краю?

      Сини мої...

            благаю».

      Як на мене, то Шевченківської премії заслуговує не лише цикл «Розгойдані дзвони пам'яті», а й найкращі твори з доробку 55-річного художника, який на даний час може зарахувати до свого активу 81 персональну виставку і 57 групових, в тому числі й міжнародних, однак досі не має власної майстерні від Національної спілки художників.