Малюнок із сайту Glavred.info.
(Продовження. Початок — в «УМ» від 18, 19 і 26 січня)
«Трудова Україна» — один із тих проектів на виборах-2006, чиї шанси на успіх неспівмірно малі у порівнянні з «кредитною історією» цієї партії. «ТУ» існує з 2000 року. Це досить відомий бренд, який послідовно підтримували й розкручували такі одіозні величини, як Андрій і Леонід Деркачі, Ігор Шаров, Віктор Пінчук, Сергій Тигіпко, Дмитро Табачник, багато інших заможних діячів епохи кучмізму. Звісно, «пролетарська» назва не могла затулити собою явний олігархічний імідж партії, тож не дивно, що на попередніх виборах «Трудова Україна» не ризикувала балотуватися самотужки, а була однією з цеглин блоку «За єдину Україну!» (сукупний результат — 11,77%). Після 2002 року «Трудова Україна» на певному етапі мала у Верховній Раді власну фракцію, однак уже невдовзі «трудовикам», щоб зберегтися на парламентській карті, довелося об'єднуватися то з ПППУ, то з НДП, і насамкінець навіть такому «половинному» представництву настав край. На той час продовжувалася епідемія відходу від партії багатьох її грошовитих активістів, зокрема, пан Шаров обрав участь у команді спікера Литвина. Доля пана Тигіпка — керівника виборчого штабу кандидата в президенти Януковича — ще сумніша: екс-керівник Національного банку взагалі пішов із великої політики. А на посаді голови партії, якщо пригадуєте, його замінив народний депутат Валерій Коновалюк — ще один чільний «штабіст» невдалого «Вибору-2004».
Для багатьох стало несподіванкою те, що Валерій Ілліч — представник Донбасу, який став нардепом за підтримки «Єди» у мажоритарному окрузі №62 і впродовж тривалого часу був одним із перших «облич» Партії регіонів, — змінив синьо-білі кольори ПР на фіолетово-оранжеві «ТУ». Одна з версій такого перефарбування — зміна життєвих орієнтирів, друга — побиття горщиків з учорашніми партнерами по штабу Януковича, третя — зневіра у спроможності реваншуватися у команді «регіоналів» (нагадаємо, що Коновалюк переходив до «Трудової України» на початку «помаранчевого» року, тобто в той час, коли розгромлені «Регіони» переживали кризу кадрів, ідей і популярності).
Як видно, ставка Валерія Ілліча не зіграє. Власне, він залишився у новій партії фактично сам — перед цим із «Трудової України», відчувши розміри пробоїни, втекли останні відомі й впливові особистості. 2005-й був роком великого розколу в «ТУ», коли пана Коновалюка (прихильника самостійного шляху розвитку) намагалася скинути з лідерського трону група Сівковича —Табачника — Кужель — Княжицького (апологети Януковича та участі в опозиційному блоці). На певному етапі головою партії називався нардеп Володимир Сівкович, однак після «обміну» ударами у вигляді з'їздів, зібрань, судів i пікетів, у тому числі й явно проплачених, булава перейшла-таки до Коновалюка. Саме з ним на чолі «Трудова Україна» дебютує на перламентських виборах як самостійний гравець.
Утім, як бачиться, перемога ця — піррова. Адже пан Сівкович на з'їзді Партії регіонів оголосив про те, що він виводить із «ТУ» 80 тисяч членів, і ті кожен окремо пишуть заяви про вступ до ПР. Звісно, озвучена цифра насправді є меншою у кілька десятків разів, але в будь-якому разі «Трудова Україна» «помітила втрату бійців». А група Сівковича за заслуги отримала аж одне місце (80-те) в прохідній частині списку Партії регіонів — для самого Володимира Сівковича.
До речі, як повідомляє прес-служба Коновалюка, днями Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу «за фактами підроблення [стороною Сівковича] офіційних документів від імені президії політради політичної партії «Трудова Україна» і їх надання до Міністерства юстиції України та судових установ... за ознаками складу злочинів, передбачених частинами 1 та 3 статті 358 Кримінального кодексу України».
Що цікаво: у боротьбі з залишками старої партійної команди Коновалюк і Ко дійшли до того, що стали фактично на бік нової української влади. Власне, ще рік тому Валерій Ілліч почав фігурувати у списку новітніх симпатиків Прем'єр-міністра Тимошенко. Юлія Володимирівна пішла, а м'якість Коновалюка у ставленні до «помаранчевих» лишилася. І зараз, скажімо, на активно оновлюваному сайті Тrud.org.ua можна зустріти коментарі на кшталт «Повернення акцій НЗФ державі — це можливість забезпечити нормальне управління ліквідним виробництвом» (нагадаємо, що йдеться про Нікопольський феросплавний, донедавна — власність екс-спонсора «трудовиків» Віктора Пінчука). А ще Коновалюк останнім часом озвучує тези про те, що варто перенести вибори парламенту на пізніший термін, адже у зв'язку з незрозумілою ситуацією після впровадження політреформи у нас після 26 березня може бути «не лише два Генеральні прокурори, а й дві Верховні Ради, два Кабінети Міністрів».
Однак наразі потрібно відмучити ці вибори. У «ТУ» була ідея створити «трудовий» блок із партіями на кшталт «Зелена планета», правозахисту, честі, «Союз. Чорнобиль. Україна», Всеукраїнською партією трудящих, але не складося. Що ж, залишається самостійне плавання.
На папері Коновалюк (а в парламенті він входить до фракції конкурентів — «Відродження») показує аж 77 842 члени своєї партії, які нібито підтримують його та вельми розпливчасту програму про «пріоритет Людини, її прав та свобод», «гармонійне поєднання інтересів держави з потребами громадянського суспільства» тощо. Але проблеми з реальним членством вгадуються вже з огляду на наповнення списку кандидатів до парламенту, зареєстрованих ЦВК. Їх лише 34, тобто взяти більш ніж 5-6% голосів «Трудова Україна не планує апріорі. Можливо, Коновалюк більше розраховує на успіх, очолюючи також когорту «ТУ» на виборах до Донецької облради?
А в парламентському списку «трудовиків» знаних людей практично немає. Ну хіба що другий номер: за спиною Валерія Коновалюка дивним чином сплила така одіозна особа, як Микола Обіход, безпартійний, «пенсіонер» (1956 р.н.), відомий як заступник Генпрокурора та голови СБУ часів Кучми — Януковича, а тому — власник дуже негативного реноме. Тим більше дивно, як він тут опинився, з огляду на те, що Обіход був одним із головних «мочителів» Тимошенко серед силовиків, а в Коновалюка з Юлею ще недавно складалися досить теплі стосунки.
Далі в першій п'ятірці — Микола Гончар, теж безпартійний, директор Науково-технічного центру ВАТ «Укртелеком» (Київ), колишній керівник Держкомзв'язку та інформатизації, колишній військовий зв'язківець і лобіст компанії «Київстар»; Олександр Діденко, державний службовець
І рангу у відставці (колишній представник Президента в АР Крим), керівник секретаріату «ТУ»; Володимир Сопельник, нафтовик і газовик із Донецька (комерційний директор ЗАТ «ГАЗ-МДС»), голова обласної організації «ТУ».
Наступні прізвища майже нічого не говорять політологам, а серед посад можна помітити голову правління ВАТ «Львівський завод комунального устаткування» (при цьому він, Ігор Білецький, — довірена особа Януковича на виборах-2004), заступника директора ТПК «Укрвуглемаш», керуючого Кримською республіканською філією АКБ «Укрсоцбанк», керівників кількох ТОВ і ПП (зокрема, «Сотня — ТАК» із міста Суми), помічницю народного депутата, кількох тимчасово не працюючих, редактора газети «Ва-банк» із Чернівців тощо.
Зарайз рейтинг «ТУ» становить приблизно 0,1%.
Прогноз «УМ»: місце після 20-25-го; до 0,2-0,3%.
«Темна конячка» виборчої кампанії-2006. Напозір, цей блок утворили мало кому відомі, зовсім не впливові і, можна сказати, маргінальні партії — Всеукраїнська партія духовності й патріотизму, Всеукраїнська чорнобильська народна партія «За добробут та соціальний захист народу» та Партія захисту пенсіонерів України. Однак «Влада народу» — досить вдалий бренд, щоб привернути якусь частину не надто перебірливих виборців уже самою назвою. Ще до початку активної «розкрутки» «Влада народу», згідно з результатами соціологічного дослідження Центру Разумкова, мала рейтинг 0,5%, що досить багато як для «новачка». І вже після цього на телебаченні з'явилися численні ролики зі слоганами на кшталт «Да — народу, влада дана народу, «Влада народу», Заходу і Сходу». Українські лінгвісти хапаються за голову, а деякі виборці — «клюють».
Навряд чи їм відомо, хто стоїть за цією назвою. Так от, список «Влади народу» очолив 43-річний Олександр Ващенко, безпартійний, керівник громадської організації під гучною назвою «Всеукраїнський народний конгрес». Як вдалося з'ясувати, Ващенко — підприємець із Дніпропетровщини; кажуть, свого часу його бізнес зазнав удару Лазаренка — Тимошенко. Ващенко переїхав до Києва, був тут, зокрема, радником першого віце-прем'єра Азарова. За даними з деяких джерел, із цієї посади пан Олександр пішов на початку Помаранчевої революції. З іншого боку, інтернет-архів показує, що 11 січня 2005 року — тобто вже тоді, коли Помаранчева революція закінчилася перемогою прогресивних демократичних сил — на сайті Віктора Януковича з'явилася відозва низки громадських організацій з приводу рішення Верховного Суду, який затвердив результати «третього туру» виборів. «Переголосування, яке відбулося в умовах розгулу «помаранчевої демократії», постійного втручання у виборчий процес зовнішніх сил, фактично підтвердило результат другого туру виборів. Всім зрозуміло, що внаслідок ухваленого Верховною Радою закону та невиконання рішення Конституційного Суду Центральною виборчою комісією, значна частина громадян не мала можливості реалізувати своє конституційне право — взяти участь у виборах. Водночас, це спростовує інсинуації щодо нібито масових фальсифікацій, які забезпечили перемогу Віктора Януковича. Саме тому ми вважаємо, що Верховний Суд України, який своїми діями щодо результатів виборів у другому турі порушив Конституцію та закони України, має прийняти рішення, що поверне виборчий процес у законодавче поле. Більш ніж 800 томів доказів — яскраве і переконливе свідчення того, що наші опоненти в так званому третьому турі масово порушували чинне законодавство. Україні потрібен легітимний, а не «зліплений» з зовнішнього впливу, адміністративно-політичного тиску та масових фальсифікацій, Президент», — писали тоді «кишенькові» організації пана Януковича та його соратників, серед яких — і Всеукраїнський народний конгрес. Тоді він стояв в одному ряду з одіозним «Єдіним отєчеством», Всеукраїнською спілкою «Берегиня України», Міжнародним Чорнобильським фондом тощо. Чи ставив підпис від імені «януковців» пан Ващенко — питання до нього. У 2002 році Олександр Михайлович балотувався в Києві по мажоритарці і посів в окрузі №214 (де обрали «нашоукраїнця» Поліщука, майбутнього міністра охорони здоров'я) аж 12-те місце: 2081 голос, або 1,82%. Зараз Ващенко член політради ВГО «За Україну! За Ющенка!», де керівником — новий лідер Селянської партії Яворський.
А в його власному виборчому списку — 186 кандадатів у народні депутати. Є серед них і деякі досить відомі постаті.
Перші п'ять — всуціль кияни: Олександр Ващенко, президент Міжнародного центру економіки та права; Віктор Сєдих, член Партії захисту пенсіонерів України; Анатолій Шевченко, голова Всеукраїнської партії духовності і патріотизму, директор Інституту проблем штучного інтелекту Міністерства освіти і науки та НАН України, та ще й гетьман Українського реєстрового козацтва; Михайло Уманець, член Всеукраїнської чорнобильської народної партії «За добробут та соціальний захист народу», заступник керівника робочої групи зі зв'язків із регулюючими органами ЗАТ «Будівельна асоціація «Інтербудмонтаж», а в 1990-х роках — директор ЧАЕС, перший заступник міністра енергетики, голова Державного департаменту з питань ядерної енергетики; Юлія Коростинська, асистент кафедри міжнародної економіки НТУУ «Київський політехнічний інститут».
Із наступних «списочників» згадаємо таких: №6 — Василь Моцний, безпартійний, колишній «губернатор» Кіровоградщини, комерційний директор ЗАТ «РосАгро» (Олександрія Кіровоградської області), №8 — Валентин Ісак, безпартійний, президент корпорації «Столиця» (включає понад два десятки будівельних підприємств, зокрема філії «Київмісьбуду»), №11 — знайома читачам «УМ» народна цілителька Людмила Герасимова, член Партії захисту пенсіонерів, президент благодійного фонду свого імені, а головне — «людина-рентген». Під умовно прохідним 17-м номером — значний чиновник епохи Кучми Нур Нігматуллін, член ВЧНП «За добробут...», нині — пенсіонер, а раніше — керівник НАЕК «Енергоатом». А 26-та — Таїсія Кривенко, давня помічниця Петра Ющенка, яка працює в громадській організації «За Україну! За Ющенка!».
Загалом у списку чимало енергетиків, підприємців, пенсіонерів, освітян, медиків, людей, дотичних до охоронних фірм, Товариства сприяння обороні України (екс-ДТСААФ), Реєстрового козацтва та Донецького державного інституту проблем штучного інтелекту (це ніби такі дві філії партії духовності і патріотизму). Є голова ревізійної комісії «Нафтогазу України», керівник донецького АТП 11421, начальник львівського відділення «Укрсиббанку», голова правління Благодійного фонду ім. святого цілителя Пантелеймона, начальник відділу по роботі з підприємствами військово-промислового комплексу «Альфа-Банк». Під №53 — керівник дипломної роботи автора цих рядків: Ігор Паримський, нині — завідувач кафедри Інституту масової комунікації при Київському національному університеті ім. Шевченка. А №171 — Олексій Бурлаков, директор ДП «Вісник податкової служби України».
Прогноз «УМ»: місце в першій двадцятці; до 1%.
І в реєстрі Мін'юсту, і в документах ЦВК ця партія проходить без приставки «імені Георгія Кірпи», яку зовсім недавно хотіли додати деякі її активісти. Воно й не дивно. Для багатьох залізничників (а «Відродження» — партія, вважай, вузьковідомча, транспортна) покійний екс-міністр транспорту є корифеєм галузі, діячем, який підняв «Укрзалізницю» на нову висоту. А для багатьох пересічних виборців пан Кірпа — один із головних корупціонерів ери Кучми, який у фіналі Помаранчевої революції наклав на себе руки, не бажаючи постати перед судом у справі про розкрадання в особливо великих розмірах (за іншою версією — був убитий «подільниками»).
Партія «Відродження» зареєстрована лише в 2004 році. Після смерті свого засновника й першого лідера партія впала в кому. І так би й померла молодою, якби не знайшлися люди, згодні продовжити справу Георгія Миколайовича. Спочатку «Відродження» очолив близький друг Кірпи Анатолій Франчук, екс-прем'єр Криму, екс-сват Кучми і народний депутат. Але вже невдовзі він відійшов, поступившись партійним кріслом людині з крісла відомчого — новому керівникові «Укрзалізниці» Василеві Гладкіх. Свого часу він був «замом» Кірпи, а коли пройшов до парламенту (як мажоритарник від Харківщини), змінив немало фракцій, починаючи з одіозної «Єди». Останнім його притулком у ВР була «Довіра народу», що підтримувала вже Президента Ющенка.
Саме Василь Гладкіх очолює виборчий список «Відродження». Партія впродовж тривалого часу вела переговори про входження до різних блоків, але зрештою висунула 86 кандидатів у депутати самотужки. У «залізничників» є власна парламентська фракція — та сама «Довіра народу», але перейменована у «Відродження». Її очолює нардеп Антон Кіссе, колишній есдек, а нині безпартійний. Він у списку «Відродження» йде під другим номером. Загалом тут представлено чимало членів парламенту: №3 — Олександр Кузьмук, б/п, відомий влучними «пострілами» на посаді міністра оборони часів Кучми; №4 — Геннадій Астров-Шумілов; №5 — Ігор Франчук, колишній чоловік Олени Кучми, відомий «бурильник» із Криму; №7 — Орест Климпуш; №8 — Анатолій Козловський; №10 — Анатолій Раханський; №11 — вже згаданий Анатолій Франчук-старший; №12 — Микола Колісник; №15 — Володимир Мовчан.
Фактично всі ці персони до 2005 року були послідовними прихильниками режиму Кучми — Януковича, членами відповідних «кучмівських» фракцій. Але прихід нової влади трохи підкоригував кон'юнктуру «нестійких», і ось уже більшість із них — члени «середньоарифметичного» «Відродження».
Окремо можна розповісти про 9-го номера з цього списку. Микола Поровський — багаторічний голова Республіканської християнської партії, а тепер записаний як безпартійний. Відомий за депутатством та яскравою націонал-демократичною позицією ще в І скликанні, Поровський став нардепом IV каденції зовсім недавно — за списком блоку «Наша Україна». Перед тим пан Микола був скромним чиновником під крилом Кучми. Під час Помаранчевої революції Поровський сидів, що називається, в кущах, іноді здавалося навіть, що він за Януковича; тож, пройшовши до парламенту, голова РХП до того блоку, який він «збагатив» своєю присутністю на виборах-2002, не приєднався. А обрав такий-от варіант...
Загалом, у «Відродженні» багато чиновників і екс-чиновників. Є тут начальник залізниці СТГО «Південна залізниця» Віктор Остапчук (№6, земляк пана Гладкіх із Харкова); є Василь Вишиванюк, син екс-«губернатора» Івано-Франківщини Михайла Вишиванюка, нині записаний як радник Прем'єр-міністра (№13); є Іван Саєвич, перший заступник голови Держкомітету з питань технічного регулювання та споживчої політики. №23 — екс-«губернатор» Буковини Георгій Філіпчук, гендиректор ДП «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» (колишній нардеп, екс-член НРУ та екс-співголова сумнозвісного «Народного руху України за єдність»). Далі — ректор Львівського державного аграрного університету, начальник служби автомобільних доріг в Одеській області, голова Донецької обласної організації профспілки таксистів, радник дніпропетровського мера тощо. Маса людей із залізниці — переважно в нижній частині списку.
Наразі рейтинг «Відродження» — 0,2%, але він цілком може зрости завдяки піар-акціям та конкретним справам «Укрзалізниці». Зокрема, перед Новим роком Василь Гладкіх був героєм «вітальних» телевізійних роликів (щоправда, не як партієць, а як залізничник). А останніми днями знов-таки «Укрзалізниця» прийшла на допомогу змерзлому Алчевську. Хоча чи ідентифікують виборці «Відродження» з УЗ — велике питання.
Прогноз «УМ»: місце між 20-м і 30-м; до 0,5%.
Далі буде.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
