Крок уперед — два назад «по нашій, несвоїй землі»

Юридичні аспекти «маякової війни»

      Як заклинання лунає з вуст керівника Радбезу Анатолія Кінаха та деяких чільних вітчизняних дипломатів теза про те, що після «маякової війни» все буде вирішено полюбовно на українсько-російських переговорах. Пристрасті навколо маяків, які, всупереч численним рішенням кримських судів, Росія не бажає повернути Україні, ніби затихли до 13 лютого — Дня святого Валентина, на який заплановане засідання українсько-російської комісії щодо Чорноморського флоту. Традиційно «братня любов» між Києвом і Москвою дозволяє Міністерству оборони Росії порушувати українське законодавство, зокрема закон про допуск іноземних військ на територію України. Нагадаю, що будь-які перемовини Москва часто використовує для затягування часу не на користь Україні. Так, у середині 90-х, затягнувши переговори про розподіл флоту, Росія встигла підняти на більшості кораблів та флотських баз радянського ЧФ свої триколори. Об’єкти й кораблі, віддані тоді Україні, були розграбованi росіянами буквально «до ручки»: де не вдавалося «демонтувати» двері — вибивали дверні ручки і т. п. Пізніше, в період «розвинутого кучмізму», навіть підписані з позиції сили і на вигідних для Москви умовах Базові угоди щодо флоту між РФ та Україною не виконувалися.

      Перші заяви Президента Віктора Ющенка й нового керівництва МЗС України давали надію, що у 2005 році дії Чорноморського флоту РФ вдасться повернути в законне русло. Однак ЧФ Росії продовжує порушувати не лише рішення судів та закони, а й Конституцію України, яка дозволяє (в Перехідних положеннях) іноземним військам перебувати в Україні тимчасово і на території військової бази, що існує на правах оренди.

      По-перше, росіяни порушують саму форму свого перебування на українських теренах, бо в Севастополі замість передбаченої Конституцією «військово-морської бази» існує, скоріше, «окупаційна зона». Ця зона не підпорядковується українським законам і повсюдно (на найвищих будовах міста) означена російськими державними прапорами, які, за ідеєю, можуть використовуватися лише на будинках російського посольства. Ця «зона російської військової присутності» не обмежується Севастополем, бо вийшла за межі «города русской славы» і самовільно включила в свої рамки території в Автономній Республіці Крим та в Херсонській області на березі Азовського моря, про які немає жодної згадки в угодах. Крім кораблів, росіяни вільно пересувають морську піхоту з її казарм у севастопольській Козачій бухті не лише на військові експедиції до Чечні, а й на десятки і сотні кілометрів углиб української території поза місцями своєї дислокації, тим самим порушуючи п. 5 ст. 15 Угоди про статус ЧФ РФ на території України.

      По-друге, росіяни не спромоглися укласти жодного договору стосовно оренди, ставлячи перебування цілого Чорноморського флоту в Криму поза законом. Чому? Усе впирається в гроші. Бо, відповідно до закону України «Про оренду державного та комунального майна», необхідно підписувати тексти договорів на кожен об’єкт та встановлювати ціну орендної плати, яку досі ніхто не вираховував і про загальну суму якої свого часу «забули» домовитися Кучма з Єльциним. Тому базові флотські угоди від 1997 року були не договорами оренди, а домовленістю про можливість оренди Росією кількох тисяч об’єктів на умовах українського законодавства.

      При цьому до 2007 року Росія мала переказувати орендну плату шляхом списання накрученого в 1990-х роках українського боргу за енергоносії, а з 2008-го російська сторона повинна здійснювати прямі платежі. На практиці ж росіяни щороку платять (точніше, погашають український борг) у розмірі сміховинних 97,8 млн. дол. і не дозволяють Україні встановити реальну ціну оренди. Не маючи договорів оренди для себе, російські військові із задоволенням укладають «підпільні» договори суборенди на «окуповані» об’єкти для українських і російських підприємців. Хоча вище командування російського флоту обіцяло припинити незаконну суборенду до 1 січня 2006 року, воно не дотримало свого офіцерського слова. У січні різні комерційні виставки на обох поверхах російського Будинку офіцерів змінюються з інтервалом у кілька днів, тоді як Військово-морські сили України взагалі не мають у Севастополі нормального Будинку офіцерів.

      Недопуск представників української сторони (власника!) на використовувані Росією об’єкти у Криму для спільної їх оцінки прямо порушує шосту статтю Угоди «Про параметри поділу ЧФ». Виправити ситуацію могла лише урядова інвентаризація — санкціонована Кабміном оцінка стану й вартості всього державного майна та об’єктів на понад 18 тисячах гектарів української землі, що фактично незаконно утримується Росією. Однак урядова постанова про інвентаризацію флотського майна, яка мала бути прийнята ще в 1996 році, врешті побачила світ уже за підписом Юрія Єханурова 21 грудня минулого року у формі розпорядження. При цьому кінцеві терміни довгоочікуваної інвентаризації припали на післявиборчий період. А поки що командування ЧФ РФ нахабно заперечує право українського власника на інвентаризацію і доступ до об’єктів та земельних ділянок, які використовуються флотом сусідньої країни.

      Якщо не рахувати кількох заяв і нот протесту та безсистемного кроку України щодо повернення Ялтинського маяка, то впродовж останнього року офіційний Київ, ніби за інерцією, продовжував заплющувати очі на постійне порушення з боку ЧФ Росії Конвенцій ООН з морського права і безпеки мореплавства, порушення двосторонніх угод, втручання у внутрішні справи, загрози національній безпеці та безпеці південних рубежів нашої держави. Через протизаконні дії російського флоту влада України вже давно мала б виконати 6-ту статтю закону про допуск іноземних військ в Україну та денонсувати угоду щодо розміщення російської військово-морської бази в Криму. Виходить так, що деякі державні органи України самі перетворилися на порушників українського закону про допуск іноземних військ. Вітчизняна прокуратура, органи місцевої влади у Криму та Севастополі не виконують покладених на них 23-ю статтею згаданого закону функцій нагляду і контролю за діями ЧФ Росії. Верховна Рада досі не може набрати голосів бодай для включення до порядку денного питання про створення парламентської комісії з контролю за діями моряків-чорноморців.

Рада нацбезпеки не вірить, що майно наше?

      Ще 31 серпня тодішній секретар РНБОУ Порошенко, відповідаючи на звернення «Студентського братства», обіцяв провести засідання Радбезу щодо ЧФ Росії. Та віз і нині там — новий секретар Ради нацбезпеки, Кінах, знову лише планує відповідне засідання — вже на лютий 2006-го.

      Щоправда, після звернень «Студентського братства» за дорученням Президента в апараті РНБО 13 січня таки відбулася міжвідомча нарада щодо ситуації на маяку «Сарич» за участі голови СБУ Дріжчаного, його заступника Пшеничного, заступника керівника МЗС Огризка, т. в. о. голови Державної прикордонної служби Шишоліна. Утім результатом наради в РНБО виглядає гасло «без переговорів ні кроку». Адже серед висновків засідання Анатолій Кінах наводить такі: «Відповідно до базового пакета Угод питання належності (виділено мною. — Авт.) гідрографічних та навігаційних споруд повинно було бути вирішено окремою Угодою». Копії Кінахового листа – мабуть, як настанови до дії (чи бездіяльності) — розіслано до державних інституцій у Києві та Севастополі. При цьому дозволю собі заявити, що зазначена цитата з висновків міжвідомчої наради є грубим запереченням діючого законодавства України та українсько-російських угод. Адже питання належності зазначених об’єктів досі ніким (окрім окремих російських шовіністів) не порушувалося. Україна є власником усіх об’єктів та майна, що перебувають на її території! Це підтверджують Декларація про державний суверенітет України, Закон «Про економічну самостійність Української РСР» 1990 року, Закон «Про власність» 1991 року, Закон «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що знаходяться на території України» 1992 року, і навіть двостороння Угода між Україною та Російською Федерацією «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності» 1993 року. Додатковим підтвердженням цього є рішення судів про вилучення із незаконного володіння Росією і повернення маяків їх власникові — Мінтрансзв’язку України в особі Держгідрографії. А рішення суду, що вступило в законну силу, треба просто виконувати, а не вести навколо цього переговори!

А «хвіст» iз СБУ — той самий, що й перед виборами 2004-го

      Російська сторона, на відміну від української, не потерпає від незлагодженості дій і не соромиться вдаватися до дезінформації та використання грубої сили, аж до передислокації БТРа в переддень чергової студентської акції на мисі Сарич. Прес-центру Чорноморського флоту Росії вдається щодня нав’язувати українським громадянам російську версію подій. Його працівники, крім власного кримського телеканалу і прямого зв’язку з московськими медіа, мають офіційні «корочки» каналу ICTV, працюють кореспондентами або стрінгерами для таких українських каналів, як «Інтер», «Київська Русь», ТРК «Україна».

      Україна, повертаючи собі Ялтинський маяк, відразу почала програвати інформаційну війну. Крім того, наша держава так і не подбала про безпеку інших маяків Мінтрансзв’язку, бодай про їх патрулювання міліцією. Тому вже за кілька годин після подій у Ялті підрозділи морської піхоти ЧФ РФ почали окуповувати один за одним українські маяки від північно-західного кримського мису Тарханкут до ялтинського Ай-Тодора, де маяк розташований на території підпорядкованого Державному управлінню справами санаторію «Дніпро»!

      «Окопалися» російські морські піхотинці і далеко в тилу української території — в Генічеську Херсонської області. Там вони тримають станцію радіонавігаційної системи «МАРС -75», що забезпечує безпеку мореплавства в Азовському морі, де, звичайно, немає і ніколи не було баз ЧФ Росії.

      Про подібні порушення з боку російського флоту офіційний Київ дізнається чомусь не від Служби безпеки України, а від студентів — організаторів громадських інспекцій цих об’єктів. Хоча СБУ вдалася до старої, більш відпрацьованої схеми реагування на громадську активність. За іронією долі, той самий «спецагент» із першого відділу першої служби СБУ, який у присутності кореспондента «УМ» Марини Ткачук проводив «антитерористичний» обшук у моїй квартирі за тиждень до виборів 2004 року, прибув до Криму й під час наших останніх акцій у Севастополі. Цей чоловік почав чемно надзвонювати мені, виявляючи неабиякий інтерес до діяльності «СБ». Тим часом у Криму та Херсонській області місцеві працівники Служби безпеки почали проводити «бесіди» з тими, хто насмілився допомогти «Студентському братству»...

      Здається, що після правильного початку в Ялті компетентні органи України замість того, щоб у «боротьбі за маяки» крокувати в ногу із громадськістю по власній, українській території, реалізують відому тезу: крок уперед — два кроки назад...

Олег ЯЦЕНКО.

Автор — голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Студентське братство», яка послідовно бореться за повернення Україні майна, незаконно відібраного ЧФ Росії.