Кінопродюсери об'єднані

      Люди мистецтва, дарма, що егоїзм та постійний дух конкуренції закладені у їхні професії апріорі, полюбляють об'єднуватися у всілякі гільдії, асоціації, ліги та спілки. Нещодавно про своє гуртування навколо ідеї відродження українського кіно оголосили продюсери, створивши Асоціацію кінопродюсерів України. Зізнаюся, що першою реакцією на це повідомлення було відоме «А вы, друзья, как не садитесь...» Ще кілька років тому слово «продюсер» в українській мові вважалося безнадійним неологізмом, тож про яку майстерність фахівців, що, у порівнянні з маститими колегами з Голлівуду, лише опановують ази професії, пробують її «на зуб» , можна говорити сьогодні? Утім плани на майбутнє в Асоціації грандіозні і багатообіцяючі. А генеральний директор Асоціації кінопродюсерів України Дмитро Колесников вважає, що тепер чимало проблем українського кіно не виглядають такими, що не піддаються вирішенню.

Асоціація для іміджу та бізнесу

      — Дмитре, а чому раптом продюсери вирішили об'єднатися в асоціацію? Ну жили ж ви без неї раніше, працювали...

      — Дійсно, чому це раптом?.. Причина ж того, що продюсери з такою готовністю підтримали цю ідею, наступна. Кожен продюсер, який випустив або намагався випустити фільм чи серіал, пройшовши цей шлях, усвідомлює, що одному подолати цю дистанцію, звалити на себе весь «продакшн» дуже складно. На картині зав'язані кілька підрозділів: акторські агенції, звукозаписуючі студії, фахівці, що займаються продакт-плейсментом, рекламою, прокатом... На одному фільмі тільки виробничих продюсерів перетинається два-три, копродюсерів, як правило, кілька. До того ж якщо раніше продюсери були згуртовані навколо холдингів — «Інтер», «1+1», — то сьогодні з'явилися вільні продюсери, відповідно, постало питання про їхню легітимність. У питаннях домовленостей з інвесторами, наприклад, доказ того, що цей продюсер працює на ринку є дуже важливим. Часто визначальним для запуску проекту є не гроші, а те, що прізвище цього продюсера на ринку відоме і сам він — професіонал, якому довіряють. Тож і з погляду якихось іміджевих моментів, і з погляду організації бізнесу, вирішення поточних питань Асоціація — річ потрібна.

      — Виходячи з того, що інститут продюсерів у нас у зародковому стані, настільки чисельною є ваша Асоціація?

      — Коли у серпні на фестивалі продюсерського кіно вперше було задекларовано ідею створення такої організації, скептики знизали плечима: та скільки там у нас в Україні тих продюсерів, пальців однієї руки вистачить, щоб перерахувати... Коли мене про це питали журналісти, я їм тоді відповідав: ну, десять-дванадцять набереться... А коли ми впритул підійшли до цього питання, то з'ясувалося, що нас не так уже й мало. Зараз в Асоціації понад 50 людей, які беруть участь у голосуваннях і сплачують членські внески. Враховуючи, що обсяги комерційного виробництва найближчими роками складають 10—15 фільмів на рік, це не так уже й мало.

Сучасному кіно досвід старших не прислужиться

      — На одному з «круглих столів», присвячених ситуації в українському кіно, ви трималися якось підкреслено автономно, ідею Спілки кінематографістів об'єднуватися не схвалювали і давали зрозуміти, що лише продюсери. Якось так не по-командному виглядав тоді ваш спіч...

      — Розумієте, за вихід продукту на ринок відповідає одна людина — продюсер. Сьогодні такого не буває, щоб зібрали хурал і постановили — це ринок. А організації на кшталт Спілки кінематографістів... Вони потрібні для того... Ну, щоб говорити про кіно та його місце у сучасному світі.

      — Ви натякаєте, що це вчорашній день?

      — Це не вчорашній день. Усі вони, звичайно, поважні люди, але ніхто з них уже давно не знімав кіно. Винятків дуже мало. Комерційне кіно, яке доходить до каси, сьогодні можуть зробити одиниці: Кіра Муратова, Роман Балаян... Та, власне, і все. Тому об'єднуватися і розмовляти про те, що ж робити, на це у продюсерів реально немає часу.

      — Але ж усі вони — досвідчені професіонали. Продюсерам їхній досвід зовсім не потрібен?

      — Сучасному кіно той досвід уже не прислужиться. Досвід, який ми напрацьовуємо у сучасних картинах, це вже зовсім інша історія. Нічого спільного з тим досвідом вона вже не має. Змінилися технології, взаємовідносини, на ринку з'явилися нові люди, нові спеціальності — практично все вже інше. Сьогодні — а до цього наші метри взагалі не звикли — за гроші та конкретний результат повинен відповідати продюсер. Це велика відповідальність, гроші треба повертати.

      — До речі, про гроші. На тому ж «круглому столі» прозвучала одна радикальна пропозиція: гроші на кіно держава повинна давати продюсерам, а вже ті визначатимуться зі сценарієм, прораховуватимуть усі ризики та прибуткову привабливість майбутнього фільму, запрошуватимуть у цей проект режисера, акторів... Для українського кіно такий алгоритм реально є новинкою.

      — Зараз уже сформована і навіть почала працювати робоча група, до якої входять як представники Мінкультури, так і члени нашої Асоціації, яка й відпрацьовуватиме механізм постанови про продюсерську систему кіновиробництва. Згідно з цією постановою, держава стане пайовим учасником продюсерських проектів. Форма фінансування державою кінопроектів уже не буде держзамовленням, ми про це забули. З цим погоджуються і продюсери, і Мінкультури. Повної дотації від держави кіно вже не отримуватиме. По-перше, для цього немає достатньо грошей. По-друге, це неефективно. Гроші на фільми витрачаються, а картини до екранів, як правило, не доходять. Навіть з такими нереальними бюджетами, які Іллєнко витратив на «Мазепу»... Тут навіть є сенс говорити про розтрату державних грошей. Хоча відповідальності за це ніхто не несе... Про покарання, звісно, не йдеться. Але сам факт того, що такі величезні гроші наша дуже небагата країна вкладає в кіно, а результат такий, як ми бачимо, не може не засмучувати. Мені здається, до таких речей треба підходити виважено. Бюджет картини «Молитва за гетьмана Мазепу» — близько трьох мільйонів доларів, бюджет «Денної варти» — чотири мільйони двісті тисяч доларів. Так «Денна варта» лише в перші тижні прокату зібрала понад двадцять мільйонів доларів. А «Молитва...» Ну, ви самі знаєте.

      — Ви вважаєте, що сам фільм не надто вдалий, чи його погано розкручували?

      — У питанні художньої цінності я людина досить толерантна. Але продюсер має визначитися, варто у це вкладати гроші чи ні.

Мистецтво повертати гроші

      — Мені здається, тут не завжди можна поцілити в успіх. Насамперед фінансовий. Адже фільми Шапіро, Маслобойщикова, які ви продюсуєте, складно назвати комерційним кіно. Швидше, фестивальним...

      — Проте Шапіро має комерційний результат, незважаючи на яскраво виражену арт-хаузність та філософські пошуки. І навіть картина «Путівник», при певній її заангажованості, мала непоганий комерційний результат: касовий збір від однієї фільмокопії в «Жовтні» у Горделадзе склав 50 тисяч гривень. «Хепіпіпл», остання картина Шапіро, заявлена на фестивалі у Берліні. В прокат вона виходить навесні, там уже були залучені комерційні гроші, у головних ролях знялися відомі актори — Федір Бондарчук, Віталій Лінецький... Тобто виглядає це дуже симпатично і перспективно. Спираючись на свій досвід, можу сказати напевне, що фільм продаватиметься.

      — Дмитре, нещодавно Кабінет Міністрів ініціював дуже важливе нововведення: титрування або дубляж українською фільмів, що виходять у вітчизняний прокат. Підозрюю, ви як продюсер від цього розпорядження були не в захваті... На дубляж, титрування потрібні ж гроші. І немалі.

      — Як продюсер скажу так. Коли я роблю фільм в Україні з бюджетом 700—800 тисяч чи мільйон доларів — це великі гроші для нашого ринку,то повинен відразу прорахувати, де ця картина буде «відбиватися». На якій території повертатиму гроші. Європейський ринок — сьогодні там відбувається спад прокату. А коли ринок сформований, більше того, він звужується — існує своя жорстка конкуренція. До того ж досвіду прокату в Європі ми не маємо, небагато картин з усього СНД дійшли до широкого європейського прокату. В кращому випадку — це клубні чи прес-покази на фестивалях. Відповідно, ринком, найпривабливішим для повернення коштів і заробляння грошей, для нас є територія СНД. Я готую картину і знаю, що продаватиму її на Білорусь, Росію, Казахстан, звісно, на Україну, з метою повернути гроші. Тобто географія саме така, комплексна, адже лише з України гроші я ніколи не поверну. Тому що коли брати касовий збір  уїкенду в усій Україні — це п'ятниця, субота, неділя, то він дорівнює третині сум, які за ці дні заробляють кінотеатри однієї лише Москви. Дев'яносто відсотків касового збору всіх українських кінотеатрів забезпечує східний регіон — Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Харків, Запоріжжя... Тобто це російськомовні міста.

      — Тобто про те, як виконати розпорядження Кабміну, ви не замислюєтеся?

      — Я гадаю, що це не сприятиме просуванню картини на український ринок, швидше, навпаки... Ті фільми, які виготовлятимуться в Україні, ризикують не дійти до екранів. Точніше, вони дійдуть до екранів, але не до наших. Дублювати картини дорого, хтось мусить взяти на себе ці витрати. Хто? Продюсер? Розповсюдженням картини, друком фільмокопій, рекламою я не займаюся. Я — виробник, який виготовив продукт і на ринкових умовах — сподобався він чи ні — продав його на ринок. У нас також своя конкуренція. І якщо я зробив погане кіно — ніхто у мене його ніколи не купить.  Коли ми зніматимемо кіно у копродюсерстві з державою — фільмокопії українською будуть, це і в бюджеті передбачається, і в угодах. Але як його «кататимуть» дистриб'ютори... Знаючи особливості нашого ринку, навіть не знаю, що з цього приводу сказати. Титрувати також можна. Але ефективність цього процесу сумнівна. Хто звертатиме увагу на азбуку, що бігатиме внизу, коли російську мову розуміють усі? Дубляж, навіть якщо хтось за нього заплатить, має свої вади. Фільм — це цілісна одиниця. На озвучування блокбастерів у країни, що купили картину, зазвичай приїздить режисер і затверджує «голоси».

      — Напевне, що й авторське право в таких умовах діятиме зовсім інакше...

      — Так, якщо ми оперуватимемо україномовними копіями, то права на них мусимо викуповувати окремо на Україну. Окремо купувати інтернегатив, окремо замовляти фільмокопію і платити ліцензію «Долбі Діджітал»... Сьогодні нічим таким наші прокатники не переймаються. Український кінопрокат розвивається тільки за рахунок того, що великі дистриб'ютори, які купують фільми на території СНД, платять символічні гроші за копії, надруковані у тій же Росії. Кінотеатри заробляють на цьому гроші, і сімдесят відсотків прибутку залишається в Україні. А зменшувати цей прибуток... Чесно кажучи, я таких речей не розумію. Напевне, спершу варто взяти у руки калькулятор, порахувати обсяги, зали, рентабельність, а вже потім приймати важливі рішення. До того ж за останній рік відвідуваність кінотеатрів у нас скоротилася вполовину, відповідно, майже у два рази за цей період знизилися касові збори. І якщо рік-два тому була певна динаміка, ми говорили про те, що непогано якось починати вичавлювати американські фільми, показувати своє кіно, то тепер про це уже не йдеться.

ДОСЬЄ «УМ»

      Дмитро Колесников. Генеральний директор Асоціації продюсерів України. Продюсер фільмів «Мийники автомобілів» (реж. В. Тихий), «Цикута» (реж. О. Шапіро), «Королева бензоколонки-2» (реж.

О. Кірієнко), продюсер випуску картини «Кінець канікул» (реж. С. Лисенко, у головній ролі — Віктор Цой), копродюсер стрічки «Хепіпіпл» (реж. О. Шапіро). Один з ініціаторів та продюсер першого в Україні Міжнародного кінофоруму. У 2001—2003 роках керував відділом «Аудіовізуальних та кінематографічних прав» в Українському агентстві з авторських та суміжних прав Департаменту інтелектуальної власності України. Член робочої групи з розробки Закону «Про авторське право та суміжні права», Закону «Про кінематографію», Закону «Про порядок поширення екземплярів; аудіовізуальних творів на території України» тощо.

      Як продюсер зараз працює над фільмами «1911 рік» (реж. С. Маслобойщиков, картина розповідає про вбивство Столипіна), «Шафа» (комедія, реж. О. Баширов, у копродукції з СТС, С. Сельяновим).