КРУТИ: право на могили

      29 січня 1918 року 300 юнаків, студентів та курсантів офіцерської школи, віддали своє життя у бою під станцією Крути, захищаючи столицю своєї країни від ворожої навали з Півночі. Кількасот юнаків спинили «орду» лише на день. Російські війська таки взяли Київ. Однак той бій під Крутами у неписаній історії здобув печать архетипово-героїчного. Адже йшлося не про виживання, а про захист невмирущих цінностей. Значимість події зафіксована у величному похованні 30 юних героїв на Аскольдовій могилі – на аристократичному кладовищі у центрі Києва. Увічненням цього є відома поезія Павла Тичини «Пам’яті тридцяти». Водночас сьогодні з певністю можна говорити про місце поховання лише трьох із 30 юних героїв (на Лук’янівському кладовищі столиці). Вшанування тлінних останків наших героїв дуже довго було «під прицілом». Років 15 тому не могло бути й мови про відкритий догляд за могилами українських воїнів і визначних політичних діячів.

      За опитуваннями, національними героями в нашій державі вважають поетів, письменників, спортсменів. Але не державних діячів. Науковці стверджують, що подібний феномен характерний для більшості бездержавних націй. Оскільки не мали держави, то й не намагалися пам'ятати політичних провідників. Діяльність українських політиків всіляко применшувалась і замовчувалась імперськими режимами. Відтак, ми навіть не мали права на могили нашої політичної еліти.

      Проте могили споконвіку були особливо пошанованими на нашій землі. Ще Геродот описує, як в 513 році до н.е. персидський цар Дарій І здійснив вторгнення в Скіфію. Вимагаючи від відступаючих скіфів або розпочати бій, або ж визнати себе переможеними, Дарій отримав таку відповідь: «... у нас немає ні міст, ні засіяної землі, з-за якої ми поквапилися б битися з вами зі страху, аби вони не були захоплені й спустошені. Якби треба, щоб там не було, прискорити бій, то у нас є могили предків: ось спробуйте розшукати і зруйнувати їх, — тоді дізнаєтесь, чи будемо ми битись з вами заради могил, чи ні».

      Після Дарія загарбники були куди спритніші в руйнуванні могил або ж у недопущенні, щоб вони взагалі існували. Так, коли загинув Князь Святослав, печенізький хан Курі наказав зробити з його черепа коштовну чашу, окуту золотом, з якої пили вино. Запорожці, що потрапляли в полон, теж не могли надіятися хоч на скромну могилу. Пригадаймо Шевченкове:

      ...де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема —

Живого й мертвого спалили.

      Гетьмана Богдана Хмельницького поховали в усипальниці в церкві святого Іллі у Суботові. Згодом нападники поглумилися над тілом, яке викинули з церкви (за іншою версією — з наказу коронного гетьмана Чарнецького, тіла Хмельницького та його сина Тиміша спалили). Могили, що збереглися, здебільшого розташовані поза Україною.

      Утім відоме поховання найславетнішого кошового отамана Січі Івана Сірка. Вороги-бусурмани мали його за «шайтана», а козаки — за праведника. Навіть після смерті кисть його руки брали з собою в похід — вважали, що непереможний дух Сірка перебуватиме з ними. Та в радянські часи вирішили по-особливому «вшанувати» кошового: розкопали могилу і за тлінними останками відтворили його вигляд. Все було б добре, та коли тіло повторно ховали, то «забули» покласти голову. Вона залишилася в московських сховищах (аж після здобуття незалежності київський антрополог Сергій Сегеда правдами і неправдами повернув голову кошового в Україну. — Ред.).

      Політичні провідники ХХ століття гинули, здебільшого, за кордоном, від рук агентів радянських спецслужб. Симона Петлюру вбили, коли він переглядав книгу біля книжкової розкладки. До нього підійшов вбивця і, перепитавши прізвище, впритул розстріляв його. Провідника ОУН Євгена Коновальця знищили «вишукано» — вибуховий пристрій заклали в коробку з цукерками, і тіло полковника страшно понівечило просто посеред вулиці. Його наступника, Степана Бандеру, убивали хитро — отруйний газ не залишив жодного сліду на тілі Провідника. Париж, Роттердам, Мюнхен — це не єдині місця поховань нашої політичної еліти.  Окремо варто згадати про Національний пантеон в Бавнд-Бруці (США), де знаходиться величезний цвинтар визначних постатей української діаспори — по-суті, усіх, хто в складних умовах бездержав'я підтримували і розвивали українство у вільному світі.

      Ті, що жили в Україні, права на звичайне поховання не мали. В Києві на Лук'янівському цвинтарі  (нині це Національний заповідник) є багато могил осіб, яких ми знаємо з підручників історії. Та сумна правда в тім, що майже всі вони — символічні. Адже знищених у катівнях людей більшовики таємно, серед ночі, скидали у великий рів на кладовищі. Хоча був і  промовистий виняток — поховання Блаженного Йосафата Коциловського (Єпископа УГКЦ із Перемишля). Перебуваючи у радянському концтаборі Чапаєвка поблизу Києва, він познайомився з єпископом Російської православної церкви. І нехай це буде доброю наукою для наших церковних провідників — владика, який був духівником у Покровському жіночому монастирі міста Києва, повідомив монашок, що перебуває зі «святим чоловіком». Сестри носили передачі обом єпископам, а коли Коциловський загинув у таборі, то православні сестри, на прохання свого духівника, викупили тіло, щоб поховати греко-католицького владику окремо, а не в безіменній «братській могилі».

      В іншій частині України, Галичині, в часи поневолення Польщею у 30-х роках відбувались регулярні побоїща. Адже польська жандармерія не дозволяла українцям  відвідувати хоча б символічні могили героїв на Зелені свята. Культ символічних могил на Галичині розвинувся не тільки через те, щоб підняти патріотичний дух нації, а й через те, що існуючі могили постійно руйнували, наприклад, могилу членів ОУН Біласа і Данилишина на Янівському цвинтарі Львова. Після їх страти тіла довго не віддавали родині на поховання. Коли поховання таки відбулось,  над тілами поглумилися — викопали тлінні рештки і порозкидали їх по цвинтарю. Коли ж прийшли більшовики, то на цей же Янівський цвинтар завезли бульдозери, якими «зачистили» велике меморіальне поховання січових стрільців.      Досі питання з похованням визначних національних постатей в Україні системно не вирішувалось. Але життя керувалось своїм провидінням. Своєрідним центром стала 33-я дільниця Байківського кладовища. На цьому кладовищі поховано багато українських діячів — Михайло Грушевський, Леся Українка, тут ще раніше знаходили свій спочинок відомі митці, від Івана Миколайчука до Леоніда Бикова. І саме тут (на дільниці №33) розташовані могили трьох дисидентів-політв'язнів: Стуса, Литвина та Тихого. Після їх перепоховання ця частина цвинтаря стала місцем останнього спочинку для більшості національної еліти нового часу. Тут могили і відомих політиків Ярослави Стецько і Анатолія Єрмака, поета-дисидента Івана Світличного та скульптора, засновника першого громадського музею народної культури, Івана Гончара, журналістів Сергія Набоки і загиблого в Іраку Тараса Процюка.

      Ще з початків незалежності обговорюється питання створення національного пантеону, де були б поховані політичні діячі з України та діаспори. Поодинокими прикладами практичного вирішення цієї ідеї є перепоховання патріарха Йосипа Сліпого та одного із засновників «Пласту» — Олександра Тисовського. Що ж стосується осіб, що уособлюють собою національно-визвольні змагання, то наразі відомо одне: допоки держава не визнає боротьбу ОУН-УПА, доти серйозно не ставитиметься питання про перепоховання хоча б найвідоміших, знакових постатей цієї доби: Євгена Коновальця, Степана Бандери, Ярослава Стецька.

      Держава потребує свого Пантеону Героїв. Рано чи пізно, але розпочнеться процес перепоховання державних діячів, похованих на Заході, розпочнеться процес повернення з території Росії численних тлінних останків загиблих у радянських концтаборах і засланнях. І уже сьогодні слід подумати про те, куди йтимуть українці, щоб віддати шану Дмитру Дорошенку та Симону Петлюрі, Олександру Довженку та Степанові Бандері і ще десяткам найвизначніших постатей нашої Батьківщини.

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ.