«Дiснейленд». Книга у склянiй кулi.
До столиці Австрії їхали через Угорщину. І хоча першим містом маршруту був Будапешт — через митні «люб'язності» знайомитися з ним довелося у факультативно-прискореному режимі. Площею героїв, пам'ятником Тисячоліття Угорщини, Королівським палацом, приміщенням парламенту, купальнями «Сєчені» милуємося з вікна автобуса. Заодно слухаємо тезисну розповідь про те, що об'єднання Буди, Пешта і Обуди в Будапешт відбулося в 1873 році, місто має площу 525 кілометрів квадратних, де проживає понад 2 мільйони чоловік, на території — кілька десятків джерел з термальними водами, метро тут найстаріше на європейському континенті, а ось на цьому місці стояв кінь, інтимні місця якого на добру перспективу любили натирати перед сесією студенти. Єдина зупинка біля Рибацького бастіону дозволила поглянути на місто у трішки спокійнішій обстановці: розкішні пейзажі перлини Дунаю варті того, щоб приїхати сюди ще раз. Надовше.
У Відень в'їхали вночі. Спали міцно і недовго. Бо зранку нас чекало романтичне місто вальсів і духмяних кав'ярень, місто древньої історії і... новорічного розпродажу. В столиці Австрії є чим захоплюватися і біля чого фотографуватися: готично-величавий собор Святого Штефана, якому понад вісімсот років, вулиця Грабен, що її місцеві жителі називають антидепресантом — вона надзвичайно світла, святкова і ошатна, рештки римських поселень, Віденська опера, сучасну славу якій кувала і наша Вікторія Лук'янець. Для фотографій під рубрикою «Я і Відень» наші туристи облюбували так звану Чумну колону — помпезну і яскаву, звівши яку, австрійці, власне, як і інші народи, свято вірили в те, що чума їхнє місто обходитиме стороною. На фіакрі — щось на зразок брички, що, як гондола у Венеції, є символом Відня — вирішили не кататися. І навіть візит до музею-квартири Бетховена відклали на інший раз. Нас чекали ще дві важливі справи у Відні — кавування та шопінг. А тому, зігрівшись пуншем (між іншим, за чашку у Відні, як у нас у «добрі радянські часи», беруть заставу, цілих два євро), ідемо до кафешки. Гаряче капучіно, тістечко з кремом — хто, побувавши у Відні, позбавив себе цієї насолоди, може сміливо ставити собі «прогул». Iз розпродажем також пощастило. Вітрини масово сигналізували Sale і не розчаровували : за 19,9 євро можна було придбати будь-який предмет туалету — від взуття до вечірньої сукні — пристойної якості. Я, звичайно, «речизмом» не страждаю. Але коли мій чоловік у Австрії прикупив собі класну фірмову шкірянку за 69,9 євро, а я згадала, що за свою куртку, яка виглядала блідою тінню віденської обновки, у Києві заплатила у півтора раза дорожче, усім відома жаба — тільки не треба говорити про те, що заздрість вам не властива, — таки нагадала про себе. Хоча приборкати її вдалося досить швидко — зрештою, для сімейного бюджету такі покупки лише на користь.
Розкішний, магічний, омріяний, п'янкий, бажаний... З'їжджаю на банальність. А що робити — Париж вимагає саме таких, гучних, пристрасних епітетів... Навіть після виснажливого нічного марш-кидка — з Відня до Парижа більше тисячі кілометрів — це місто сприймалося не інакше, як мрія, що раптом стала реальністю. До речі, не вірте авторові афоризму, який, не подумавши, брякнув «побачити Париж і померти». Після того як познайомишся з цим містом, любов до життя загострюється. Жити потрібно хоча б для того, щоб приїхати сюди ще раз. А тим, кому доля ще не подарувала зустрічі з Парижем, раджу неодмінно поставити собі цю поїздку за мету. Причому стосується ця порада кожного, незалежно від того, хто до якого суспільного прошарку належить і скільки заробляє. У нашій групі були люди, що харчувалился віртуозно пронесеними повз пильного митника «Мівіною», швидкорозчинними супами і кашами, якимись сухариками, заварювали чай та каву, куплені вдома. А вчителька початкових класів Марина з райцентру на Херсонщині розповіла, що збирала на цей тур гроші цілий рік, підробляла, напозичалася у друзів та родичів. Спершу мені цих відчайдухів було щиро шкода: люди заради Парижа відмовляють собі в усьому і навіть ризикують... А потім я зрозуміла, що це місто варто і не таких жертв. Тимчасові харчові обмеження забудуться, а спогади про Париж — ніколи. (До того ж люди, які обідали у кафешках, аж надто комфортно себе також не почували. Насправді англійську мову в Європі не надто шанують: французи спілкуються французькою, австрійці — німецькою тощо. Відповідно, меню англійською знайти проблематично. Розпитати про щось офіціантів ламаною мовою Шекспіра, яку вони також знають ледь-ледь, нереально. Тож страви обирали майже навмання. І дуже дивувалися, коли приносили щось таке, на що ми зовсім не розраховували...)
Острів Сіте, собор паризької Богоматері, Ейфелева вежа, Єлисейські поля, Монмартр, Тріумфальна арка, Латинський квартал, Будинок інвалідів, де покоїться прах Наполеона, Лувр — магнетизмом у Парижі сповнені не лише ці визначні місця, а й звичайні вулички. Блукаючи ними, мимоволі ловиш себе на тому, що наспівуєш Шарлая Азнавура і вдивляєшся в обличчя перехожих: а раптом серед них — П'єр Рішар чи Бельмондо? Щоправда, зануритися у Париж із головою не вдалося, екскурсії у Версаль та Мулен Руж пройшли повз нас. Точніше, ми ними пожертвували заради Діснейленда, де пробули цілий день, якого нам вистачило для того, щоб потішитися лише третиною всіх атракціонів. Ну що тут скажеш, треба їхати знову, інших варіантів не існує. Ну що таке три дні для такого міста, як Париж? За цей час можна собі лише накреслити план майбутнього візиту, мінімум — тижневого.
«Хлопчик, що пісяє, розчарував мене своєю мікроскопічністю», — казала моя подруга, і тепер я з нею згодна абсолютно. Щоправда, щоб переконатися в цьому, довелося проїхати понад тисячу кілометрів і пізнати на власному досвіді, що таке нічний переїзд. Але розчарування було частково компенсоване тим, що, виявляється, в Брюсселі є й аналогічна дівчинка. Ставлення до неї у брюссельців неоднозначне. Спочатку вони кричали: що за несправедливість, чому це хлопчик є, а дівчинки немає? Коли ж наприкінці вісімдесятих минулого століття вона нарешті з'явилася, то автори проекту змушені були посадити своє творіння за грати — на бідну дівчинку було скоєно кілька замахів. Зараз вона сидить у якомусь темному провулку і місцеві жителі жартують, що дівча вже випило літрів чотириста пива із бару «Рожевий слон», який неподалік. Про «Манекен Піс» нічого такого почути не довелось.
Погуляли у парку біля Королівського палацу, над яким майорів прапор і це означало, що король Альберт уже повернувся із зимового відпочинку і працює над важливими державними справами. Як розповіла нам гід, правителю Бельгії вже десь під сімдесят, але іноді він дозволяє собі одягнути шкірянку та шлем, осідлати один із своїх численних мотоциклів та проїхатися з вітерцем своїми землями.
Посмакували устрицями — ці делікатеси готують з різними соусами, у вині, з часником і подають з картоплею «фрі». Прогулялися містом, дуже затишним і красивим, де «б'ють» шоколадні фонтани, а на Головній площі, шпилі якої закінчуються десь у піднебессі, у естетів перехоплює подих. Додому накупили шоколаду, у виробництві якого Брюссель упевнено «попереду планети всієї», та малинового й вишневого пива. Пивом у класичному розумінні його назвати складно, це, швидше, такий жіночий напій. Пиво з «лимонадним» акцентом. На сувенірах економили лише у Відні. І то спочатку. Оскільки «примірялися» до їхньої цінової політики і прикидали, а чи не будемо ми просити у наших сусідів «Мівіну» в останній день подорожі, якщо купимо ось цю розкішну тарілку? Потім якось звиклися. Зрештою, ціни приблизно ті ж, що і у нас, тільки в євро.
Місто свободи, оригінальне і стильне. Північна Венеція — тут понад сто кілометрів каналів і близько тисячі мостів. Про найцікавіші місця Амстердама наші туристи були прекрасно поінформовані ще вдома. А тому, поспіхом прогулявшись містом, взяли курс на Музей мадам Тюссо. Він виявився значно компактнішим, ніж уявлялося. А найбільше вразив не парад сильних світу цього — ну що ми справді, по телевізору Горбачова, Майкла Джексона чи Бекхема з його Вікторією не бачили? — а те, як майстерно зроблені ці персонажі. Проглядуються навіть вени на руках! Біля зірок фотографуватися можна без будь-яких дозволів (зрештою, ціна на квиток у 25 доларів, безумовно, включає у себе і цей обов'язковий для туриста ритуал), до того ж, там навіть є цілий гардероб для відвідувачів — можна переодягнутися у сукню моди початку минулого століття і довершити свій образ перукою.
До музею Ван Гога поїхали одиниці, більшість туристів подалися до кварталу Червоних ліхтарів. Мабуть, вночі він виглядає якось концептуальніше... А так — вуличка з безліччю секс-шопів і театрів, де ввечері відбуваються вистави відповідної тематики. Дівчат у вітринах ми також не побачили. Мабуть, відсипалися після трудових ночей. До речі, може, воно й на краще, що красульки тоді були не на своєму робочому місці. Наш жадібний до яскравих вражень турист, який виріс у країні, де «секса нєт», неодмінно кинувся б їх фотографувати. А за таке тут, як нам розповіла гід, можуть і ребра перерахувати.
Неодмінно хотілося побувати у «Кофішоп». Пояснюю для непосвячених: Амстердам — місто, де легалізовані легкі наркотики, і спробувати їх можна ось у таких «Кофішопах». Курити марихуану, ми, звісно, не збиралися. Але покуштувати тістечка з коноплею хотілося б. Втім цю мрію ми відклали на потім і, потупцювавши біля одного з таких «шопів» та дізнавшись, що для того, аби добряче «вкуритися» треба десь 6—8 доларів, пішли собі пити пиво. Звичайне, без коноплі. А що ви думали? Від комплексів «русо туристо» миттєво не позбавишся. До того ж, невідомо, як після такого екстріму поведе себе організм. Добре, коли справа закінчиться просто нестримним реготом... Ми ж не такі загартовані, як аборигени, очі в яких на вилицях блищали дуже навіть промовисто.
Поверталися знову через Будапешт і вже в Угорщині відчували, що додому — рукою подати. Тут ще не євро, але вже й не гривні — гульдени. Ціни в еквіваленті — на рівні українських, а то й нижчі. Продавці старшого покоління у крамницях ще не забули російську мову, а в ресторанчику можна попросити гуляш і знати наперед, що принесуть не щось таке на тарілці, а смачнющий духмяний суп. Хоча й він не зрівняється з українським борщем з пампушками, який наша група, не змовляючись, дружно замовила в Чопі, у привокзальному ресторані «Карпати». Їли «вприкуску» із свіжою пресою, за якою також заскучали. А там — Верхована Рада відправила уряд Єханурова у відставку... У нас, на відміну від благополучної та заможної Європи, жити таки цікавіше. А тому мріяти про Париж і збирати гроші на цю мрію будемо вдома.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
