Журналістика як спосіб життя

      Так зав'язалося в тісний вузол, що Іван Сподаренко як редактор «Сільських вістей», воював із двома режимами: радянським, компартійним і злочинним кучмівським. А якщо на правду, режими оголошували «хрестовий похід» проти Сподаренка. Він же один «гріх» мав за душею — обороняв правду. А відстоювати правду, — та ще в газеті, публічно, — значить, свідомо іти на Голгофу.

      Нагадаємо, аби скрутити в баранячий ріг редактора «Сільських вістей», у колективі цілісінький день (11 годин) колотилися партійні збори. За правилами на них були не рядові клерки, а голова парткомісії при ЦК КП України О.Ботвин і заввідділом пропаганди та агітації «пріснопам'ятний» Л.Кравчук. Двоє вишколених, вимуштруваних і нацькованих на людей функціонерів, наділених необмеженою владою, не змогли поставити на коліна ні головного редактора, ані журналістів.

      А в ті часи страшенно модним було ламати хребти непокірним. Не зламалося, не скрутилося — і два високопоставлених боси змушені були трубити в партійні труби про безславний відступ.

      Ушановуючи подвиг тодішніх сільськовістян та їхнього головного редактора, хочеться низько вклонитися їм! Воістину, слова вчать — а вчинки захоплюють.

      При «червоній» владі нас учили в університетах: робітничий клас — це гегемон у суспільстві. Звісно, говорилося на словах — ніхто того робітництва на руках не носив. Зате селянство — ця неорганізована стихійна маса — волею «диктатури пролетаріату» приписувалося до другого ешелону, і приречене було плестися в хвості колони, в обозі. Якими ж вітрами ударило в барабани нинішньої епохи, руйнівної для села? А такими... виявилося, що селянство,— то єдиний соціальний пласт у державі, який має свою газету. Підсумуємо не з погордою, а з гіркотою: ні робітництво, ні інтелігенція не спромоглися на своє видання.

      «Сільські вісті» не просто собі виходять у світ, вони не бояться політичних завірюх, тупоголових наїздів вождів і режимів, ані кованих копит якої-небудь кучмівщини завдяки тому, що газету на свої кошти утримує село. З мізерних пенсій та дрібних зарiбків селяни відривають од серця копійки і дають життя своєму часопису. Нерідко можна спостерігати, як один примірник «Сільських вістей» зачитує ціла вулиця.

      Побутує думка: читачі виховують газету. І це правда, розумне, інтелігентне видання прислухається до думки дописувачів, до їхніх слушних порад. Однак існує зворотний бік медалі: газета виховує читачів. Ось з якого кореня проростають товариські, по-братському доброзичливі взаємини між редакцією і читачами. То одна велика рідня.

      А на чолі всієї велетенської роботи в газеті стоїть її незмінний поводир Іван Сподаренко. На нарадах, під час планувань, які він проводить, нема пустої балаканини, лементу, дурної метушні. В редакції тихо, спокійно — як у храмі. Всі зайняті своїм ділом. Ніхто ніколи не чув окрику від Івана Васильовича. Але кожен знає: його завдання не можна не виконати. Тому, що воно виважене, відстояне і старанно відсіяне од полови.

      Іван Сподаренко — це розум і характер. А ще із сивини літ добре відомо: усі крупні камені в підвалини життя поклали люди характерні... та ще знаючі, вміючі. Над усім содіяним Сподаренком вивищується багаторічний досвід, а вже од досвіду й інтелекту проростає її Величність мудрість. Се та категорія єства людського, яка не купується на торжку, не вішається, як орден «святой Анны на шею», а тільки набувається, примножується умом і трудом невсипущим.

      Івана Васильовича можете побачити в редакції  у суботу чи неділю. Журналістика, творення газети — спосіб його життя. Те, що увійшло у плоть і кров — стало його долею.

      Сподаренко ніколи не вип'ячує своїх заслуг, не бахвалиться звершеним, сказати, не викаблучується. За ним стоять справи — стоять справи, як мур. Той самий дух панує в редакції.             Шанують Сподаренка в колективі, люблять і в ріднім селі. Він — Почесний громадянин Стольного — ця відзнака найдорожча в його житті. До нього добиваються земляки за порадою, по допомогу. Та й він частий гість у селі. Тут похована його мама, яку він безмежно любив, і пам'ять про неї — найдорожча пам'ять. На день її народження син неодмінно добивається в Стольне... до матері.

      ...Січень, завтра старий Новий рік. Ми ходимо поміж хрестів, як поміж дубів у лісі. На кладовищі тихо — наче в могилі. Зима, холод, птиці не піють і не щебечуть — здається, поголовною смертю вимер світ. Скромний пам'ятник серед братства гробків. На ньому два знімки: Ірина Григорівна — мама, батько — Василь Пантелійович. Жертва злочинної, репресивної епохи — сталінщини. Арештований і знищений енкаведистами в 1938 році.  Сюди — на могилу в Стольне — привезена лише земля з тієї місцини на Чернігівщині, де вбивали безневинного батька. А де покоїться прах його — ніхто на світі не скаже.

      От, душегубський режим! Він навіть пісеньку лицемірну склепав про себе: «Я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишит чєловєк...» Батька розстріляли, а його семилітньому синочкові замість золотого хрестика на шию почепили осоружного ярлика: син ворога народу!

      Як із таким тавром, припечатаним Каїном, вириватися у великий світ? Як до світла пробиватися крізь терни на життєвім шляху? Це набагато важче, аніж житечку прорости з-під глиби кам'яної.

      Ще один печальний пам'ятник: колишнє подвір'я діда Івана Васильовича — Пантелія Сподаренка. Розкуркуленого, ограбленого, потім і вбитого бандою... Як зайшов колгосп, у дворі Пантелія отаборилася рільнича бригада. Хазяйство «куркуля» розорили, косо-криво злабудили конюшню — тепер вона мертва, скособочена покійниця, на даху її стирчить кривий (діло гаком), побитий іржею громовідвід. Од чого він має відводити скажені блискавки — ці хижі щуки, один тільки дідько знає.

      На місці благословенного колись «куркульського» обійстя диким шалом закипають незліченні полчища чортополоху. А мороз тисне, а сухі бур'яни од сухого вітру шелепотять, аж постогнують і потріскують, неначе кістки в людей. Пусто, страшно, цвинтарем на вас суне, а сльоза, чуєте, сльоза світ застилає. Як неприкаяний, тиняється дворищем сум, обнявшись із п'яною від горя печаллю, а старі привиди розгнузданої розправи над вольним колись господарем до сих пір будоражать душі тутешнього люду.

      Вціліли: колодязь, викопаний дідом Пантелієм (вода й досі чиста і смачна), та погріб. Пам'ять роботящим рукам щасливо донеслася до наших каламутних днів.

      Ех, зняти б документальний фільм! Фільм-символ: от що учинили з українським селом два бандитських режими — радянський і гнилокучмівський! Режими ті навіки ввійдуть у нашу історію — як чорних два хрести, на яких розіп'ято матір-Україну.

* * *

      І насамкінець суто людське спостереження (зовсім не наукове і не епохальне). Іван Сподаренко гарний собою, вдатний муж. Якраз отой щасливий збіг, коли форма перебуває у повній злагоді зі змістом. От і вся діалектика збилася докупи! І ця злагода, гармонія ця, — що дивом поєдналася в одній особистості, — творять добро.

Степан КОЛЕСНИК.

      Учора указом Президента Сподаренку Iвану Васильовичу присвоєно звання Герой України —за визначнi особистi заслуги перед Українською державою у розвитку журналiстики,послiдовне вiдстоювання принципiв свободи слова, багаторiчну активну громадсько-полiтичну дiяльнiсть.