Сергій Телешун: Нинішні вибори — форма усунення громадян від управління державою

      Докторові політичних наук Сергію Телешуну — 43 роки, але за плечима в нього вже довгий шлях по коридорах влади. Переважно по горизонталі: Телешун працював на Банковій ще з Кравчуком, довгий час консультував і Кучму, був керівником управління внутрішньої політики Адміністрації Президента та автором багатьох (задіяних і не дуже) політичних сценаріїв. Недавно Сергія Олександровича покликали на Банкову від імені нового Президента, Ющенка. Там він — позаштатний.

      Основні місця роботи Телешуна: президент Інституту системного прогнозування «Фонд «Співдружність», професор політології Академії державного управління при Президенті, професор суспільних дисциплін Академії Міністерства внутрішніх справ, університету ім. Драгоманова тощо. На пропозиції балотуватися до ВР-2006 пан Сергій не пристав і залишається одним із небагатьох вiдомих політологів поза виборчими списками і впливом конкретних політичних проектів узагалі. Відтак оцінює реалії й перспективи політичної ситуації в Україні не лише цікаво, а й об'єктивно.

      — Сергію Олександровичу, ви даєте поради представникам влади, працюєте в політичній науці вже не перший десяток років. Може, час уже б і підвищити статус? Тим більше що ваші колеги-політологи на цих виборах просто заполонили списки партій та блоків?

      — Мені пропонували місце у своїх списках аж три політичні сили. Зокрема й стовідсотково прохідне в тому списку, де вже є відомі політологи. Але я відмовився. По-перше, в цих списках є люди, яких, я вважаю (зокрема і як поінформований юрист), просто за Біблією не можна туди пускати. А по-друге, побачивши, скільки політологів зараз опинилося під дахом різних політичних сил, я дійшов висновку, що ринок потребуватиме незаангажованих фахівців у царині аналітики і політології.

      Адже політолог (якщо він, звісно, серйозний, а не політтехнолог чи пропагандист) виконує функцію лікаря. Ескулапа, який намагається аналізувати і ставити діагноз суспільному організму. А якщо лікар заангажований, якщо він свідомо нав'язує вам необ'єктивний діагноз, вигідний лише йому та його покровителям, то це не що інше як шулерство. Під час виборів місія політологів, як і журналістів, полягає в тому, щоб об'єктивно роз'яснювати виборцям ситуацію, вказувати на переваги або недоліки тієї чи іншої політичної сили.

      — Щоб перелічити авторитетних українських політологів, пальців двох рук буде забагато. До того ж про багатьох із них відомо, що вони вже віддавна співпрацюють із конкретними політичними силами...

      — Звісно, політолог також має право на свої політичні вподобання. Але є професійна етика. Це дуже небезпечно, коли політолог виконує функцію такого собі «троянського коня». Теперішня мода на запрошення політологів у виборчі списки є спробою неформально, нібито менш заангажовано вплинути на громадянську свідомість. Донедавна в багатьох було таке враження, що провідні політологи стоять над політичною сутичкою, а зараз більшість із них, на жаль, занурилися в цю сутичку. Тому, якщо вони вже дають коментарі з різних приводів, то мусять у титрах після прізвища зазначати назву партії чи блоку, в чиїх лавах балотуються до парламенту.

      — І ось ви залишаєтеся одним із небагатьох незаангажованих політологів... Хоча посвідчення радника Президента таки маєте?

      — Зараз я позаштатний радник, тобто не є державним службовцем, і можу висловлювати точку зору, яка не обов'язково збігається з офіційною позицією керівництва. Я відмовився від кабінету на Банковій, від зарплати, доки не будуть визначені мої юридичні повноваження. Але секретаріату Президента я допомагаю. Зокрема, це я з Іваном Васюником (заступником голови СП. — Ред.) готував нове положення про секретаріат, за яким, зокрема, у керівника СП залишається лише двоє заступників, і рекомендував звільнити взагалі всіх «блатних» радників. Бо  «блатних» і позаштатних не повинно бути.

      — Гаразд, ви — як позапартійний та один із найбільш незаангажованих політологів — якої думки про нинішній період в українській політиці загалом? Якщо не згадувати про конкретні назви партій, а виокремити основні тенденції?

      — Для себе я вивів досить дивну, але, як на мене, точну формулу: нинішні вибори — форма усунення громадян від управління державою. Це перші такі вибори за суто пропорційною системою.

      Сьогодні ми переживаємо перехідний період. Раніше в нас була формальна демократія з ознаками авторитаризму. Сьогодні ми потроху переходимо до реальної демократії, але знову відбувається її формалізація. Це — коли краще зібратися з лідерами політичних сил, а народ можна залучати тільки під час криз і виборів.

      У нас існує громадянське суспільство, держава як його частина, і те, що називається політичним істеблішментом, який заангажований у партіях. На сьогодні 80 відсотків українського суспільства не є залученими до політики. Мається на увазі не заполітизованість, а можливість реально впливати на управління країною. А справді демократична держава — це та держава, де громадянин бере участь у виробленні політики, контролі за політикою й управлінні. Не раз на п'ять років під час виборів, а в, так би мовити, тактичному управлінні.

      Ухвалені з цього приводу закони — це монополізація прав громадян партійним середовищем, сучасним політичним істеблішментом (незалежно від того, влада це чи опозиція). Цей істеблішмент — а я свідомо не вживаю слово «еліта» — по суті, створює закрите партійно-політичне й частково економічне акціонерне товариство. І це товариство, згідно з нормами політреформи, не залежне не лише від громадян, а й від Президента.

      Дозволю тут собі таку ремарку: якщо ми вже прийшли до парламентсько-президентської форми правління з передачею значно більших повноважень Верховній Раді, то потрібно обов'язково скасувати недоторканність усіх депутатів. Бо в нормальних країнах із парламентським устроєм такого імунітету не існує. Зрозуміло, що раніше в нас був сильний інститут Президента, був Кучма, і тоді система депутатської недоторканності була доречна. А тепер — час вчинити по совісті, відмовившись від імунітету. Має бути єдине правове поле для всіх без винятку громадян держави, включно з депутатами.

      Крім того, зараз вкрай потрібно приймати закони про Президента, Кабінет Міністрів, надто ж — «Про Регламент Верховної Ради», конституційний і вкрай необхідний, адже поки що регламент ВР визначає застарілий закон часів УРСР. Потрібно також посилити на законодавчому рівні боротьбу з корупцією в депутатському корпусі. Тобто загалом — виписувати повноваження політичних гравців у нових політичних умовах, що настали після впровадження політреформи.

      Гравець не може бути невразливим за будь-яких умов. А зараз політичні гравці не є залежними від народу, хоча таку залежність і передбачає Конституція. Вони лише між собою домовляються, тому є підстави констатувати: за нинішніх умов, у перехідному парламенті й перехідній системі влади, домінують не ідеологічні інтереси різних політичних сил, не політичні, а насамперед корпоративні. І це дуже небезпечно. Проблеми вирішує не конкретна політична чи юридична фігура (партія, блок), а бізнесова корпорація, легалізована під виглядом певної політичної структури. І громадянин між виборами вплинути на це вже не може.

      Уявіть собі глибину цієї проблеми, якщо після кількох моїх виступів на цю тему на радіо й телебаченні я отримав близько п'яти тисяч листів від людей. Люди хочуть бути почутими, хочуть впливати на політику. І це наше завдання: зробити крок від формальної демократії до реальної, залучити громадян до дійсного впливу на систему влади. Не можна постійно посилатися на Майдан, на пікети... Реальне народовладдя повинно бути реалізоване в прямих механізмах. Інакше наступним елементом суспільної кризи буде революція під гаслом «Поверніть нам громадянські права!».

      — Ви окреслюєте проблему, але які можуть бути конкретні шляхи її розв'язання?

      — Ініціатором розв'язання може стати Президент: звернутися до Конституційного Суду, до Верховної Ради. Але не для скасування конституційної реформи, а для її вдосконалення, продовження.

      Конституційна реформа потрібна лише тоді, якщо вона є історично необхідною, ефективною для державного управління з метою розвитку демократії і дієвою в залученні громадян до управління державою. Виходячи з цих трьох складових, Президент і політичні сили, які його підтримують (або виступають за те, що реформу необхідно наповнити реальним змістом народовладдя, адже парламентаризм — не самоціль, історія знає і парламентські диктатури), повинні звернутися до КС. Інші варіанти — політичні партії, посилаючись на Конституцію, ініціюють всенародний референдум, або народні депутати вносять окремий законопроект, яким удосконалюють Конституцію і внесені до неї раніше зміни.

      Хоч як, а громадянському суспільству необхідно повернути ті функції, які в нього спершу забрала держава, а тепер намагаються забрати парламент і політичні партії.

      — Але може бути й так, що парламент, Президент, партії не віддадуть суспільству його важелі...

      — Це цілком можливо. Відтак потрібно буде знайти нову форму реалізації повноважень суспільства. Яку? Приміром, може бути створено потужний громадський рух. Або — хай навіть років через п'ять, сім, десять — може зійтися новий Майдан. Або, в найгіршому випадку, це може бути вибух, заколот... Сценаріїв багато. Наразі ж суспільство загалом хоч і є досить активним, однак при цьому не розуміє багато аспектів політичних змін і не готове запропонувати нові форми політичної й громадянської ініціативи.

      — Зараз чимало політологів говорять про те, що нова Верховна Рада може бути недовговічною, в умовах «клінчу» їй загрожуватиме розпуск. Це справді можливо?

      — Я цього не виключаю. Новий парламент буде перехідним, як і вся владна система, буде етапом пошуку більш ефективного управління. Але головне — знайти вихід із цього «переходу». Завданням нової влади, Президента є, крім іншого, народження нової свідомості в політиці. Це дуже складний процес. Річ у тім, що громадяни пішли вперед швидше, а свідомість українського політикуму залишилася на вчорашньому рівні. Ну звикли політики у своїй масі говорити з людьми «через губу»! І це міф, що варто привести в політику молодих — і ми матимемо новий стиль політики. Нова політична свідомість визначається не віком, а умовами, знаннями, інформацією, прагненням до інтелектуальної конкуренції. Поки що такого бажання не видно. Подивіться лише, в яких умовах формувалися виборчі списки: це більше схоже на валютні торги, аніж на інтелектуальний конкурс.

      — Складно уявити в наших реаліях...

      — Потрібно поставити таку мету й до неї прагнути. Прагнути до формування ринку інтелекту як конкурентоспроможного продукту, не лише в економіці, а й у сфері політики. Бо зараз є боротьба оточень, пліткарство, інтриги як обов'язкова умова «візантійської» політики, є узурпування лідерів держави чи партій тісними «групами впливу», але немає конкуренції інтелектів, немає ринку політичних послуг. Ідеться про уми, здатні наповнити — звісно, за гроші, — ту чи іншу запропоновану формулу, хоч для влади, хоч для опозиції. Однак і у влади, і в опозиції існують ще такі рудиментарні упередження, коли головним чинником є «свій — не свій», а не «розумний, дієвий — нерозумний, недієвий».

      Зверніть увагу: частина українського системного олігархату пішла в політику (і продовжує це «паломництво»), щоб самотужки, напряму працювати з владою й опозицією. Тобто навіть олігархів не задовольняють так звані «бюрократи від політики», які не справляються зі своїми функціями посередників та лобістів. Ці бюрократи залишаються пересічними політичними солдатами, які нічого не вміють. Тож бізнес шукає свого продовження в політиці. А потрібно це розділяти. Політика має бути окремим, самостійним бізнесом.

      — Але чи є в суспільстві запит на такий окремий «вид бізнесу»?

      — Безсумнівно. Зараз є проблема адекватності українського політикуму українським громадянам. Вийшло так, що український громадянин (незалежно від «кольору») сам по собі більш ефективний, ніж політична система. Бо хто входить до цієї системи? Вже згадані мною невмілі «бюрократи від політики», бізнесмени в політиці, а також закомплексовані «політичні трибуни». Головна функція останніх — промовляти, виступати. А заберіть-но в них депутатський мандат — чи зможуть вони знайти себе у суспільстві, стати ефективними поза Радою?..

      Іноді вони промовляють, але часто політики як від влади, так і від опозиції вважають недоцільним пояснювати громадянам свою позицію. Мовляв, «піпл схаває». Й іноді «піпл» справді «хаває». Однак частина нашого «піплу» «хавати» вже не буде, і це показали не лише події Помаранчевої революції, а й, для прикладу, нинішнє падіння рейтингів політичних сил.

      У результаті все більше громадян починають переходити з категорії незадоволених (а це нормально) в категорію розчарованих. І це вже небезпечно.

      Тож після виборів дуже важливо не дати створити владі — як «новій», так і «старій», — комфортні умови існування. Не треба дозволити їм домовитися там між собою без залучення форм громадянської самоорганізації.

ПОРАДИ НА РІК 2006

      — Дуже багато залежить від того, чи зможе новий парламент досягти згоди не лише між собою, а й із Президентом. А Президент зараз, в умовах політреформи, повинен бути інтелектуально навіть сильнішим, адекватнішим і мобільнішим, ніж рік чи два тому. Ну і, звісно, чи зможуть Президент і Верховна Рада домовитися з третім гравцем — Кабінетом Міністрів.

      Власне, коли парламентська коаліція, як це тепер записано в Конституції, може постійно міняти уряди — це вже якась диктатура парламенту виходить. В ідеалі мало бути б так: якщо уряд, сформований коаліцією, не виконав своїх зобов'язань і не впорався із завданням, то у відставку йде не лише він, а й Верховна Рада, яка його призначала й тим самим взяла на себе відповідальність за його діяльність. А поки що такого закону в політичній реформі немає. Тож доведеться нам з вами створити «комітет порятунку-2006» (сміється).

      Пам'ятаєте, як раніше зерно сіяли? Перебирали зернинку до зернинки, аби покласти в ріллю тільки найкраще, а погане — викинути. У нас же все, що було, знову докупи згребли і в землю кинули. Але не може зерно, заражене цвіллю, дати новий добрий урожай! Тому хочеться, щоб на цих виборах ми добре перебрали наше «зерно». Не потрібно, просто не можна знову обирати за принципом меншого зла, як ми це постійно робимо. Хай політична сила нібито й не має шансів потрапити в парламент, але якщо ви вважаєте її саме тією, що достойна представляти ваші інтереси, — голосуйте за неї. Навіть якщо ваші обранці не потраплять до Верховної Ради, ви своїм голосуванням створюватимете нове конкурентне середовище й провокуватимете появу нових, можливо, успішніших політичних сил, які відповідатимуть вашим вимогам і на наступних виборах уже обов'язково пройдуть.