«Карбон» капут?

      Випадок на приватній шахті в Донецькій області підклав серйозну свиню черговій спробі розгорнути приватизацію у вугільній промисловості. Вже практично з початком новорічних свят Фонд держмайна України офіційно повідомив про скасування угоди з приватним ТОВ «Карбон» (м. Шахтарськ) на оренду вугільної копальні № 20 та повернення її майна у власність Мінвуглепрому. Під гуркіт святкових петард заява залишилася майже непоміченою громадськістю, тими ж учасниками парламентських перегонів. А дарма.

Страйк під землею

      Як стверджують обізнані люди, прецедент створено хоч куди — показовий у політичному сенсі, загрозливий економічно, а головне — «незручний» і ну дуже несвоєчасний на тлі програми приватизації української вугільної галузі, яку вчергове намагається запустити виконавча влада. «Вугільна галузь Україні є надзвичайно перспективною, тож моє завдання — якнайповніше розкрити її можливості», — визначив нещодавно економічні орієнтири цього сектору економіки Президент Віктор Ющенко. Проте гарант Конституції, напевне, не знав, що кількома тижнями раніше у провінційному містечку Шахтарськ сталася НП, коли півсотні гірників приватної фірми «Карбон» відмовилися по закінченні робочої зміни піднятися на-гора. Аби наочно уявити це людині, яка ніколи не бувала у вугільній шахті, нагадаю, про що йдеться. Глибина — майже кілометр від поверхні, темрява, стовідсоткова вологість, брудна вода — згори, знизу і, здається, звідусіль, затхле, просякле машинною олією повітря зі зниженим вмістом кисню. А ще — неминучі пацюки, радіація та постійна небезпека вибуху шахтного метану. Навіть найрадикальніші шахтарські профспілки наважуються на тривалі акції під землею лише у виняткових випадках.

      Однак на «Карбоні» гірники оголосили безстроковий страйк саме у вибоях, вимагаючи, у першу чергу, виплатити борг із зарплатні, який перевищував, за їхніми підрахунками, 360 тисяч гривень. Серед інших вимог протестувальників були: надання адміністрацією вугілля для опалення житла, забезпечення спецодягом, засобами індивідуального захисту, а також перегляд тарифних ставок, зі збільшенням їх до розмірів, що діють на держпідприємствах. Газетярам, які поспішили злетітися на нечастий нині шахтарський страйк та висловлювали здивування мізерними зарплатнями на копальні, шахтарі делікатно розтлумачували, що «на банкомат» їм перераховують обумовлений законодавством мінімум, а решту зазвичай роздавали готівкою в конвертах. Проте у якийсь момент виплати «чорним налом» дирекція припинила, і тепер вимагати винагороду за чесну працю, виходить, і нема з кого.

      Сама адміністрація «Карбону» навіть не виправдовувалась, але й нічого конкретно не обіцяла. Лише з допомогою медиків гірничорятувальної частини здійснювала контроль за станом здоров'я страйкарів і доставляла їм гаряче харчування. Гендиректор Всеволод Гончаров подався до столиці, у галузеве міністерство, просити державну дотацію на вже видобуте та відвантажене вугілля, що теоретично дозволило б погасити заборгованість із зарплатні.

      Грошей з Києва він не привіз, а привіз несподівано круте вирішення застарілої проблеми «Карбону». Столичне начальство ухвалило: шахту в орендарів забрати, передавши її до складу державної холдинговій компанії «Шахтарськантрацит». Тут уже самі страйкарі, які поклали на підземну акцію кілька тижнів власного життя, самохіть вийшли на-гора, аби вберегти від крадіжок залишки видобутого палива на складі та механізований очисний комплекс, на який, ясна річ, відразу ж поклали око новоспечені «прийомні батьки» з державного холдингу.

«Надії живлять юнаків»

      А починалося все так чудово. Вісім років тому приватна фірма «Карбон», організована колишнім головним інженером відомої української шахти «Комсомолець Донбасу» Всеволодом Гончаровим, орендувала в держави (під п'ять відсотків річних від оціночної вартості) стару копальню №20, де у позабалансових запасах ще залишалося кілька мільйонів тонн унікального антрациту, що практично повністю згорає в котлах теплових електростанцій.

      За тих часів у вітчизняному вуглепромі панував його величність бартер, тож «Карбон» не став винаходити економічний велосипед, а включився в розгалужені ланцюжки безгрошових обмінів під девізом: «Товар на товар!». Як розповідають фахівці фірми, інколи вдавалося, одержавши як платню за відвантажене паливо від об'єднання «Центренерго» боргові зобов'язання не найбезнадійніших споживачів електрики, потiм через низку примхливих трансформацій перетворити ці папірці... на продовольчі «тормозки» до свята для своїх працівників.

      Пізніше, зіп'явшись на ноги, «Карбон» взяла в оренду ще одну перспективну підземну ділянку на шахті сусідньої Луганської області, і також за бартерним принципом: хазяям, згідно з контрактом, «за гостинність» належало 55 відсотків видобутого вугілля, решта надходила у власність приватної фірми з Шахтарська.

      Але згодом перше приватне вуглевидобувне підприємство України зіткнулося з майже непереборними негативними тенденціями. Насамперед почалася «повзуча» концентрація всіх більш-менш перспективних копалень в одній могутній руці так званого «донецького клану». Зокрема, під час правління у Мінвуглепромі Сергія Тулуба (нині — номер 49 у виборчому списку Партії регіонів) «Карбон», за словами Всеволода Гончарова, без пояснень витіснили з його орендної ділянки на Луганщині, та так безцеремонно, що на шахті-орендодавцю дотепер «висить» борг у мільйон гривень.

      Бульдожий донецький «прихват», щоправда, в першу чергу стосувався шахт, де видобудували не енергетичні, а коксівні марки кам'яного вугілля — нові хазяї регіону поспішали створили комерційний ланцюжок «вугілля-кокс-метал-долари». Однак, коли минув 2001 рік, неформальне промислово-фінансове угруповання «донеччан», підім'явши під себе металургію регіону, з неприхованим апетитом почало поглядати у бік електричної генерації. Шахтарський «Карбон», що продовжував «гуляти сам по собі», невдовзі опинився на такій собі нейтральній смузі, між «суто» державними (тобто нецікавими бізнесу) копальнями, приреченими на повільну смерть, та «хитрими» шахтами, тобто такими, що формально зберігали статус загальнонародної власності, але тими чи іншими схемами міцно були прив'язані до промислової імперії Ріната Ахметова, «директора Донбасу».

      Іншим фактором, який, у підсумку, визначив долю «Карбону», була глобальна планова збитковість української вуглевидобувної промисловості. Галузь свідомо ставили в умови, коли вона була неспроможною існувати без державних фінансових «ін'єкцій». Згідно з деякими неформальними підрахунками, лише минулого року Кабмін на чолі із донеччанином Віктором Януковичем перерахував вугільним підприємствам регіону понад 6,5 мільярда гривень казенних коштів. Добре, коли б ці астрономічні суми пішли на задекларовані цілі — модернізацію технічного парку, підвищення продуктивності та безпеки підземної праці, облаштування нових вугільних зрізів. Проте бюджетні дотації хутко відпомповуються налагодженими фінансовими каналами за кордон, де осідають в офшорних банках, на рахунках підставних фірм. Так принаймні стверджують регіональні політики, які ще ризикують піднести свій незалежний голос. Один з останніх, традиційно різкий у судженнях глава Маріупольського меткомбінату імені Ілліча Володимир Бойко емоційно заявив днями таке: «На вуглепром виділяють з бюджету колосальні гроші. Але якщо добре цим займатися, виявиться, що замість того, щоб потрапляти до шахтарів, ці кошти лягають у зовсім інші кишені. Сьогодні за грати треба садити за ті мільярди, що пішли в пісок. А дурити так шахтарів — вибачте!..».

      Незалежний «Карбон», не залучений до тіньових схем «переробки» бюджетних коштів, не міг, природно, розраховувати на фінансову дещицю, що перепадала хитрим вугільним суб'єктам регіону. Щоправда, час від часу держава згадувала про своє зобов'язання доплачувати шахтам за кожну видобуту тонну вугілля (знижуючи таким чином собівартість палива). Однак, на жаль, приватній копальні бюджетні дотації діставалися за залишковим принципом, після всієї довжелезної вервечки держпідприємств.

      Як наслідок, останні два роки «Карбон» поступово знижував видобуток: від двох тисяч до 100 тонн на добу. Не встигали за встановленим графіком готувати чергові очисні лави. А коли геть усе галузеве машинобудування Донбасу сконцентрувала у своїх руках компанія «Укрвуглемаш» (ще одна вигадка невтомних «донецьких»), адміністрації приватної шахти довелося вимушено ставити хрест на планах придбання техніки: прейскуранти новоявленого монополіста могли миттю довести до інфаркту будь-якого головбуха.

      А 2004 року на «Карбоні» чорною смугою пішли підземні пожежі. Найчастіше займалися силові електричні кабелі, зношені до дірок. Палали також старенькі електромотори, транспортерна стрічка, дерев'яне кріплення виробок. З останніх дванадцяти місяців шахта простояла п'ять. Це був початок кінця.

      Минулого літа колектив ще затято боровся за виживання. Пан Гончаров роздобув вигідне експортне замовлення, і всі три зміни, буквально цебрами, вручну носили видобуте вугілля на збагачувальну установку, щоб тільки не зірвати терміни контракту. На жаль, стаханівську працю найманих робітників адміністрація «відзначила» чорною невдячністю, затримавши виплату зарплатні, й без того досить скромної. І тоді шахтарі заговорили про підземний страйк.

Дорога кутя до свята

      Незважаючи на всю трагічність, історія з «Карбоном» була б приречена стати лише черговим рядком у хроніці провалів галузі, якби не несподівана синхронізація зі стартом «енної» спроби приватизувати українські шахти, ініційованої державою. «З 1 січня ми хочемо зайнятися реформою вугільного сектору української економіки, значну частину шахт виставити на приватизацію та й узагалі бачити цей сектор приватизованим», — заявив Президент Віктор Ющенко.

      Починання глави держави підтримав міністр вугільної промисловості Віктор Тополов. Утім він як фахівець-вугляр з багаторічним стажем дозволив собі виказати завуальований сумнів у реальності заявлених «кавалерійських» термінів, порадивши «не поспішати з продажем доти, доки не буде створено відповідну нормативну базу й урегульовано всі питання приватизації». Однак згодом чільник Мінвуглепрому, за президентським завданням, розпочав інтесивно опрацьовувати урядовий проект закону «Про приватизацію вугільних підприємств».

      «Ми закликаємо всіх, хто хоче підставити плече, хто має інтерес до цього сектору, бути разом з українською владою», — закликав Віктор Ющенко. Однак із тих, хто у вуглевидобувній галузі справді «має інтерес», на підмогу Президенту ніхто не поквапився. Могутні компанії на кшталт АРС чи «Енерго», які контролюють потоки донецького палива, хитромудро промовчали. Зате в наступ кинулися гірничі профспілки, грізні своїм умінням організовувати горезвісні «акції» шахтарів на столичній бруківці. Голова ЦК профспілки працівників вугільної промисловості, народний депутат Віктор Турманів (номер 25-й у виборчому списку «регіоналів») поспішив внести до парламенту альтернативний законопроект, що взагалі забороняє приватизацію українських шахт. І, що характерно, не менш палко поспішив засудити ідею приватизації лідер Незалежної профспілки гірників Михайло Волинець, традиційно опозиційний до «старої» профспілки (фракція БЮТ).

      Чого бракувало супротивникам вугільної приватизації, то це свіжого прикладу, наскільки вона, мовляв, є шкідливою та непередбачуваною за своїми наслідками. І отут «Карбон» зі своїми проблемами з'явився, як новорічний подарунок під ялинкою. Нині не лише з трибун галузевих нарад, а й з підмостків усіх передвиборчих мітингів на Донбасі про випадок із приватною копальнею з маленького містечка Шахтарськ говорять не інакше як про медичний тест, який буцімто довів абсолютну несумісність головної галузі регіону з принципами приватного підприємництва.

      «Жоден із гендиректорів вугільних підприємств не пропонує, наприклад, програми скорочення витрат, усі тільки вимагають грошей. Ми виростили споживачів», — гірко зауважив заступник міністра вугільної промисловості Анатолій Корзун. Утім, як неважко здогадатися, корінь усіх проблем лежить глибше, ніж те, що видно на поверхні. Ми й так добре знаємо про традиційну пасивність «червоних директорів». Галузь тепер не так «дає країні вугілля» (загальновідомо, що тверде паливо набагато дешевше було б закуповувати, наприклад, у Польщі), як слугує досконалим механізмом привласнення державних коштів. Іншої «приватизації» реальні хазяї Донбасу не бажають і, мабуть, щосили намагатимуться її не допустити.

      Навіть результат парламентських перегонів, які стрімко наближаються, на цьому тлі виглядають не так уже й принципово важливим фактором для розгризання галузевого «горішка». Бо вибори, якими б доленосними вони не здавалися в момент їхньої реалізації, настають та невдовзі йдуть собі в забуття. А схеми — схеми залишаються.