Пам'ятник на палімпсесті

Такий близький ти, краю мій,

І безнадійно так далекий.

      Ці Стусові слова з вірша у збірці «Палімпсести» відверто дивують вражаючою точністю і повнотою. Смисл у них не тільки географічний, не тільки емоційно-чуттєвий, що виражає поетову тугу за Батьківщиною («Скучив за рідним краєм»). Iдеться про речі глибинніші, про сутнісне осмислення свого народу, з яким він — одна кровинка, але водночас яка безмежна відстань пролягла між поетом, людиною, що зуміла досягти внутрішньої свободи (хай навіть коштом свободи зовнішньої), і співвітчизниками, свобода душ котрих упродовж комуністичних десятиліть нещадно нищилася вогнем і мечем, витісняючись радянським «совковим» менталітетом. В оцій болісній суперечності — весь Стус.

       І навіть тепер, коли він таки повертається до рідного краю як один з найбільших національних поетів минулого століття, як непросто, як важко відбувається це повернення, як повільно змивається палімпсест учорашньої ментальності краян, як болюче пишеться текст новітньої історії України. І все ж крига скресла.

      Наприкінці вісімдесятих років я навідався в його Рахнівку під Гайсином. Село зустріло приїжджого насторожено-принишклим (хто це цікавиться «зеком»?), а двоюрідний брат поета Микола Сіньковський зміряв мене недовірливим поглядом (чи, бува, не гебістський провокатор?) і перевів розмову на щось геть далеке.Роки незалежності принесли зміни: в Рахнівці започаткували стусівські дні, у Вінниці збирали гроші на великий пам'ятник поету-земляку. Тож у другій половині дев'яностих ставлення до поета-земляка було іншим. І все-таки не полишало враження, що мітинг біля школи перед мовчазним натовпом і святковий концерт у радянському стилі проводять лише тому, що надійшла рознарядка згори.

      Ще пізніше перед школою встановили саморобний пам'ятник, але він не сподобався людям, які знали Василя Стуса, і насамперед дружині Валентині Василівні та сину Дмитрові. Він був мало схожий на поета зовні, а до всього ще й зовсім не відповідав його вдачі.

      Ідея замінити пам'ятник на більш характерний була колективною, і так само колективною стала праця над встановленням нового скульптурного зображення. Відповідну модель шукати не довелося: в 1968—1969 роках Стус позував скульптору Борису Довганю, і той виготовив його портрет у гіпсі. Упродовж десятиліть він зберігався у майстерні митця і ось тепер дочекався свого часу. Підставили плече відповідальний секретар Спілки письменників Ніна Гнатюк і відомий політик, керівник благодійного фонду «Україна інкогніта» Анатолій Матвієнко, які взяли на себе фінансові та організаційні питання. Наприкінці минулого року до Рахнівки привезли і встановили пам'ятник та меморіальну дошку — її закріпили там, де 6 січня 1938 року, якраз на Святвечір, народився Василь Стус.

      Правда, колишня хата діда й баби не збереглася, на її місці в 50-ті роки збудували нову, і на спорудженні її в студентські роки працював поет, який любив наїжджати в Рахнівку. Двоюрідний брат Степан Сіньковський розповів, що він був беручким до всякої роботи, тож коли при будівництві виникла проблема — не могли знайти майстрів, щоб вивели димар, — Василь сказав: «Та ми що — самі не можемо?» Хлопці подалися в ліс, нарубали лози і взялись до праці. Коли ж через два дні таки прийшли майстри, то їм довелось хіба що розвести руками: вгорі височів готовий димар. На цій хаті, де нині живе дружина Миколи Сіньковського (його самого вже немає), тепер висітиме меморіальна дошка.

      Василь прожив у Рахнівці перші три роки у бабусі, а на Великдень сорок першого батьки забрали його до себе в Донецьк. Старша сестра поета Марія Василівна згадує, як вони 1948 року вперше добиралися в гості у Рахнівку, де мали провести літо. На залізничну станцію приїхали пізно, тому заночували в чужих людей, а потім о четвертій ранку вирушили в дорогу. І всі дванадцять кілометрів Василь постійно забігав уперед і дочікувався їх — так нетерпеливилось чимскоріше дістатися до села. Воно стало одним із його важливих життєвих і духовних орієнтирів, не випадково в одному з віршів при згадці про Рахнівку він емоційно закликає: «Падай, падай ниць».

      Наступним кроком, повідомив Дмитро Стус на відкритті погруддя, має стати видання дванадцятитомника творів батька. І додав: «Найбільшим пам'ятником Стусу була б свобода — внутрішня свобода, зовнішня свобода мешканців Рахнівки і мешканців України, звичка не коритися, а відстоювати свою думку».

      У трагічному світовідчуванні Василя Стуса завжди присутнє оптимістичне начало, і закономірно, що вірш, яким починався цей матеріал, закінчується воістину пророчо:

       Іще в цій тиші гробовій

       колись почуєш: орлій клекіт

       шикує молоді шеренги

       всіх наших змагань і надій.