Ярослав Василишин з вуйком Дмитром у своєму зимовому саду. (автора.)
У шкільні роки Ярослав захопився нетиповим для гуцулів хобі — фокусами. Він годинами просиджував над книгами про видатних ілюзіоністів світу, зокрема братів Кіо, і завзято штудіював самовчитель для клубних фокусників. Вочевидь, мав дар до магічних маніпуляцій, бо в 14-річному віці на шкільних концертах тримав публіку в напрузі по 30—40 хвилин. Однак у дорослому житті сільському юнакові треба було братися за приземленішу справу. Щоправда, в 1986 році він ще мав намір подивувати земляків кавунами та динями, вирощеними в рідному селі Чорний Потік, розташованому на північній окраїні Українських Карпат, на висоті 450—750 метрів над рівнем моря. Однак такий фокус не вдався.
Дині взагалі не захотіли плодоносити, а кавуни невибагливого сорту «Вогник», вегетаційний період якого не перевищує трьох місяців, подавали — спершу під поліетиленовою плівкою, а потім у відкритому грунті — надію на успішне завершення експерименту. За всіма зовнішніми ознаками, чорнопотоцькі кавуни хоч і не рівнялися до вирощених на Херсонщині знаменитих голопристанських «смугастиків», але вражали яскраво-червоною м'якіттю, вагою до двох кілограмів і стиглістю — лише доторкнешся ножем, одразу розтріскувалися. Поступалися вони таврійським родичам єдиним і найголовнішим — смаком. Власне, як каже пан Ярослав, цей виплеканий ним зовні темно-зелений витвір не має перспектив приживлення в Карпатах. І додає: «Я переконався, що кавун стає, так би мовити, кавуном лише в останні дні дозрівання, коли в нас, як правило, починає дощити і знижується температура. Саме в цей період південне сонце «домальовує» плід, а тепло додає йому смаку і цукристості. Будь-які намагання знайти замінник природному світилу в цьому випадку, мабуть, — недоречні».
На межі фіаско експериментував він і з волоським горіхом, який ніяк не може вкорінитися в Карпатах. Чотири роки тому Ярослав щепив сотню горіхів, а прийнялося лише шість, п'ять з яких не витримали випробування морозами. Зате останній з горіхових могікан пройшов усі гірські випробування і заплодоносив уже на третьому році життя.
Ранні осінні та пізні весняні заморозки разом iз сильними зимовими морозами — найсерйозніші опоненти карпатських ентузіастів, які наперекір усталеним уявленням про обмежені можливості гірського садівництва не полишають спроб «домовитися» з непоступливою природою.
Ярославу Василишину пощастило з попередником — вуйко Дмитро, рідний материн брат, почав закладати великий сад на дідівській землі наприкінці сорокових років минулого століття. Тоді, у важкий післявоєнний період, кмітливому чорнопотоцькому юнакові ще не виповнилося й двадцяти рокiв, як він посадив свої перші яблуньки на південно-східному схилі прилеглої до обійстя гори. Кращого розташування саду за тутешніх природно-кліматичних особливостей годі й шукати: місцина захищена від холодних вітрів і добре прогрівається сонцем. Тож стартові умови для вирощування заморських, тобто районованих поза горами, фруктових плодів були обнадійливі. Крім того, Господь нагородив Дмитра оптимальними для садівника рисами характеру — спокійною вдачею, спостережливістю, витримкою, що допомагало в житті досягати несподіваних результатів.
Чи в багатьох вистачило б терпіння упродовж року складати у вітальні своєї оселі мозаїчну підлогу із власноруч склеєних трьома рядами і розмальованих олійними фарбами букових квадратиків розміром 2х2 сантиметри? Він спромігся виготовити і поєднати в одне ціле понад 50 тисяч паркетинок, бо йому приємно усвідомлювати, що такої підлоги немає в усьому світі, а в Чорному Потоці є. Дмитро Андрійович і хату в 50-тi роки будував не так, як односельці. Він за городом знайшов глиноносне родовище і неквапом формував та випалював собі цеглу — поки робив одну кладку стіни, підсихала чергова партія будматеріалу. Коли справа дійшла до даху, то сконструював простенький, але надійний пристрій для виробництва червоної черепиці і не мав клопоту із сучасним покрівельним матеріалом у той час, як чорнопоточці і далі використовували гонту.
Пан Дмитро попридумував чимало різноманітних чудернацьких пристроїв для модернізації життя в горах і замахнувся було на винахід світового масштабу — удосконалену коробку передач для автотранспорту. Він навіть повіз свою розробку «за тридев'ять земель», на Львівський автобусний завод. Тамтешні фахівці з подивом оглянули винахідника з гірської глибинки і повідомили, що такий принцип дії коробки передач уже винайшли та запатентували американці, а керівництво ЛАЗу запропонувало Дмитру Андрійовичу, який мав лише атестат зрілості вечірньої школи, яку закінчив, маючи за плечима більш як тридцять років, місце в конструкторському бюро. Він відмовився — у горах дихається вільніше, жити цікавіше, до того ж у той саме час починав виходити на повну «плодоносну потужність» вирощений ним сад. Це видавалося для нього не меншим дивом, ніж іти за американцями слідами технічного прогресу. Та й треба було готувати собі садівничу заміну. З цією роллю блискуче упорався племінник Ярослав.
Ярослав багато в чому повторює свого вуйка. Обставини так склалися, що він не став дипломованим фахівцем, зате завдяки наполегливій самоосвіті набув у садівничій справі рівня знань, на який спроможеться далеко не кожен випускник сільгосптехнікуму і навіть аграрного вузу.
«Аби успішно займатися садівництвом, — стверджує він, — варто найперше перевірити себе на здатність довгостроково доглядати дерева, починаючи від ямки для саджанців i закiнчуючи їхньою старiстю. Треба набратися терпіння на 3—5 років, аби посмакувати першими плодами своєї праці. Люди не завжди це розуміють. Переважна їх частина, за моїми спостереженнями, садять яблуньки чи груші і, склавши руки, чекають плодів. Без ретельного догляду дарма розраховувати на щедрий врожай. Якщо людина цього не усвідомлює, не потрібно за садівництво й братися, хоча я просто не розумію тих, хто не має на своєму обійсті доглянутого садочка».
«На перших порах, — продовжує співрозмовник, — у нагоді стане посібник для садівника-аматора, а з часом знадобиться спеціальна література. Ще треба вміти прислухатися до порад, а згодом — ділитися досвідом. Мені, приміром, не байдуже, в які руки потраплять мої саджанці. Коли я їх реалізую на ринку, то стараюся дати покупцеві повну інформацію про те, як садити і доглядати деревця, чого, власне, майже ніхто з продавців не робить. Люди платять гроші і відразу біжать на дачну чи присадибну ділянку. Я їм раджу не поспішати, якщо хочуть серйозно займатися садівництвом. Сад обов'язково віддячить. І не тільки матеріальними благами. Буває, що за тиждень важкої праці так змучишся, що немає ради. Тоді я йду в сад і занурююся у заспокійливе блаженство: навіть не знаю, чи залишаю так зібраний десь негатив, чи позитивна енергія дерев просто витісняє його геть. Там легко народжуються плани і відпочиває душа».
Садом і побутовими винаходами не обмежуються виняткові здібності їхнього роду. Юстина, Ярославова мама, вважається однією із найвправніших майстринь щодо розпису унікальних чорнопотоцьких писанок. Як це вона робить і пече дуже смачні паски, ми розповімо читачам «України молодої» ближче до Великодня. А ось її величезна, завдовжки 14 метрів хата, збудована батьком ще в 1919 році, вже стала відомою на всю Україну завдяки кінострічці «Нескорений» — про головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Увагу українських кінематографістів привернула не тільки унікальна, як на наші часи, патріархальна оселя, а й той факт, що в 1946 році на її горищі справді кілька днів переховувався поранений повстанець на псевдо Тарас, якого доглядала Юстинина мама Анна. Тому цей епізод у фільмі відтворено майже з документальною точністю. У його зйомках несподівано взяв участь навіть вдатний до акторської праці дворовий пес Мухтар, який завзято дерся по драбині на горище, аби попередити пораненого повстанця про наближення озброєних москалів. За добре виконану роботу Мухтар заробив десять гривень гонорару, але його дебют став останньою у кіно роллю — невдовзі він загинув у сутичці з місцевими псами під час «собачого весілля». Тепер йому шукають заміну, адже комусь треба хоча б зайців ганяти, які можуть навідатися з ближнього лісу й пообгризати молоді деревця.
В останні роки Ярославове з вуйком і мамою обійстя нагадує невелику селекційну станцію. Дмитро Андрійович у свої 76 років виглядає бадьоро й активно порається біля дерев, проте всі повноваження і відповідальність за сад майбутнього передав племінникові, котрий передусім відповідає за добір нових елітних сортів яблук та груш і гірські експерименти з екзотами. У них прижилися чотири сорти фундука: деякі горіхи розмірами та їстівними властивостями можуть успішно конкурувати зі своїми південними родичами. Несподівано великі і смачні плоди виросли на персикових деревах. Добре родить виноград аж трьох сортів, який можна зберігати у підвалі до кінця зими, якщо на лозовий зріз грона настромити сиру картоплину (аби не засихав) і підвісити на шнурку.
Досліди над теплолюбними фруктовими деревами — не основний напрям їхньої діяльності. Головне — адаптувати до гірських умов високоврожайні, апетитні зовні й вишукані на смак елітні, зокрема голландські, сорти яблук і засадити ними Прикарпаття, де найпопулярніший саме цей вид фруктів. Ярослав налаштований оптимістично: «Я хочу довести, що і в нас у горах можуть рости такі популярні західноєвропейські сорти яблук як джонабел, джакоста, галамаст та інші. Ми з вуйком їх акліматизовуємо і вже через два-три роки запропонуємо саджанці нашим краянам. Для цього робимо вставки елітних сортів на дикоростучі яблуньки. Таке поєднання дозволить на основі морозостійкої дички отримати красиві і якісні плоди. Думаю, що в нашій місцевості вдасться виростити для масового поширення і найкращі сорти черешні та сливи, а також навчити земляків працювати в саду за передовими західноєвропейськими технологіями».
На запитання, скільки їхніх саджанців уже прижилося на Прикарпатті, Ярослав, якому нещодавно виповнилося 43 роки, не без гордості відповів: «Думаю, що вистачило б на цілий лісовий масив».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
