Ці собаки стають незамінними помічниками при лiквiдацiї наслiдкiв техногенних аварій, вибухів будинків і землетрусах, коли треба знайти людей, які заблукали в лісі чи в горах, коли під завалом не видно людини, невідомо, де вона є і чи є там взагалі. Адже є різниця — чи потихеньку вручну розбирати завали, тому що під уламками плит залишаються люди, чи викликати важку техніку й навалом вивозити сміття. Тварини обшукують завал і подають кінологу знак, чи є там потерпілі. Коли пес чує запах живої людини, то все йде за схемою: знайшов людину, погавкав, рятувальники прийшли, відкопали. Це класика. Коли ж під землею труп, кожен собака показує це по-різному: один починає рити землю, інший скавучить чи повертається кілька разів до місця.
Кінологічне відділення мобільного рятувального центру МінНС України — це єдина державна служба, яка надає допомогу саме такого характеру. Днями «УМ» побувала на базі кінологів, щоб побачити, як фахівці виховують чотирилапих рятувальників.
Я люблю людей!
Зараз у загоні п'ятеро робочих собак, які вже не раз виїздили на виклики, і двоє молодих — вони тільки починають опановувати собачу науку. Серед «ветеранів» — добермани Чак, Діна, Вося (повна кличка Вер-Вольфа), Чіп (син Чака і Діни) та спаніель Беррі. За словами командира кінологічного відділення Олени Александрової, Чака до них привів чоловік, який переїжджав до іншого міста і не міг узяти добермана з собою. Так у 1999 році Чак став першим собакою-рятувальником МінНС. Потім до загону прийшли кінологи, які привели своїх улюбленців. А серед «підростаючого покоління», яке зараз проходить курс навчання, є молода вівчарка Санта і... знову ж таки, жвавий доберман!
«Порода великого значення не має, головне — щоб у майбутнього рятувальника був хороший нюх, — каже Олена Александрова. — Тому кінологи вибирають гостромордих собак: вівчарку, фокстер'єра, добермана, ротвелера... А для того, щоб стати справжнім рятувальником, пес має навчитися ходити по дошках, стрибати через паркан, дертись по драбині, залазити в колодязь і трубу, тримати рівновагу, коли тварину піднімає на висоту спеціальний пристрій, не панікувати в надзвичайних ситуаціях і не боятися небезпеки. Для тренувань кінологи обладнали спеціальну доріжку, по якій собаки дуже люблять бігати».
Ще одна обов'язкова риса, без якої найталановитіший песик не зможе стати рятувальником, — толерантне і доброзичливе ставлення до людей. Собака не має впадати в шок від неадекватної поведінки гомо сапієнс, адже поранений у завалі може кричати і плакати від болю, кликати на допомогу, може кинутися до собаки, розуміючи, що це чотирилапий рятівник, а може до смерті перелякатися вигляду тварини.
Стать тварини теж не має особливого значення: за словами фахівців, «дівчатка» краще працюють на маленьких ділянках, а «хлопчики» добре орієнтуються в лісі, коли треба швидко оглянути велику територію. Разом вони можуть досягти гарних результатів на будь-якому завданні.
А нюх, як у собаки
За словами кінологів, собака може почути дуже тонкий вихід людського запаху, але для цього має бути потік повітря, який іде з-під завалу. Якщо така дірка в землі є, собака покаже на місце, де на глибині 5, а то й 10 метрів чекає на допомогу людина. Але, якщо повітря не виходить, постраждалого не знайдуть і за 50 сантиметрів від поверхні.
«Коли ми працювали в Ірані, — згадує Олена Александрова, — собакам було дуже важко шукати людей. Річ у тім, що в місті Бам, якому виповнилося більше тисячі років, скрізь були саманні будинки, зліплені з глини та соломи. Землетрус зруйнував місто на 70 відсотків — після цього не залишилося жодного будинку, який був би повністю цілим. Глиняні стіни падали, розсипалися і щільно утрамбувалися — так, що до людей під завалами зовсім не доходило повітря. Найжахливіше, що люди повільно задихалися під щільним шаром будівельного сміття. Набагато легше в цьому плані було працювати в Туреччині: там землетрус завалив бетонні конструкції, які не могли лягти дуже щільно, і знизу йшов потік повітря».
Собаче меню
Доберман — собака немаленька, то й їсть вона більше від чихуахуа і такси. Але не думайте, що собак годують самим лише свіжим м'ясом: на такій «дієті» тварини почувалися б не найкраще. За словами Олени Александрової, кінологи варять своїм вихованцям кашу (вівсяну, пшеничну, гречану, але тільки не перлову — її собакам їсти не можна) та ріжуть свіжі овочі (чотирилапі рятувальники залюбки гризуть сиру моркву, кабачки та гарбузи, яблука). Коли ж загін прибув до Криму, собаки дивували місцевих жителів, зриваючи з кущів стиглу шипшину. Але смаки в кожної тварини різні: якщо Діна із задоволенням наминає банани, хурму, диню, виноград й іншу екзотику, то Вося абсолютно байдуже ставиться до заморських плодів і солодких ягід. Щодо сухого корму, то фахівці не радять його давати собакам регулярно, але на виїздах до місця трагедії, коли часу, та й можливості готувати кашу немає, сухі шматочки дуже виручають.
Усіляких солодощів собакам їсти не можна: від цукерок та тістечок «летять» зуби, потерпає печінка, а потім з'являються інші проблеми. Тому коли кінологи хочуть побалувати звірячу компанію, дають їм голландський сир (його песики просто обожнюють), несолодкий крекер, купують у спецмагазинах желейні кісточки та інше «собаче щастя».
Добрий лікар Айболить
Так склалося, що в кінологів-міненесників немає ветеринарної служби, і невідомо, як би вони справлялися з собачими недугами, якби не добрий лікар Айболить — власник клініки для тварин Анатолій Бугайов. За словами Олени Александрової, випадкове знайомство з паном Анатолієм було великою удачею для кінологів: у клініці ось уже протягом кількох років собакам безкоштовно роблять щеплення, приймають аналізи, витягають кліщів, лікують застуду й розлад шлунка, а кілька разів буквально витягали песиків з того світу...
Особливо важким був позаминулий рік, коли загін прибув до Ірану: 26 грудня кінологічні пари вилетіли з морозного Києва, а вийшли з літака у справжнє літо, 18 градусів тепла. За шість годин до зустрічі нового 2004 року загiн прилетів до Києва з Ірану, а першого січня майже всі собаки звалились з парагрипом, і їх треба було терміново рятувати. Уже о дванадцятій дня хвостаті пацієнти були в лікаря Бугайова: лежали під крапельницею і ковтали мікстури. Кінологи навіть бояться припускати, скількох помічників вони могли б втратити, якби медична допомога забарилася...
До речі, собачі недуги дуже схожі на людські: від протягу в наших братів менших може з'явитися нежить і лихоманка, від переїдання — проблеми з серцем, від зловживання солодким — карієс. Дівчата-кінологи розповідають, що тварина, змушена постійно тягати на собі зайві кілограми — це нещасне створіння, яке живе набагато менше від своїх стрункіших спiвродичів. Перегодований пес, крім того, погано дресирується, тому не має особливого хисту до навчання...
А робота на завалах має свої мінуси: іноді собаки настільки стирають об каміння лапи, що їх треба нести до табору на руках чи взувати у спеціальні капці. Увечері кінологи змащують поранені подушечки маззю, і вночі (уявіть собі цю картину!) всі добермани сплять лапами догори. Вранці — неприємна процедура підйому, коли перші хвилини бігання на своїх чотирьох змушують собак кривитися від болю, і знову робоча зміна.
Чого витріщаєшся?
Довго дивитися у вічі собаці, особливо незнайомій, кінологи не рекомендують: тварина починає сприймати таку дивну поведінку як виклик і починає потроху злитися. Особливо важко було пояснити це іранцям, які до приїзду українського загону майже не бачили собак. Спочатку місцеві жителі боялися підходити до тварин, а потім зрозуміли, що ці великі «зубастики» насправді дуже люблять людей, і стали підходити ближче, роздивляючись потомлені морди. «Собаки після роботи лежать на машинах, язики висолопивши, а іранці підходять і дивляться їм просто у вічі, — згадує Олена Александрова. — Ми пояснюємо, цього не можна робити, а вони не розумiють, і лише головами хитають... У них же собак, за великим рахунком, немає, самі лише кішки та птахи на кожному кроці трапляються. Так, напередодні нашого від'їзду до України, купа народу просила продати собаку. Я обіймала Діну, коли спати вкладалася, щоб, бува, не вкрали. Така ось історія...»