Як баба Столька мамою стала

      Не раз доводилося чути, як некомфортно почувалися росіяни, які потрапляли зі своєї батьківщини на Західну Україну. Особливо після війни. І начебто обзивали їх місцеві мешканці, і ледве не вовком дивилися. Нещодавно я познайомилася з жінкою, яку доля теж закинула до «западенців». Своїм життям вона повністю спростувала міфи про недоброзичливе ставлення до «кацапів». «Як ти до людей — так і люди до тебе», — каже баба Столька.

      У неї дивовижне ім'я — Єфстолія. Переконана, що більшість із вас вперше його почули, як і я. За церковним календарем, день цієї святої припадає на 22 листопада, якраз після Михайла. Єфстолія Олексіївна і сама довгий час не знала, поки старенька мамина тітка з Москви не розповіла про день її ангела і все, що пов'язано з цим ім'ям. Хоча не знає й досі, чому в їхній родині  воно є таким популярним: тато і два його брати назвали своїх доньок Єфстоліями. Щодо дівочого прізвища, то воно в баби Стольки суто «кацапське» — Волкова.

      — Ви не знаєте, у Верховній Раді якийсь Волков є. От якби дізнатися, може, він якесь наше коріння має? — лукаво запитує мене боратинська Єфстолія, яка вже 50 років за паспортом не Волкова, а Кохан.

      — Та навряд. Той Волков дуже добре українською розмовляє. Він, здається, українське коріння має, — розчаровую я свою героїню.

      Але тільки на хвильку, бо її чітка пам'ять умить переноситься вже в далекі 60-ті роки, коли вона, корінна росіянка, хай не «псковская», а вологодсько-кіровська, приїхала за чоловіком жити на Волинь...

Сімейне життя почалося з однієї подушки і благенької ковдри

      Волинянин Іван Кохан на Північ уперше потрапив не зі своєї волі. Після війни за мішок нібито вкраденого зерна він отримав три роки північно-виправного «курорту». Повернувся після цього додому, у Боратин (хоча справжня батьківщина його була у Влодавському повіті Люблінського воєводства), побув трохи і завербувався знову на Північ, ліс «катати». Там, на біржі, де вантажать ліс на естакади, і запримітив він невеличкого зросту і з кирпатим носиком росіяночку, яка браво командувала, куди і яке дерево вантажити. Таке мале і таке «зацєнте»! Став Іван клинки до Єфстольки підбивати, і вона невдовзі з «учотчикiв» попросилася працювати простою робітницею у бригаду, де Ванька працював.

      — Подумала собі: вже двадцять третій пішов, заміж треба йти, і за того, хто кличе, а не принца чекати. Отож у 55-му ми й одружилися. Розписуватися йшли у валянках, а замість плаття весільного був на мені звичайний чорний сарафан. Уявіть собі молодят в одній кімнатці з моїми мамою і сестрою, де поміщалися тільки два ліжка, стіл і шафа... Із мого посагу були тільки подушка і благенька ковдра. Ото тільки хазяйнували самі, як мама йшла працювати у свою зміну, в дитячий садочок, і забирала з собою меншу сестру. Потім чоловік поїхав додому, на Волинь, і привіз ще одну подушку й покривало брестське, щоб ліжко накривати. Це було перше наше майно.

      У 1965-му, проживши на Півночі десять років, Іван Степанович почав просити дружину їхати до нього на батьківщину, про яку вона мало що знала. Але перед тим кілька разів з'їздила в гості до свекрухи, щоб хоч уяву мати. А може, й справді в Україні краще буде? Словом, залишили вони в Архангельській області, у містечку Котлас, свої апартаменти на 40 квадратних метрів. Таку кімнату вони з чоловіком отримали, коли вже народилась третя дитина — Андрійко, а до того тулилися все по маленьких кімнатках, таких, що їхньому первістку, Миколці, не було навіть де ніжкою ступити, як учився ходити. А в Боратині, у свекрушиній хаті, в одній кімнаті — четверо, у другій — п'ятеро людей. З вогню, як кажуть, та в полум'я. Добре, виручив родич, котрий дозволив пожити молодій сім'ї з трьома дітками у порожній хаті родини, яка виїхала в Чехію.

      Коли років через п'ять свій будинок звели, не стали чекати, поки все до ладу доведуть — вікна з одного боку бляхою закрили, речі повикидали і в кількох кімнатках почали зимувати. Своє, яким би воно не було, — це своє. І сьогодні, згадуючи зі своїм Ванькою ті часи, вони не скаржаться на труднощі. Тоді важко було, але були молоді, а зараз важко, бо старість прийшла. Хоча є що і їсти, і пити, і хата, і в хаті все. Працювали, ставили на ноги дітей, потім онуків гляділи — жили вони у бабці, тут і в школу ходили. Аж поки доля не послала цьому подружжю ще одне випробування...

Дітей підкинула бабусі, а сама — у мандри

      Онучку Катю Єфстолія Олексіївна з дідом доглядають із шестимісячного віку. Як побачила баба, в яких умовах те дитя росте, — серце геть заболіло. А Іванка їй віддали, коли йому був рік і три місяці. Сьогодні Катрусі вже п'ятнадцятий пішов, а Іван відсвяткував перше десятиріччя. Офіційно саме бабця є їхнім опікуном, хоча мають діти і маму, і тата. Але з мамою їм справді не пощастило. Тато хворіє, має групу інвалідності й живе з ними біля бабусі й дідуся. А ось мама і досі десь вештається: то в Луцьку, то в Луцькому районі, народивши загалом семеро дітей.

      — Ви собі не уявляєте, яке може бути серце у жінки... За всі ці роки діти не бачили своєї мами. Вона ні разу не провідала, не прийшла на жоден день народження, — ледве стримуючи сльози, розповідає бабуся. — І перед десятиріччям Іванка я серед людей сказала: «Якщо вона і на десять років до сина не прийде, я піду в газету і напишу, які бувають матері». І хтось передав їй те. Прийшла увечері, у день народження, з якимось черговим своїм чоловіком, з подругою своєю та її чоловіком. Ми того дня не збиралися святкувати, бо я привезла Іванка з інтернату, натомилася, вік все-таки бере своє. Але встала, стіл накрила, почали вечеряти. Її мужик, що з нею прийшов, утік з-за столу після першої чарки. Він усе зрозумів, і йому стало соромно. А їй — ні. Подарувала синові у конверті аж 10 гривень за всі роки. Справа не в грошах, вони у мене не обділені. Але ти ж мати... Дід зробив Іванкові свято. Мангал за хлівом спорудили, шашлики зробили. Хлопчикам, знаєте, якоїсь романтики хочеться. А на день Катерини, за день до Катрусиного дня народження, кажуть, бачили мою невістку в селі в магазині, купувала коробку цукерок. Напевне, думаю, буде дочку вітати. Приходжу додому — лежать на столі цукерки, і ніхто не бачив, хто їх поклав. Напевне, Веста поклала і пішла. Аж приходить чоловікова сестра, яка по сусідству живе, я й розказую, що невістка Катю привітала і цукерки поклала, але ніхто не бачив. А сестра й каже: «Та то ж я поклала!». Отак «привітала» доньку.

      Незважаючи на вік, Єфстолія Олексіївна мусить триматися й не піддаватися ні настрою, ні болячкам, ні поганим думкам. Вони з дідом (а він на кілька років за дружину старший) поставили перед собою завдання-мінімум — Катю заміж видати, а далі — як Бог дасть.

      Сушить баба голову, що дітям залишиться після них... Каті хата ця залишиться, а Іванкові? Треба було б десь ділянку земельну взяти, у майбутньому хлопцеві згодилося б. Може, колись собі хату збудує. А у своїй хаті навіть грубку не дала розвалити: як їх не стане, а газу не буде, як Катя хату натопить? У будинку, де нещодавно зробили хороший ремонт, — чисто й затишно. Купили онукам і новий імпортний телевізор. У сільській раді жіночки хвалили Єфстольку: незважаючи на вік, дає раду і господарці, і сімейці своїй немалій. Двох дорослих чоловіків треба обіпрати, їсти зготувати, а ще двом дітям раду дати. І все це у 73 роки.

      — Не кожна мати дітям раду дає так, як вона. І вони у неї нічому поганому не навчаться. Люди з них будуть, — кажуть працівниці сільської ради, які теж хвалили Олексіївну і захоплювалися її мужністю.

      — А слухаються вас онуки? — питаю у бабусі.

      — Катька — обов'язково. Це вже помічниця моя. Ну а Іван — він поки що більше в інтернаті у Маяках. Але весь у мого діда пішов. Такий гарячий до роботи, все в руках горить, — не без гордості розповідає жінка.

      Звичайно, допомагають Коханам і сільська влада, і районна. А Тамара Олександрівна Товстанюк, у недавньому минулому інспектор у справах неповнолітніх Луцької райдержадміністрації (а ще вона — голова Луцької районної організації ВПО «Жінки за майбутнє»), стала для їхньої сім'ї добрим ангелом-помічником. Завдяки їй Катруся вже двічі побувала на відпочинку в Німеччині. Бабуся Єфстолія навіть у цю партію жіночу вступила на старості років і є, напевне, однією з найповажніших членкинь.

Весiлля на восьмому десятку

      Нещодавно Єфстолія Олексіївна та Іван Степанович відгуляли справжнє весілля. Як одружувалися, то весілля не було. Срібного теж, бо вже тоді дітей треба було женити. А до золотого, як доживуть, то відсвяткують — так вирішили.

      — А ще якось, сидячи з сусідами на лавочці, я взяла й сказала: «Як до золотого доживу, повінчаюся у церкві з Ванькою». Аж сусід і нагадує мені, що обіцяла. Довелося слова тримати. Повінчалися з дідом і весілля золоте справили.

      Іван Степанович, готуючись до фотозйомки, почав щось весело наспівувати і бабу підколювати. З усього видно, що людина він з гумором.

      — А як без цього жити? Часом прийду, вона кричить, що випив. А я смішне щось бовкну — і вона вже сміється, зла не тримає. Обстановка розрядилася. От каже, що я випиваю. Ну а як же ти його не вип'єш? Як ідеш з роботи з мужиками, всі на сто грам ідуть, а мені що, відколюватися від колективу? І знаю, що додому треба, що робота є, а мусиш випити, — відверто зізнається Степанович.

      Не могла не поцікавитися у Єфстолії Олексіївни: чи насправді росіянам так важко розмовляти українською мовою? Вона так і не навчилася української, а розмовляє «русско-украйонскім» суржиком, з таким специфічним акцентом, що дехто в Боратині вважає бабу Стольку білорускою.

      — А я ніколи не думаю, як говорю. Як говориться — так і говорю, аби люди розуміли, — пояснює уродженка російської глибинки. — Але мене за сорок років ніхто ніколи кацапкою не назвав. Як тільки мене не називали, як приїхала, — і Естонькою, й Історією, перекручували ім'я як могли. До речі, мою сестру, котра приїхала до мене в гості й теж тут залишилася назавжди, кацапкою не називають. Валька Пігулова — по-вуличному кажуть, але не кацапка. Я ніколи не відчувала ворожості чи поганого ставлення до себе. Як ти до людей — так і люди до тебе. Запитайте в селі. «Бог видит, кто кого обидит», — так я завжди кажу.

      А ще Єфстолія Олексіївна за сорок років не навчилася сваритися і клясти, як полюбляє дехто з наших жіночок. Одного разу, щоправда, коли сусідка вже довела, кинула їй: «Чтоб ты раньше на два дня за меня умерла». І ось сусідка померла, а Іван Степанович і каже: «Давай, жінко, вип'ємо по соточці, бо через два дні все одно повмираємо». А баба не розуміє, чого. «Так сусідка вже померла, а ти ж казала, що через два дні після неї».

      Не любить Олексіївна і бігати по хатах, щоб попліткувати. Вона краще щось почитає чи гачком виплете, а як очі втомляться — просто подрімає. Ніколи їй дурницями займатися...