Наприкінці кожного року малеча з нетерпінням чекає приходу Діда Мороза. Зі своєю внучкою Снігуронькою зі сцени палаців і будинків культури, театрів, клубів, цирків вітає він нас і наших дітей з Новим роком. Невигадливі новорічні ранки й вистави своєю одноманітністю і «попсовістю» вражають батьків, білети яким на ці видовища роздають профспілки. На малюків же Дід Мороз справляє неповторне враження, яке залишається в пам'яті на все життя. Здається, що він був завжди і прийшов до нас із сивих віків.
Проте історія Діда Мороза і новорічної ялинки, а Снігуроньки й поготів, не налічує і сотні років. На просторах Російської імперії вони ввійшли до міського різдвяного святкового ритуалу незадовго до революції. Звичай ставити ялинку на Різдво було запозичено із Німеччини тільки в другій третині ХІХ століття, а безпосередніми «батьками» Діда Мороза, крім щедрого на подарунки святого Миколая, можна вважати також російського письменника Миколу Некрасова та драматурга Олександра Островського, чия п'єса «Снігуронька» з великим успіхом йшла на сцені Московського художнього театру. Не меншим успіхом користувалася й однойменна опера Миколи Римського-Корсакова. В основу цих творів було покладено сюжети казок «Морозко» і «Снігуронька», відомі багатьом слов'янським народам.
Загроза нависла над Дідом Морозом і ялинкою буквально через три тижні після жовтневого перевороту: 16 листопада було порушено питання про календарну реформу, яку прийняли 24 січня 1918 року. В результаті Різдво змістилося з 25 грудня на 7 січня. Порушення календаря сприймалося як кардинальний злам стилю життя, міцно пов'язаного з певними датами православних свят. У 1922 році було проведено кампанію за перетворення дня Різдва Христового у «комсомольське різдво» (інакше це називалося «комсвятки»). «Свято» минало у супроводі нескінченних доповідей, в яких розвінчувалося «економічне коріння» різдвяних святок, і хвацького виконання «червоних» коляд, тексти яких ще до початку 1990-х років вітчизняні фольклористи зобов'язані були включати до всіх (навіть академічних) видань з календарно-обрядової пісенності.
А з 1925 року, коли радянська влада твердо стала на шлях «планової, систематичної антирелігійної роботи», було введено п'ятиденку, церковні свята відмінили й Різдво перетворилося на звичайний робочий день. Разом з Різдвом було відмінено і ялинку з Дідом Морозом. Парадокс, але Дід Мороз і ялинка, проти яких колись виступала православна церква, стали називатися «попiвським» звичаєм! Передноворічним і передріздвяним вечорами вулицями міст ходили спеціальні патрулі, обов'язком яких було відстежувати і сповіщати «куди треба» про крамольне святкування. Майже десятиліття репресій не дали бажаного результату: викорінити звичай, що так припав до серця малечі, не вдалося.
28 грудня 1935 року в газеті «Правда» було надруковано статтю «Організуємо до Нового року дітям гарну ялинку!», підписану кандидатом у члени Політбюро Павлом Постишевим. Ялинка і Дід Мороз були відроджені для того, щоб заступити на службу радянській владі й разом із «радянським шампанським» і п'ятикутною зіркою стати неодмінним атрибутом державного свята. Не обійшлося й без вождя світового пролетаріату — радянські школярі в обов'язковому порядку читали й переказували про ялинку в Сокольниках, яку влаштував сільським дітлахам «дєдушка Лєнін».
Цікаво, що образ радянського Діда Мороза будувався не на казкових, а на календарно-обрядових мотивах. Усі новорічні вистави розповідають нам про боротьбу зла (у цій іпостасі незмінно фігурувала Баба Яга, сірий вовк і лисиця) й добра (яких представляли маленькі, але надзвичайно сміливі зайчики, білочки, їжачки та інші звірятка), викрадений час і мішок із подарунками. Для встановлення справедливості й порядку всім голосно і дружно треба було покликати Діда Мороза. Як бачимо, попри офіційну боротьбу з «релігійними забобонами» типові новорічні сценарії копіювали фольклорні звичаї і обряди. Адже в традиційній культурі різдвяну ніч вважали не тільки чарівною, коли можна було передбачити майбутнє, а й небезпечною. Час, коли старий рік уже віджив, а новий ще не народився, сприймався як хаос, загроза космічних сил. Саме з цим, як вважають дослідники, пов'язана присутність за святковим столом душ померлих предків та інших потойбічних істот (згадаймо «Ніч напередодні Різдва» Миколи Гоголя). І до сьогодні в багатьох регіонах України, зокрема на Поліссі, зберігся звичай запрошувати на різдвяну учту Мороза. Господар або господиня з кутею виходять на поріг хати і тричі голосно запрошують: «Морозе, Морозе, іди до нас кутю їсти! З дітками, з жоною, з маткою, з сестрою, зі сватом і братом!». Інколи хазяїн, зображаючи Мороза, відповідав знадвору: «Ось я йду!». Запрошуючи за святковий стіл Мороза, український хлібороб сподівався домовитися з ним про сприятливі для врожаю погодні умови: «А в Петрівку не ходи, бо будемо тебе залізною пугою бити!». На Західну Україну Дід Мороз прийшов тільки після 1945 року, насильно витіснивши свого побратима святого Миколая, «реабілітованого» лише в часи незалежності.
Образ доброзичливого, незмінно усміхненого товстуна, народженого творчою фантазією англійського художника Тєннієла, став традиційним для західного суспільства. Наш сучасний Дід Мороз теж помітно вестернізувався: шуба його значно покоротшала, з'явилися червоні штани, гострий ковпак замінив традиційну шапку, він став обов'язковою складовою реклами. Саме такого, доброзичливого, щедрого і, як модно зараз говорити, толерантного Діда Мороза з мішком подарунків і сюрпризів чекають у новорічну ніч наші співвітчизники.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
