Чорнобильські патріоти

      «Чого ви людей тримаєте в Освенцімі?.. Чи вам би руки повідпадали, якби ви коли мішок борошна їм привезли? Скажіть! Я хочу привчити владу, її представників, щоб були не тільки «технарями», щоб вони і плакати навчилися, щоб у них серце боліло...» Так виховував український Президент Віктор Ющенко державних мужів та їхніх підлеглих наприкінці свого візиту до сіл, розташованих у Чорнобильській зоні відчуження. Там, попри заборону проживання через забруднене довкілля та відірваність від цивілізації, залишаються жити корінні мешканці — вони навідріз відмовляються полишати свою рідну хату та землю. Одразу після аварії людей звідти виселили, але, не прижившись «на чужині», вони повернулися.

      Не минуло і мiсяця від 8 грудня, коли в Чорнобильску зону завітав Вiктор Ющенко та дав прочухана підлеглим, як у кожній оселі з'явилося по мішку-два цукру, борошна, кілограми вермішелі, понад десяток банок консервів... Таким чином план виконав чи навіть перевиконав міністр із надзвичайних ситуацій та екс-«губернатор» Закарпатської області Віктор Балога. «То нам все із Закарпаття передали. Там на мішках так написано», — розповідають «УМ» здивовані такою раптовою щедрістю самосели. Загалом до всіх одинадцяти сіл Чорнобильської зони за сприяння Балоги прийшло аж 300 тонн гуманітарної харчової допомоги. 

      Але на тому передноворічні сюрпризи для самоселів не закінчилися. На початку тижня жителям кiлькох сіл зони відчуження сповістили: «Готуйтеся! До вас приїде дружина Президента. А з нею ще дружини міністрів».

«А де поросятко?»

      «Мій чоловік, коли відвідав ці села разом із Президентом, розповів мені, що варто поїхати туди і побачити, як там живуть люди. Живі люди! Бо їм, як усім, цікаво, що робиться довкола», — розповідає «УМ» дружина секретаря РНБУ Марина Кінах. Саме вона під час зустрічі дружин урядовців, коли жінки планували свої майбутні благодійні акції, запропонувала поїхати у забуті богом чорнобильські села. «Ми подумали, що то буде найкраща наша акція до Нового року, приїхати всім разом сюди, подарувати подарунки, побачити ситуацію і після цього вирішити, як ми зможемо допомагати далі», — додає у коментарі «УМ» Катерина Ющенко.

      Жінки везли кожному самоселу пакунок із шампанським, цукерками, харчами до святкового столу, ялинковими прикрасами, новорічними листівками... та подарунком від «УМ» — газетами і відривними календарями (деякі мешканці, до речі, розповідали, що вже втратили орієнтацію у датах та днях). «Ой, а де поросятко?» — запитала у своїх помічників пані Катерина. «Вже повезли», — заспокоїли вони. Поросятко — це спеціальний подарунок від Віктора Ющенка, який він пообіцяв єдиним у селі Новошепилівка мешканцям — дідусю і його старенькій дружині.

      Для більшості гостей iз Києва це було перше відвідування Чорнобильської зони після аварії. Марина Кінах у дитинстві тут відпочивала у піонерському таборі, а її батько колись навіть брав участь у проектуванні саркофага, а потім і в ліквідації аварії. Жінка Прем'єра Юрія Єханурова Олена Львівна в молодості приїжджала сюди на весілля до подруги. А от дружина міністра з питань ПЕКу Світлана Плачкова була тут частою гостею. Навіть медовий місяць у Чорнобилі провела. Сюди їх разом із чоловіком одразу після одруження у вісімдесятому році відправили на переддипломну практику. Адже обоє вони вчилися на факультеті атомної енергетики. А вже у 1987 році пані Світлана працювала у штабі Міненергетики з ліквідації аварії. А згодом і в парламентській комісії з питань Чорнобильської катастрофи.

      Жодна з жінок на запитання «УМ», чи не страшно було їм сюди їхати, зважаючи на рівень забруднення, не сказала, що ні, оскільки: «Тут же люди по двадцять років якось живуть, а що за один день з нами може статися?». Тим паче, як запевняли тамтешні чиновники, у сніжну пору повітря у зоні навіть чистіше, аніж у Києві. Хоча багато жінок таки застрахувалися і, як просили співорганізатори поїздки, одягли простий одяг, який не носять часто. Адже раптом якась радіація до нього таки вчепиться. Щоправда, Катерина Ющенко одягла гарне яскраве кашемірове пальто. А коли полишала зону відчуження, то дещо схвилювалася, чому на автоматі, що перевіряє рівень радіації, у неї засвітилися дві кнопки, зокрема трошки підсвічувала та, що показує присутність радіації на тілі. Але заступник глави МінНС Володимир Холоша заспокоїв, що якби була якась небезпека, то поручень автомату не «відпустив» би за межі зони. Але він «відпустив» усіх високих гостей, тим самим немов закликаючи не боятися сюди знову приїжджати.

«З батоном якось незручно зустрічати»

      «Дякуємо вам за подарунки, але ми і без них можемо обійтися. Якось звикли. Найкращий подарунок — це те, що ви приїхали. Що ми на вас можемо подивися. Адже ми так рідко бачимо людей», — кажуть старенькі жіночки з села Рудня Іллінецька. Їх у селі лишилося лише шестеро — і жодного чоловіка. Щоб зустріти поважних гостей, усі вони зібралися у хаті 65-річної Ліди Миколаївни Струк. Господиня розповіла, що повернулися у рідну хату за півроку після аварії: «Там, де нас поселили, були погані умови. Холодно. Котел не працював. Подумали, чого мучитися. Та й вернулися».

      «Не було нам на чужині життя. В новій хаті дах падав, з вікон дуло, двері не закривалися. Та й тамтешні люди часто на нас нарiкали, мовляв, чого ми приїхали на їхню територію. Коли у нас колонка зіпсувалася, вони закривали свої колодязі, щоб ми воду їхню не брали», — розповідає «УМ» Катерина Антонівна вже з іншого села — Іллінці. До речі, прізвище у неї теж Ющенко. Мабуть, саме тому їй довірили зустрічати дорогих гостей з Києва у Іллінцях хлібом-сіллю. Розповідаючи «УМ», чому хліб сірий, бабця Катерина пояснювала, що білий до них привозять лише у батонах. «А то якось незручно з батоном зустрічати. Хліб для такої події має бути круглий. А круглий нам привозять лише сірий», — додає старенька. До речі, у третьому селі, яке відвідали київські гості, — Луб'янках, таки зустрічали білим буханцем — проте не круглим, а «кірпічом». Місцева Катерина Ющенко також подарувала своїй тезці вишитий рушник. «Я і наволочки вишиваю, якби їй було потрібно, я б віддала. А оцей рушник я вишила давно, він у мене висів на стіні», — розповідає про подарунок Катерина Антонівна.

      На моє запитання про те, як жіночки проводять свої будні, ті розповідали про вишивання, пиляння дров та телевізор, у кого, звісно, він ще залишився зі старих часів. «Оце приходять до мене дві мої подружки, — 65-річна Лідія Струк показує на зовсім стареньких бабусь, — дивимося телевізора. А коли говоримо, то згадуємо і про колишнє, і про теперішнє, і трохи поплачемо, і посміємося. А що робити?». «Чим займаємося, окрім вишивання? Сном та голодом», — в свою чергу сказала Катерина Ющенко з Іллінців. У той час деякі чоловіки, яких значно менше, аніж жінок залишилося на зоні, вечірній час «вбивають» з оковитою. Подейкують, що десь у якомусь селі у них є «спільний», постійно працюючий самогонний апарат.

      «Як святкуватимемо Новий рік? Як положено. З горілкою, закускою. Все, як людей», — говорять кілька розпашілих (червонощоких і червононосих, словом) чоловіків із села Іллінці.

      Водночас жінкам було важко відповісти на питання про святкування зимових свят. «Та, може, телевізор подивлюся. А може, буду спати. Пити алкоголю мені не можна, слаба я. А з чоловіком святкувати... Та він постійно і п'є...», — розповідає одна з жiнок.

Радіаційний харч на продаж

      Потрапити на зону відчуження не так просто. Туди пропускають працівників-чорнобильців, спеціальні делегації та повнолітніх членів родини самоселів, якщо вони є у списку на КПП. Бо інколи, як розповідає заступник керiвника МінНС Володимир Холоша, під прикриттям членів родини на зону намагаються потрапити браконьєри, які ловлять там радіаційну рибу та звiрину, щоб потім збути десь на ринку.

      Хоча тутешнi жителi теж грішать уживанням та збутом харчів із радіонуклідами. Молоко від тамтешньої корови перевищує у 2-3 рази гранично допустимі рівні вмісту радіонуклідів, мед — у 2,1 раза, гриби — у 10—50 разів, риба — від 2,5 до 9-ти, а лісові ягоди — до ста разів. Але, як каже пан Холоша, більшість мешканців все одно навідріз відмовляються полишати ці забруднені території, які б їм нові умови для проживання не було запропоновано.

      Отож для «впертих» самоселів у 1992 році довелося утворити Адміністрацію зони відчуження. Вона відповідає за доставку пошти та пенсії мешканцям зони, раз або двічі на тиждень привозить на продаж продукти (магазинів у селах немає, а привезені харчі, кажуть, дорожчі, аніж в райцентрі), раз на два тижні надає автобус для поїздки самоселів на дві-три години до райцентру Іванкiв (але ті скаржаться, що цього часу їм замало, щоб владнати свої справи у районі), забезпечує річний обов'язковий медогляд... На щастя, у багатьох селах є телефони, які найчастіше стають у нагоді для виклику «швидкої» з райцентру... Скаржаться на здоров'я тут мало не всі. А до лікарні в Іванковi лягати не хочуть. Сам лікар «швидкої» каже, що там умови не надто хороші. А поїхати на огляд до поліклініки в Чорнобиль немає можливості — транспортне сполучення з цими селами відсутнє.

      Попри все, складається враження, що у своїх скаргах самосели часто обережні, ніби бояться, аби часом їх силою звідти не виселили, на що, в принципі, є законні підстави. А на запитання Катерини Ющенко, чи не хотіли б лягти у лікарню у Києві, Лідія Струк з діагнозом аритмія, атеросклероз, з камінням у печінці, відмовляючись, каже, що може, якщо «доживе до весни», таки ляже у Іванковi.

      Бабці часто обіймали-цілували гостей та залюбки пліткували з ними. «Боже, які всі гарні. Дайте-но я вас поцілую», — говорили з посмішкою старенькі, які так скучили за людьми. Навіть великий собака на одному з подвір'їв не міг відірватися від облизування гостей — так скучив за людською ласкою. Але коли мова з боку високоповажної київської делегації заходила про необхідність переселитися ближче до цивілізації, більшість бабусь-самоселів робили вигляд, що не чують. Або виправдовувалися: «Я сама самісінька лишилася. Оце живу за полем. Телефону не маю. Важко... Але я не лишу хату, я ж сама то все своїми ручками робила» — пояснювала вісімдесятирічна Ольга Григорівна.

Вони не єдині...

      Катерина Ющенко та інші дружини високопосадовців пообіцяли, що якщо хтось таки вирішить виїхати, вони у всьому посприяють. Але наразі їм доводилося лише просити у відповідальних за зону відчуження краще піклуватися про людей, насамперед вирішити транспортну проблему. А від себе жінки вирішили допомогти лікарськими засобами після того, як їм представлять необхідний перелік ліків. У решту сіл, куди вони не встигли заїхати, обіцяють, що новорічні подарунки також будуть передані. Не забуватимуть і на інші свята про цих людей, яких, проте, стає все менше. Доживають свій вік у зоні відчуження 328 самоселiв (а спочатку їх було понад 1200). Але таких «відлюдьків»-хуторян, які насамоті чи то живуть, чи то існують, по різних закутках України можна віднайти значно більше. І для цього чиновникам не обов'язково чекати, допоки туди завітає Президент, аби допомогти.