«Богдан Хмельницький». Уперед, у минуле

      Всесвітньо відомі артисти опери, якi починали в Україні, а грандіозної слави зажили в Мілані чи Відні, під час своїх нетривалих візитів на Батьківщину люблять розповідати про те, як шанують цей музичний жанр за кордоном. Мовляв, людина вже за кілька місяців знає, що такого-то дня вона йде до оперного театру, готується до цього, нічого собі не планує і налаштовується на зустріч з прекрасним. «Не те, що у нас», — резюмують зірки, натякаючи на спонтанно-легковажне ставлення до опери своїх земляків, які завертають туди прямо з роботи, у джинсах і з сумками в руках, а не в хутрі та «брюликах» або хоча б біжутерії... Прем'єра «Богдан Хмельницький» у Донецькому театрі опери та балету апріорі претендувала на виняток із правил: потужна реклама, солідний десант столичних журналістів, відомі прізвища в програмці і найвищі високопосадовці у списках запрошених. Словом, якщо у когось із дончанок у скриньках припадали пилом «брюлики», то кращої нагоди їх «прогуляти» годі було й чекати.

Ювілей у квадраті і десять років чекання

      Опера «Богдан Хмельницький» — проект стрімкий, тривалий і довгоочікуваний водночас. Стрімкий, бо збирали його докупи всього лише сімнадцять днів. Звісно, костюми, декорації, концепцію — над виставою працювали понад 250 чоловік — готували набагато довше, тому й тривалий. А про довгоочікуваність найкраще розповість диригент-постановник Василь Василенко. «Ідею цієї опери я виношував десять років, — зізнався Василь Якович. — У 1995-му в Одесі проводив концерт, присвячений 90-річчю Данькевича. А на його 100-річчя ми поставили і «Богдана Хмельницького».

      Прем'єра опери у Донецьку відбулася 24 грудня 2005 року. Саме у цей день сто років тому народився Костянтин Данькевич. Є тут і ще один привід для того, аби «налити повнії чари»: у 2005-му виповнилося 410 років гетьманові Хмельницькому, про що театр також вдячно вказує у програмці.

      Піднімати таку «глибу» до Донецька прибули кращі митці з усієї України. (Асоціації на тему «Богдан і об'єднання країни» тут будуть доречними). Режисер-постановник — Василь Вовкун (Київ). Літературна редакція лібрето — Василь Туркевич (Київ). Художники-постановники — брати Тадей та Михайло Риндзаки (Львів). Художник костюмів — Оксана Зінченко (Львів). Балетмейстер-постановник — Віктор Похиленко (Кіровоград).

      На головну партію запросили Стефана П'ятничко, баритона зі Львова, який наразі є солістом «Вашингтон-опера». З'ясувалося, що артист про неї мріяв давно і разом зі своїм імпресаріо у щільному графіку відшукав трохи часу, аби переконатися, що «Данькевич писав, як я думаю» (слова П'ятничко). Як зізналися Вовкун та Василенко, найскладніше було скомпонувати оперу. З чотирьох актів вона скоротилася до трьох, оскільки однієї лише музики в оригіналі було аж п'ять годин, а персонажів — 24. Аби не розділяти «Богдана Хмельницького» на цілі два вечори, Василь Василенко дуже обережно скомпонував нову редакцію опери. З чотирьох актів вона скоротилася до трьох, причому у процесі «оновлення» диригент-постановник користувався клавіром з помітками самого Данькевича, який йому надала дружина композитора Олена Федорівна Данькевич. Тож толерантність у цьому делікатному питанні була продемонстрована стовідсоткова. Персонажів залишилося сімнадцять, а епілог запросили написати композитора Євгена Станковича. «Ми з Василем Яковичем, — зізнається Станкович, — домовилися, що працюватимемо під девізом «Щоб ніхто не здогадався». Тобто, щоб стиль Данькевича був витриманий і в епілозі, а моя присутність була зовсім непомітною». Скромність пана Євгена опері пішла на користь — «Богдан Хмельницький» виглядав цілісно і монументально від першого до останнього такту.

Уроки історії

      Чесно кажучи, відмоніторити партер на предмет наявності та величини діамантів об'єктивно не вдалося, оскільки змушена була спостерігати за зірками українського політикуму: лідером СПУ Олександром Морозом, віце-прем'єр-міністром В’ячеславом Кириленком, головою секретаріату Президента Олегом Рибачуком та міністром культури Ігорем Ліховим. До Донецька вони прибули у справах, але й від запрошення подивитися прем'єру не відмовилися. У залі сиділи поряд, слухали, аплодували, а після закінчення чемно вийшли на сцену подякувати акторам. Говорили в унісон — під час промов виносили квіти від керівників країни та області — про те, як це важливо, коли Схід і Захід разом. В історії, роботі та мистецтві. Щоправда, Ігор Дмитрович продемонстрував просто якусь гіперскромність і, незважаючи на те, що у «шапці» програмки Міністерство культури фігурує також, чомусь залишився сидіти у залі. Хоча на його оцінку та подяку актори, мабуть, чекали чи не найбільше...

      На прес-конференції Василь Вовкун розповідав, що ніякими політичними моментами у цій роботі не керувався. Винятково творчими. Головним героєм тут є народ, а Богдан Хмельницький, за задумом, мав постати «не просто полководцем, а людиною з її терзаннями й муками». Насправді ж візуального героїзму і статичності, знайомих з дитинства, тут було забагато. Богдан — суворий, насуплений, неприступний і категоричний, дуже схожий на свій портрет, що на п'ятигривневій купюрі. Складалося враження, що саме так виглядав Гетьман і у перших постановках опери: ніби щойно зійшов із ілюстрації підручника історії. Костюмів «а-ля Гальяно», епатажу у стилі Жолдака чи польотів молодого Богуна над старіючими побратимами від «Богдана Хмельницького» чекати, мабуть, було б безглуздо. Але яскравого креативу явно не вистачало. Точніше, він наче й прокльовувався, але потім неодмінно обривався на найцікавішому місці. Як то — прекрасний «задник» у вигляді ландшафтної карти, ідею якого — ось вона, Україна, на яку готові накинутися і свої, й чужі, — не зайве було б підкреслити якоюсь мізансценою чи ефектним прийомчиком. «Кульгає» акторська майстерність акторів оперного театру, втім це зауваження — не адресне, а швидше загального характеру. Співати окремі оперні партії — це одне, а виконувати їх в декораціях, у діалозі з іншими героями, дотримуватися поняття «ансамблевість» — зовсім інше. Розкішна партія Варвари (Людмила Шемчук), цікавий Богун (Віталій Дудкін), несподівана за темпоритмом Соломія (Тетяна Саввіна) — всі вони існують трішки окремо один від одного і, витягуючи найвищі ноти, часто забувають про те, що акторська майстерність для опери також не остання справа.

      З масовими сценами у «Богдані Хмельницькому» набагато краще. Вовкунові вдається об'єднати акторів навколо поняття «народ»: виходять жінки, чоловіки, діти, люди прості і заможні, несуть прапори, ікони, корогви, всі різні, і всі разом — єдині. Окрасою вистави стала її хореографічна складова, яку Віктор Похиленко відшліфував до ідеального вигляду. Чоловіки у Донецьку танцюють так, що у деяких моментах, особливо під час бою на шаблях, їм цілком можуть позаздрити грузинські колеги з балету Сухішвілі. Хоча браві «козаки» демонстрували свій хист лише в другій дії, а решту часу доводилося переконувати себе, що на вулиці — двадцять перше століття, а не 1951 рік... Надмір традиційності та статичності шкодить усім. У тому числі — і такому відомому герою України, яким завжди був, є і залишається Богдан Хмельницький. А оперне мистецтво рухати уперед треба неодмінно. Якщо не ми — то хто?

Далі — буде!

      У Василя Вовкуна щодо «Богдана Хмельницького» — плани грандіозні. «Цій виставі тісно у рамках театру, — каже Василь Володимирович. — Ми хотіли б показати її в усіх оперних театрах України, чи десь просто неба — їй не вистачає простору, коней... Було б добре показати оперу в Києві 22 січня, на День злуки...» Всі ці плани, до речі, вже існують на рівні переговорів та заявок, тож хоча б частина їх мусить здійснитися.

      А Донецький театр щодо співпраці з Вовкуном, схоже, визначився остаточно. Наступним проектом Вовкуна та Донецької опери буде фольк-опера Євгена Станковича «Цвіт папороті», яка має бути готовою вже наступного року. «Працюватимемо за такою ж схемою, — розповів Василь Володимирович. — Коли будуть готові усі складові, я приїду на кілька тижнів, і ми зведемо виставу в єдине ціле». Але півсправи із «Цвітом папороті» уже зроблено: була свідком, як Євген Станкович та художній керівник театру Вадим Писарєв ударили по руках.

      А Василь Василенко небайдужий до історії останнього Гетьмана України Петра Калнишевського. Пам'ять про цю людину, яка була ув'язнена Катериною ІІ на Соловках у 85-річному віці і прожили на засланнi до 110 років, потрібна Україні, вважає Василь Якович. Отож що-що, а тиша й спокій наступного року Донецькій опері не загрожують. Чого хочеться побажати й іншим театрам опери та балету, які, на жаль, про прем'єри такого масштабу мріють у стилі «контра спем сперо».

ДОСЬЄ «УМ»

      Костянтин Федорович Данькевич народився в Одесі 24 грудня 1905 року. У 1929 році закінчив Одеський музично-драматичний інститут за класом композиції та фортепіано. Працював викладачем, а з 1944 року директором цього навчального закладу. У 1953 році став професором Київської консерваторії за класом композиції. У 1941—1944 рр. та 1956—1967 рр. очолював Спілку композиторів України.

      Музична творчість К. Данькевича пов'язана з українським та російським фольклором. Написав опери «Богдан Хмельницький», «Назар Стодоля», балет «Лілея», симфонічну поему «Тарас Шевченко», камерні та хорові твори, музику до театральних вистав та кінофільмів. Його було нагороджено багатьма орденами і медалями, відзначено Державною премією УРСР ім. Тараса Шевченка. Народний артист СРСР з 1954 р. Помер 24 лютого 1984 року в Києві.

ДО РЕЧІ

* Постановка «Богдана Хмельницького» обійшлася в 700 тисяч гривень, левова частка цих коштів — гроші, зароблені театром.

* Над «Богданом Хмельницьким» Костянтин Данькевич працюва два з половиною роки. Найулюбленіші герої автора, за словами дружини Олени Федорівни, — Богдан, Кривоніс та Варвара.

* Уперше опера, лібрето до якої написали Ванда Василевська та Олександр Корнійчук, була поставлена у 1951 році в Київському театрі опери і балету імені Шевченка. Її ставили також у Дніпропетровську, Москві, Ленінграді, Харкові, Одесі, Львові, Тбілісі, Саратові...