Iван Куровець.
Важко уявити, як усе й усюди встигав Іван Куровець — міністр охорони здоров'я Західно-Української Народної Республіки, директор Народної лічниці у Львові, член і деякий час голова Українського лікарського товариства (УЛТ навіть встановило щорічну нагороду імені Івана Куровця за наукову працю). У 1920 році він став одним із редакторів «Лікарського вісника», чимало друкувався в періодиці, залишив спогади про Івана Франка. Випустив дві популярні книжечки для селян: «Перша поміч в наглих випадках», «Життя і здоровля людей». Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) та працював у його природничо-лікарській комісії. Працював у видавничій комісії Товариства «Просвіта», обирався головою наглядових рад видавничої спілки «Діло», «Центробанку» та банку «Карпатія». Як політичний діяч очолював спочатку «Трудову партію», а згодом вступив до Українського народно-демократичного об'єднання та став членом його центрального комітету. У 1928 році обраний до польського сейму від Калущини. Не оминув і діяльності в Українському таємному університеті у Львові в 1921—1925 рр., де був деканом медичного факультету. Скептики можуть сумніватися в доцільності такого розпорошення енергії. Однак він розумів, що чим більше сил віддаєш людям, тим більше їх прибуває. А може, у постійній праці шукав порятунку від горя самітності: втратив молодими двох синів (обидва поховані в Італії) та дружину. Під час воєнного лихоліття «пішло за водою» все його майно, але знаний лікар ніколи не переймався добробутом.
Іван Куровець народився 1 січня 1863 року в с. Мервиці Жовківського повіту на Львівщині у священицькій сім'ї. Закінчив академічну гімназію у Львові, студіював медицину у Віденському університеті. Був одним із найактивніших членів української студентської організації в столиці Австрії — товариства «Січ». Диплом лікаря отримав у 1887 році, і після двох років стажування у Відні почав практику в м. Калуші на Станіславщині. Тут він прожив близько 30 років, ставши одним iз керівників українського організованого життя. Раніше відстала в Галичині Калущина за Куровця вкрилася густою мережею економічних та освітніх українських установ і стала одним із найкращих під оглядом національної свідомості регіонів. В кожному селі мав він своїх довірених осіб, для яких слово їхнього провідника було законом. Його організаційний апарат працював з точністю годинника. Окрім перешкод пропольської адміністрації, треба було долати спротив і потужної москофільської партії. З ініціативи та за співучастю Куровця тут заснували «Хлопський банк», побудували «Народний дім».
Наприкінці 1918 року Іван Куровець переїхав до Львова. Тут застали його історичні події — дні Листопадового чину, створення Західно-Української Народної Республіки. Куровець стає членом уряду — Державного Секретаріату. Нелегкі обов'язки держсекретаря охорони здоров'я виконував спершу у Львові, а згодом, після евакуації столиці, в Станiслав. Санітарний стан краю був тоді критичним. З осені 1918 р. через Галичину, згадував Куровець, котилася нескінченна маса «поворотців», колишніх вояків, полонених, втікачів. Вони принесли із собою пошесті «іспанки» (грипу), висипного і черевного тифу. Для припинення епідемії треба було встановити на кордонах і комунікаційних шляхах карантинні станції та залучити до виявлення і лікування хворих багато лікарів і допоміжного персоналу, відкрити додаткові ізолятори та забезпечити їх усім необхідним, долати саботаж польського населення. В період з лютого по травень 1919 р. захворіли на тиф 34 галицькі лікарі, з них 14 померли. Уряд ЗУНР надіслав обширний інформаційний матеріал про важку санітарну ситуацію в краї до Інтернаціонального комітету з поборення епідемій у Берні (Швейцарія) та його філій у Відні та Будапешті, прохаючи допомоги. На початку березня 1919 р. в Галичину прибула санітарна комісія Червоного Хреста, яка високо оцінила зусилля українців у боротьбі з тифом та іншими інфекційними хворобами. Голова комісії д-р Фрік сам захворів на тиф. Проте будь-якої реальної допомоги галичани не одержали. Д-р Куровець налагодив службу повітових лікарів, шпитальну справу. У лютому 1919 р. Державний Секретаріат у Станіславi створив державну раду здоров'я, до складу якої входив д-р Куровець. Організатор «Сокола» Іван Боберський згадував, що в уряді тих часів добре працювали тільки два міністерства — медицини і залізничного транспорту.
Після закінчення війни Іван Куровець усі свої сили віддавав «Народній лічниці» у Львові (українській медустанові для населення краю, що функціонувала на волонтерських засадах), відновивши працю розграбованої росіянами (при відступі зі Львова) амбулаторії. В цей час там практикувало, крім нього, усього четверо лікарів. Тому ординував не лише у внутрішньому відділі, але й приймав хворих з ЛОР-патологією та очними хворобами. Виконував обов'язки касира, а з 1923 року і голови Товариства «Народна лічниця». Після польських реквізицій наприкінці 1918 року тут залишились голі стіни. Завдяки Куровцеві було ліквідовано усі борги, проведено ремонти і розпочато всенародну акцію за побудову у Львові повноцінного стаціонарного українського шпиталю. У 1924 році д-р Куровець став директором амбулаторії. У 1926 році, за сприяння митрополита Андрея Шептицького, товариство «Народна лічниця» отримує у власність велику земельну ділянку під побудову лікарні. Куровець постійно залучав фахівців до участі в справі «лічниці». За час директорства Iвана Куровця в амбулаторії почали безоплатно працювати відомі лікарі, співробітники львівських та краківських клінік М. Панчишин, М. Дзерович, О. Подолинський, О. Пелех та інші (до 14 осіб у 1930 році). Було придбано сучасні засоби (кварцову лампу, рентгенапарат). Значно зросла кількість хворих, що зверталися по допомогу до амбулаторії «Народної лічниці» (понад 25 тисяч осіб у 1930 році, кількість операцій сягнула 432 у 1930 році).
Доктор Куровець віддавав своєму «дітищу» всі свої сили. Уже хворий приходив у амбулаторію і цілком виснажений повертався додому. За чотири дні до упокоєння ще виголосив на зборах «лічниці» звітну доповідь. Промовляючи на похоронах Івана Куровця, посол Остап Луцький нагадав про чотири його гасла: «Передусім забезпечуймо здоров'я народу, щоб він був дужий і плідний, як рідна земля! На здоровому українському тілі — світлі голови! Разом із здоров'ям і освітою мусить зростати гаразд народу, здобутий власними величезними зусиллями. На твердих основах здоров'я, просвіти, гаразду треба закріпити в найширших народних масах національну ідею!»
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
