Печерні таємниці УПА

      Про Українську Повстанську армію написано багато, однак вистачає в її історії і малодосліджених сторінок. Такою, зокрема, є «печерна» тема, тобто пов'язана з західноукраїнськими печерами, які свого часу не один рік слугували для повстанців унікальними «криївками». Дещо про це можна прочитати у книзі Нестора Мизака «За тебе, свята Україно!», що вийшла друком три роки тому в чернівецькому видавництві «Буковина». А от у Тернополі проживає чоловік, який уже багато років досліджує печерний світ, по крихтах збираючи відомості й про підземну діяльність УПА та ОУН. Почесний член Української спелеологічної асоціації Юзеф Зімельс за освітою і родом діяльності — конструктор, однак ще зі шкільних років захоплюється спелеологією. На його думку, сліди діяльності ОУН-УПА в печерах ще ніхто серйозно не досліджував — для цього потрібні спеціалісти, кошти, час. Хоч це — справжній історичний клондайк. Багато чого можуть ще розповісти місцеві старожили, які спочатку впродовж десятиліть просто боялися це робити, відтак ніхто не ставив собі за мету об'їхати всі «припечерні» села і детально їх розпитати. Так само не проводилися ще жодні розкопки в печерах, де роками підпільно проживали члени ОУН і УПА, а там можна натрапити на дуже цікаві знахідки. Підтвердженням цьому є пропонована розповідь Юзефа Зімельса, записана кореспондентом «УМ».

Скелети під тризубами

      Територія Борщівського та Чортківського районів Тернопільщини була місцем активної боротьби ОУН-УПА за незалежність України. Ця боротьба тривала до початку 50-х років. Ховаючись від переслідувань НКВедистів, лісові хлопці переховувались не тільки в штучних криївках, а і в природних печерах, яких на Тернопiльщинi дуже багато (на сьогодні їх відомо понад сто). Перше моє знайомство з печерною історією ОУН-УПА відбулося майже 50 років тому. Ще будучи школярем, пішов якось з товаришами в туристський похід з Тернополя у Заліщики пішки. По дорозі зайшли ми і в печеру Вертеба біля села Більче-Золоте. І коли я випадково штовхнув плечем бокову стіну, з темряви на мене раптом посипалось каміння, а зi стіни випав... людський скелет! Відтак навпроти цього місця ми знайшли намальований тризуб. Коли ж трохи далі побачили на стіні ще один, то вже спеціально натиснули на стіну навпроти, і з неї випав другий скелет. Пізніше місцеві жителі розповіли, що в тій печері переховувались бандерівці, тож енкаведисти, щоб «викурити» їх, напустили під землю отруйного газу. Щоб врятуватись, ті двоє начебто наказали замурувати себе в печерних нішах, викладених з природного каменю на глині. Але в поспіху кладка вийшла нещільна, тож газ просочився туди і люди загинули. Розповідали, що потім з Вертеби вивозили багато трупів на підводах.

      Трохи пізніше, на початку 1960 років, тернопільські спелеологи під керівництвом Володимира Радзієвського почали детально досліджувати цю печеру. Тоді вони натрапили на кам'яний грот, у якому свого часу розташовувався повстанський штаб. Дослідник Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно!» (видана у 2002-му в Чернівцях) так описує це місце: «Чортківський надрайонний Провід ОУН базувався у Більче-Золотому з 1944 року. В одному з рукавів печери повстанці облаштували житлове приміщення, настелили підлогу, поставили ярусні нари. Тут розмістили канцелярію Проводу і великий архів. На початку листопада 1946 року боївка служби безпеки Чортківського надрайонного референта Івана Пінязя (псевдо — «Око») привела в печеру для допиту місцевого агента Максимчука. Колись він вірно служив польській поліції, тепер — емдебістам. Потім доставили агента з села Ягольниця. Поспішаючи на завдання, арештантів доручили вартувати двом хворим повстанцям. Було холодно, і бойовики вирішили розпалити вогонь. Розв'язали агентам руки, дали їм сокиру й наказали рубати дрова. Максимчук, взявши до рук сокиру, вибрав мить і могутніми ударами порубав упістів. Захопивши зброю, агенти при вході застрелили третього повстанця і втекли до своїх хазяїв. Коли повернулися есбісти, то побачили три закривавлені трупи. Підняли тривогу, щоб врятувати архів. Частину документів переправили човном через річку Серет на заліщицький бік. Через кілька годин наспіли облавники. Енкаведисти захопили два вози зброї, сплюндрували у печері могилу січового стрільця Юрка Данильчука (псевдо — Ждан), над якою повстанці щоразу давали клятву, вирушаючи на бій з ворогом. Сам Максимчук пізніше покінчив життя самогубством».

      Серед «повстанських» знахідок спелеологів у Вертебі були також підземний тир та напис «Смерть чекістам». «А в сусідній печері Вітрова, біля села Королівка Борщівського району, в ті ж 60-ті роки спелеологи виявили велику скриню з паперами. Цінності тих документів вони собі тоді навіть добре не уявляли. А що папери були вологі, то їх порозвішували на гілках дерев сохнути. Відомості про це швидко дійшли «куди треба», тож незабаром приїхали співробітники КГБ, усе позабирали і наказали мовчати. Мені здається, що вилучене ними якраз і було частиною архіву з печери «Вертеба».

      У тій же книзі «За тебе, свята Україно!» є повідомлення про те, що 25 травня 1945 року енкаведисти почали штурм «гроту в Більче-Золотому». З печери їм відповіли шквальним вогнем, відтак «...повстанці відійшли у глибину природного сховища і вийшли через запасний вихід на віддалені поля». Тепер ми маємо повну карту цієї печери довжиною у 7820 метрів, але другого входу знайти так і не змогли. Може, печера насправді набагато довша, ніж відома дотепер її частина?

І підривали, і газом труїли

      23 березня 1960 року (ця дата залишилася датою заснування сучасного клубу спелеологів «Поділля») тернопільські спелеологи розпочали свою першу експедицію. У пошуках входу до підземних печер ми тоді підійшли до скель, на які нам вказали місцеві діти-пастухи. За їхніми словами, на тому місці раніше справді був вхід у печеру, але його підірвали. Півдня ми вп'ятьох розбирали завал, аж поки нарешті відкрився чорний отвір провалля, і відразу біля входу ми побачили людський скелет... Тепер уже відомо, що 9 серпня далекого 1945 року цей вхід оточили двадцять військових. На узвишші неподалік вони поставили три «скоростріли», націлені на вхід, і передали в підземелля наказ виходити по одному. Жодної реакції не було. Облога тривала дві доби. Енкаведисти розпалили біля входу в печеру велике багаття, сподіваючись, що дим викурить повстанців. Але ця затія була марною. Тоді вони відправили в підземелля місцевого лісника із запискою, в якій знову ж таки наказували здатися, але повстанці й на це ніяк не прореагували. А в ніч з 9 на 10 серпня вони, вибравши момент, почали з боєм прориватися з оточення. Живим вдалося вибратися лише Петрові Олексину (псевдо Тарас) з бойової групи Комара і Шелеста (справжніх прізвищ не встановлено). Стрільці Дмитро Головатий (Гала) та Степан Чернецький (Твердий), обидва з Гермаківки Борщівського району, під час прориву загинули. А наступного дня облавники замінували печеру. Прогримів потужний вибух, і вже під землею перервалося життя Петра Матвіїва (псевдо Зубенко, теж з Гермаківки), Івана Бездітного (Соловей) і Дмитра Бугери (Недоля) — мешканців села Верхнє Кривче Борщівського району. Однак ми тоді знайшли тільки один скелет, тож куди поділись останки ще двох людей — невідомо. До речі, сучасна назва тієї печери — Глинка-1.

      A почалася та перша експедиція з того, що ми знайшли вхід у печеру Кришталеву біля села Нижнє Кривче Борщівського району. Відомо, що екскурсії туди проводилися ще до війни, але 10 березня 1946 року (14 років до того, як почалася наша експедиція) енкаведисти, скориставшись інформацією зрадника, заблокували повстанців у цій печері. Здаватися вони відмовилися. Тоді енкаведисти заклали 500 кілограмів тротилу і зірвали скелю, під якою був вхід до печери. Страшної сили вибух далеко відкинув величезну кам'яну брилу, а вхід до підземних лабіринтів завалився — залишилася тільки вузька щілина. Через неї повстанці вночі спробували вибратися назовні, але їх захопили. Сімох, якi були з Кривча, повезли до Борщівської тюрми, а чотирьох пилипецьких — до Мельниці-Подільської. Після допитів із тортурами всіх їх засудили до багатьох років ув'язнення.

      У 1962 році тернопільські спелеологи почали досліджувати печеру «Озерна» біля села Стрілківці Борщівського району. Починається вона великим 100-метровим залом, у кінці якого на стіні були вирубані (до сьогодні вони не збереглися, хтось знищив) слова клятви членів УПА. A трохи далі ми потім знайшли місце, яке слугувало «підземним» людям за житло — стіл та лави з каміння, місце для вогнища, а також прокопані в підлозі рівчаки, якими можна було просуватися до підземного озера в повний зріст. Як тепер уже достеменно відомо, під час Другої світової війни там переховувалися від фашистів 38 євреїв. Після закінчення війни всі вони емігрували в Канаду, а їхній «печерний дім» зайняли вояки Української Повстанської армії. Ось, для прикладу, одна із задокументованих подій тієї підземної діяльності УПА. 4 жовтня 1947 року виповнилось 5 років із часу організації перших збройних груп повстанців. Напередодні цієї річниці в надзбручанський край прибув крайовий провідник ОУН Василь Бей ( псевдо Улас). Він зустрівся з активом збройного підпілля регіону на базі Чортківського надрайонного Проводу, який якраз і розташовувався у печері поблизу Стрілківців. Під час зустрічі повстанці тоді вишикувались під просторим склепінням підземної зали, і Василь Бей зачитав перед ними наказ Проводу про нагородження Хрестом заслуги сотника Володимира ,який втратив зір у лавах УПА, а також про присвоєння військових звань іншим бійцям. Тоді ж він повідомив, що ОУН та рештки УПА зливаються в одну організацію — збройне підпілля ОУН-УПА... Те місце схову в печері не могли викрити майже два роки. Аж у ніч з 2 на 3 вересня 1948-го так сталося, що зрадник на псевдо Доляр залишився під землею наодинці із тим самим сліпим сотником Володимиром та надрайонною референткою на псевдо Мирослава. Доляр розстріляв їх обох із автомата, після чого «здався» до Борщівського МДБ. «Потім він ще не раз брав найактивнішу участь у каральних акціях проти власного народу, поки його не «дістала» повстанська куля.

Повстанська пічка з невидимим димом

      Печеру «Озерна» ми разом із товаришами по спелеоклубу «Поділля» досліджуємо вже впродовж багатьох років (загальна довжина ходів, які виміряли, складаючи карту, вже перевищує 120 кілометрів!). Так-от я завжди, як правило, працював у віддалених частинах печери. Але одного разу так вийшло, що довелося оглядати частину печери недалеко від входу. І ось йду я великими галереями «Західного проспекту», намагаючись знайти продовження ходів. Стіни печери там повсюдно вкриті дрібними кристалами гіпсу, які у світлі ліхтаря мерехтять, наче вогники на ялинці, як раптом натрапляю на якусь чорну пляму. Зупиняюся, щоб дослідити, що це таке, і внизу, біля підлоги, натрапляю на якусь нору. Ледве туди протискуюсь, але дуже скоро хід значно розширюється і йде стрімко догори. Вилізши таким чином досить високо, я потрапив в якусь «залу», заввишки з метр, але таку широку та довгу, що світло ліхтаря не досягало стін. На колінах я продовжував повзти вперед, так і не бачачи стін навколо, тим часом помічаючи, що руки та одяг стають чорними від якогось чорного осаду. З попереднiх досліджень я знав, що чорний колір у печерах дають солі марганцю, тож по- думав, що натрапив на його шар. І от, повзучи хвилин  п'ятнадцять, уже почав думати, як би не заблукати, адже стін навколо так і не було видно. Та  раптом відчув, що хід звузився, і протиснувшись через якусь щілину, весь чорний, як сажотрус, я вивалився в грот з назвою «Хатки», де свого часу розташовувалися бійці УПА. Як виявилось, вивалився я просто з їхньої колишньої «пічки». А «марганець», виявляється, був звичайною сажею, яка назбиралася від того, що на пічці не один рік готували їжу. Дим проходив крізь природну порожнину, профільтровуючись там від сажі, і виходив назовні чистим, невидимим, бо інакше він би видав «людей підземелля». З тієї печери, до речі, був другий вихід у лісі, який до сьогодні не вдалося пройти і дослідити. Так само, як досі не вдалося тернопільським спелеологам, наприклад, розшукати згадану в тій же книзі «За тебе, свята Україно!» важкодоступну печеру поблизу наддністрянського села Трубчин, потрапити у яку можна було лише спускаючись у підземелля мотузковою драбиною. Дуже сподіваюсь, що всі ці таємниці ще будуть розкриті для нащадків. А також, що в одному із залів печери Вертеба, яка довгий час слугувала для повстанців підземним домом, колись зроблять музей. Із такою пропозицією, до речі, я вже звертався до місцевих краєзнавців.