Облом ненародженої революції

      Опозиція Азербайджану практично щосуботи оголошує про наміри провести мітинги-протести проти сфальсифікованих результатів парламентських виборів, які відбулися ще 6 листопада. Водночас свої акції протесту опозиціонери напередодні їх проведення відміняють. Мовляв, щоб не наражатися на супротив з боку влади, яка на ці заходи дозволу не дає. Адже останній такий мітинг жорстоко розігнали силовики, оскільки мітингувальники затрималися на площі довше відведеного їм часу.

      Революція по-азербайжанськи взагалі була доволі дивним явищем. З початком акцій протесту опозиція дуже затягнула після дня виборів, хоча ще заздалегідь заявляла про очікувані фальсифікації на виборах. Подальші свої мітинги під помаранчевими прапорами вони проводили з періодичністю раз-два на тиждень і лише в тому місці і в той час, які їм були відведенi владою. Таку тактику вони аргументували тим, що вже навчені негативним досвідом 2003 року, коли, вийшовши на центральну площу Баку, одразу після закінчення голосування на президентських виборах вимагали скасування результатів виборів, їх жорстоко побили правоохоронцi.

      Нещодавно в Києві відбулися «поминки» азербайжанської революції, яка, у принципі, так і не народилася. На прес-конференції за участі нардепів Володимира Філенка, Михайла Ратушного та представника азербайджанського інформагентства «Туран» Алі Дамірова обговорювали причини поразки тамтешньої опозиції. Хоча українські видання ще значно раніше писали про «білий прапор помаранчевої революції», «зав'ялі апельсини» та «помаранчеві гвоздики, які так і не розквітли». Але, при цьому, всі учасники вищезгаданої прес-конференції дійшли  висновку, що рано чи пізно опозиція переможе. Чому опозиціонери поводяться поки що так невпевнено — у розмові «УМ» з азербайджанським аналітиком, журналістом агентства «Туран» Алі Даміровим.

      — У чому, на вашу думку, причини поразки?

      — Як на мене, їх кілька. Перше, що, на відміну від України, у нас влада таки застосувала силу і розігнала мітинг. По-друге, Захід тут не був категоричний у своїй реакції з приводу застосування сили у Баку і взагалі не рішучий у підтримці азербайджанської опозиції. Захід обрав стабільність, бо не завжди революційні події приносять швидкі демократичні зміни. Окрім того, наша влада трубопроводом Баку—Тбілісі—Джейхан, участю у західних проектах тощо виконує деякі вимоги Заходу. Тобто Азербайджан став жертвою західного прагматизму. По-третє, Росія дуже сильно втручалася у вибори, і це також дало свій результат.

      Серед інших причин можу назвати фактор монолітності режиму і сильної влади. Знову ж таки на відміну від України, у нас управляє державою сім'я і ніхто із високопосадових осіб не перейшов на сторону опозиції. Влада негайно прибрала з посад тих (і арештувала. — Авт.), хто ставав сильними постатями і закривали їх фінансові джерела. До того ж усі фінанси концентруються у руках людей, які керують країною. Відповідно, опозиції бракувало фінансових джерел та доступу до телебачення. Також опозиція не змогла залучити до себе основну часину студентської молоді, і відповідно, не було організації на зразок вашої «Пори».

      — Але чи не була однією з основних причин поразок — дивна тактика опозиціонерів, коли вони робили революцію з перервами? Адже в Україні люди одразу вийшли на Майдан і не розходилися допоки не добилися свого.

      — Вони не хотіли провокувати владу на застосування сили. Безпорядки в країні невигідні нікому, бо ситуація могла вийти з-під контролю. Могли виникнути сепаратистські рухи. Тому опозиція не хотіла ніякої революції, вона хотіла просто чесних виборів, вона обрала оранжевий колір не як колір революції, а як колір демократичних змін. Зрозумійте, Азербайджан – це не Україна. Геополітичне розташування нашої країни вимагає стабільності в ній. Адже за рівнем конфліктності Азербайджан напевно займає одне з перших місць у світі. На півдні межуємо з Іраном, який має свої геополітичні інтереси в Азербайджані. На Півночі межуємо з Росією, яка завжди мала свої інтереси в Баку, і нагорно-карабаський конфлікт був спровокований Росією для того, щоб мати політичний важіль впливу на Азербайджан. Із західного боку — у нас Вірменія, яка окупувала 20% нашої території. І хоча існує угода про припинення вогню, військовий стан ще зберігається. Тому нам треба бути дуже обережними, для Азербайджану тут головне його безпека, захист національних інтересів і зміцнення державності та збереження незалежності. І ще один важливий фактор такої тактики опозиції, якщо порівнювати з Україною, то а Азербайджані все-таки були не президентські, а лише парламентські вибори.

      — Але в Грузії теж були парламентські вибори, але революцію вони зробили...

      — Економічний стан у Грузії був значно гіршим, ніж у нас. Також оточення Шеварднадзе було ослаблене і, в результаті довкола президента виникло кілька силових центрів. Тому там боротися було значно легше. А азербайджанська влада зміцнює себе щоденно.

      — То які є підстави сподіватися, що уже на президентських виборах, які відбудуться за три роки, азербайджанська опозиція переможе, оскільки важко говорити про те, що Захід раптом радикалізує свою позицію щодо президента Алієва і підтримає опозицію?

      — По-перше, процес демократизації Азербайджану вже є незворотним. По-друге, на відміну від попередніх президентських виборів, зараз уже Президент не той, часи не ті, народ не той і опозиція вже не та – вона стала значно потужнішою і згуртованішою. Завдяки революціям у Грузії та Україні народ отримав певне натхнення, а опозиція набралася багато досвіду. Щодо міжнародної спільноти, то вона теж хоче, щоб усе вирішилося на виборах 2008 року.

      — Ви сказали, що президент уже не той. На вашу думку, проти Ільхама Алієва буде значно простіше боротися, аніж проти його батька диктатора Гейдара (який помер два роки тому)?

      — Так, все таки Гейдар Алієв був членом політбюро Компартії, генералом КДБ, а Ільхам — політик нового покоління. Він має хорошу освіту і не є аж таким диктатором.

      — А вам не нагадує те, що зараз відбувалося в Баку, акції «України без Кучми», коли всі розуміли, що навряд чи Кучму вдасться відправити у відставку, але все одно боролися, щоб наростити м'язи, тобто провести своєрідну репетицію до президентських виборів?

      — Швидше за все, так і є. Це підготовка до 2008 року. Адже, звісно, сподіватися на відміну результатів цих виборів було б наївно. Але, якби опозиція не робила цих акцій протесту, це був би кінець їхньої політичний кар'єри. Зараз опозиція хотіла показати світу свою силу і що вона має потужну народну підтримку, показати владі, що з нею, опозицією, треба рахуватися.

      — На вашу думку, Україна як своєрідний регіональний лідер із просування демократії достатньо приділила уваги ситуації в Азербайджані?

      — Україна — єдина країна на пострадянському просторі, яка підтримала нашу демократичну опозицію, з якою кілька ваших партій підписали угоди про співпрацю. Також офіційний Київ підтримав негативні висновки ОБСЄ щодо проведення виборів. Звісно, можна було зробити ще сміливіші кроки. Але інші країни колишнього СРСР навіть того, що Україна, не зробили. Адже завдяки ситуаціям, подібним в Азербайджані, Україна своєю позицією хоче зберегти перед міжнародною спільнотою імідж країни-лідера регіону в питаннях демократії. І тому для Азербайджану Україна є дверима до Європи. Натомість Азербайджан для України є вікном на Схід, зокрема до каспійської нафти.

      — А на вашу думку, чому український Президент відмінив свій візит до Баку, який мав відбутися наприкінці листопада?

      — В Україні хочуть, щоб там вляглися пристрасті. Відкладенням візиту Україна демонструє в цій ситуації нейтральність. Хоча, якби Ющенко туди поїхав, це означало б втручання у внутрішні справи країни, а також своєрідну мовчазну підтримку Алієва.

      — А ви б не хотіли, щоб Ющенко туди поїхав як миротворець, щоб посадити опозицію та владу за «круглий стіл»?

      — Звісно, це б було чудово, щоб Україна взяла участь у врегулюванні конфлікту між опозицією і владою, була посередником. Бо своєю східною впертістю і опозиція і влада можуть себе загнати у глухий кут.