Євгенiя Опалова у ролi панi Дульської. Кiнець 50-х рокiв.
Вистави, як люди — народжуються, живуть, удосконалюються, розчаровують чи тішать, помирають... Істина, яка не потребує доказів. Театр російської драми вирішив протистояти такому розвиткові подій і влаштувати півстолітній ювілей колись резонансного і епохального для себе спектаклю «Мораль пані Дульської», прем'єра якого відбулася 12 грудня 1955 року. Люди, надмірно вразливі та сентиментальні, які не запаслися валер'янкою та валокардином, напевне, дуже з цього приводу шкодували: вечір видався настільки зворушливим, що глядачі ледь встигали підносити до очей носові хустинки.
Почали із відеоверсії вистави, на яку п'ять десятиліть тому приїздили шанувальники театру з усіх куточків колишнього СРСР. Чорно-біла целулоїдна плівка зафіксувала один із найвизначіших спектаклів Леоніда Варпаховського і зберегла для нас образи акторів, які в минулому столітті творили театр в Україні. Насамперед це, безумовно, Євгенія Опалова та Віктор Халатов — вони в цьому спектаклі зіграли подружжя Дульських. І як зіграли! Не втративши заявлену яскравість своїх героїв у жодній із мізансцен і чітко дотримуючись психофізичної полярності цих двох. Вона — владна і експансивна, меркантильна господиня великого дому, що тримає родину в міцних лещатах і понад усе прагне уникнути будь-яких скандалів, нехай навіть задля цього треба знехтувати поняттями моралі. Він — типовий «підкаблучник», у якого почуття власної гідності атрофувалося давно і безповоротно. До речі, на цю роботу Віктора Халатова варто звернути увагу молодим акторам, які упереджено ставляться до ролей безсловесних чи з парою-трійкою реплік. У виставі «Мораль пані Дульської» актор мав лише одну репліку: «А ну вас ко всем чертям!» — але настільки геніальної, точної роботи в сучасних театрах годі й шукати. Власне, за приклад і еталон якості можна ставити всіх акторів, які грали «Мораль пані Дульської» — Лію Глаз, Клавдію Богданову, Віру Предаєвич, Галину Будиліну, Євгена Балієва, Тетяну Семічеву, Олександру Смолярову... Щоправда, поділитися своїми враженнями від тієї роботи змогла лише Олександра Смолярова, яка відеоверсію вистави переглядала з директорської ложі Російської драми.
«Я наче повернулася у той час, — зізналася Олександра Захарівна. — Це були золоті дні, коли ми репетирували з Леонідом Варпаховським... У відеоверсії знялися не всі актори, які грали у виставі, де був не один склад. І, на жаль, плівка не передає всього того, що відбувалося на сцені. Декорації виходили просто в зал, і глядачі, зайшовши до партеру, відразу потрапляли у вітальню пані Дульської...» Не змогли прийти на вечір Мальвіна Швідлер, Євген Балієв — роки беруть своє і доводиться пасувати перед хворобами... А крім відеоверсії вистави у 1967 році, була зроблена і радіоверсія «Моралі пані Дульської», де текст від автора читав ще один відомий актор Театру імені Лесі Українки Олег Борисов. На жаль, і він, і більшість людей, що були причетними до цієї вистави, вже відійшли у вічність.
На ювілей «Моралі пані Дульської» прибула донька Леоніда Варпаховського, Анна Варпаховська, художній керівник Російського театру у Монреалі.
«Я також є свідком народження цієї вистави, — каже пані Анна. — Була дитиною, але дуже добре пам'ятаю, як ми приїхали до Києва і батько працював над «Мораллю пані Дульської». На цій виставі сцена не зустрічала глядачів закритою завісою — люди відразу потрапляли у плюшевий світ вітальні пані Дульської. Це було своєрідним новаторством у театрі. А коли мене відпускали погуляти, я крутилася біля стендів театру, а коли підходив хтось із перехожих, казала: «Це мій тато поставив». Батьки про це не знали — я їм не говорила... Роботу Халатова батько порівнював із Чарлі Чапліним. До речі, у цій відеопостановці тато присутній також. Пам'ятаєте, як Збишко сідає за рояль і його руки починають вправно бігати по клавішах? У кадрі були руки Леоніда Варпаховського...»
А «померла» «Мораль пані Дульської» в той день, коли в інший світ відійшов Віктор Халатов. «Дізнавшись про це, — згадує актор Микола Рушковський, — Євгенія Наумівна Опалова сказала: «У Театрі Лесі Українки відвалилася стіна». З того часу вистави за участю Халатова не йшли, і ніхто їх не поновлював...»
Але і Халатов, і Опалова, і Варпаховський, і всі-всі актори обов'язково повертаються у свій театр. Раз-по-раз їхні прізвища виринають у спогадах і буклетах, iз фотографій на стендах вони наглядають за молодими і незримо присутні на кожній репетиції. А ще...
«Только ночь наступает так скоро,
Ритм сердца — магический такт.
Появляются души актеров,
И играют свой старый спектакль...»
Цю пісню у фіналі вечора виконали молоді актори Театру імені Лесі Українки — Євген Лунченко та Ольга Когут.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
