Коні мої невибагливі

      Табун із декількох десятків молодих коней, що належить йому і компаньйону з Алушти Юрію, і днює, і ночує нестриноженим під відкритим небом улітку й узимку. Та й ще майже на лоні хоча й потривоженої всюдисущими туристами, але все ж не зачепленої тотальною господарською діяльністю природи поруч зi знаменитими Червоними печерами. Це поблизу рідного села Анатолія — Зарічного, що прилягає до траси Сімферополь—Ялта. Утім повна свобода для тварин — це крок радше вимушений. Колишній конюх нині «успішно» реформованого тутешнього радгоспу «Перевальненський» елементарно не розжився на приміщення. В орендованій ним невеличкій фермі, що дивом уціліла як майновий пай, місця вистачає лише для більш цінних племінних жеребців, придбаних власним коштом у заповіднику Асканія-Нова. Та й не хоче чоловік своїми кіньми завдавати односельчанам шкоду, тобто витоптувати громадське пасовище за селом. Зарічнянці та жителі сусідніх сіл виганяють туди свою худобу. «Аби люди не нервували», він відправив своїх улюбленців подалі в гори, куди не дістатися всеядним вівцям та козам.

      Анатолій розуміє, що то не кращий варіант. Як не крути, змушений таким чином підставляти беззахисних тварин буквально під кулі. І не військовиків, стрільбища і танкова директриса котрих неподалік (якраз із ними за п'ять років проблем не виникало жодних), а заїжджих «крутеликів». На джипах ті виходять на зайця і косулю. Але коли звір раптом не потрапляє на мушку, то свій мисливський азарт вони не проти бездумно зігнати на «нічийному» табуні коней. А можливо, для когось це взагалі навмисна заготівля «дармової» конини, міркує пан Григоренко. Так чи інакше, а саме після таких «сафарі» знаходить Анатолій у чагарниках лише копита та голови тварин. Тільки за два останні місяці через подібні обставини не дорахувався трьох коней. У міліцію не заявляє, бо не хоче створювати для себе додаткових проблем.

      І все ж, попри дошкульні витрати свого господарювання, Анатолій не полишає виплеканої ще з дитинства мрії. Вона у нього одна — вивести витривалого і красивого кримського коня. Не просто як екологічно бездоганний засіб пересування, а конкретно, з прицілом на так званий зелений туризм. Справа ця вельми перспективна. Адже не тільки у літні місяці мальовнича передгірська місцина — а це Ангарський перевал, водопад із «ваннами молодості», Червоні і Мармурові печери — приваблює тисячі туристів звідусіль. Чому б не запропонувати їм для повноти відчуття місцевого колориту ще й прогулянку верхи на коні. Ось такий нехитрий бізнес-план у конюха у другому коліні Анатолія Григоренка та його однодумця алуштинця Юрія.

      Саме цим обоє керувалися, коли для початку придбали в агрофірмі «Зеленогірськ» (єдине в Україні господарство, де налагоджене виробництво кумису. — Авт.) 24 ледве не місячних лошат. «Навіть страшно було на них дивитися, коли привезли їх сюди, — згадує мій співрозмовник, — худі, як собаки, якісь перекособочені — словом, вибраковка. Проте директор ані на копійку ціну за живу вагу не збавив. Нічого, прищепили, підгодували. Нинішньої весни отримали вже перший приплід. До речі, зі всіх 15 новонароджених лошат жодного не втратили. Вийшов гібрид башкирської, яка саме табунного утримання і не боїться ні снігу, ні морозів, та української верхової породи. Тепер подивимось, як молодняк перезимує у горах».

      Запитав у Анатолія, чому б йому не звернутись по допомогу до місцевого фонду підтримки фермерських господарств? «Страшенно боюсь боргів, — почув у відповідь. — Раптом щось трапиться, захворію серйозно. Хто гроші буде потім повертати? Ні, сім'ю в кабалу заганяти не хочу».

      Сім'я, звичайно ж, допомагає йому поратись із кіньми. Брат, син, донька, як кажуть, на підхваті. А ще Сергій Мельниченко — дипломований ветеринар із Сімферополя. Він і лікує, і «м'яко ставить під сідло» відібраних для туристичних вигулянок кобил і жеребців. У нього це як хобі, «робота для душі».

      17-річна Женя, донька господаря, взагалі не уявляє себе без коней. Каже, даються взнаки батькові гени. Мабуть, із 5—6 років у сідлі. Позаминулими вихідними дівчина на трирічному Гранаті виборола друге місце у скачках біля Червоних печер на четверть милі і на милю. Її конкурентами стали наїзники на двох «шикарних» рисаках із особистої стайні батька російської співачки Алсу. В того у Качі, селищі поблизу Севастополя, літня «хатинка» з чистокровними арабськими скакунами.

      Анатолій Григоренко наостанок запросив мене років через два знову навідатися до нього на ферму: «Може, справи до того часу підуть угору. Сподіваюся. Знаєш, у житті ціль з'явилась».