Коні мої невибагливі
Табун із декількох десятків молодих коней, що належить йому і компаньйону з Алушти Юрію, і днює, і ночує нестриноженим під відкритим небом улітку й узимку. Та й ще майже на лоні хоча й потривоженої всюдисущими туристами, але все ж не зачепленої тотальною господарською діяльністю природи поруч зi знаменитими Червоними печерами. Це поблизу рідного села Анатолія — Зарічного, що прилягає до траси Сімферополь—Ялта. Утім повна свобода для тварин — це крок радше вимушений. Колишній конюх нині «успішно» реформованого тутешнього радгоспу «Перевальненський» елементарно не розжився на приміщення. В орендованій ним невеличкій фермі, що дивом уціліла як майновий пай, місця вистачає лише для більш цінних племінних жеребців, придбаних власним коштом у заповіднику Асканія-Нова. Та й не хоче чоловік своїми кіньми завдавати односельчанам шкоду, тобто витоптувати громадське пасовище за селом. Зарічнянці та жителі сусідніх сіл виганяють туди свою худобу. «Аби люди не нервували», він відправив своїх улюбленців подалі в гори, куди не дістатися всеядним вівцям та козам.