«Шякунтала». Екзотика та й годі

      До цієї роботи режисер Андрій Приходько підступався досить довго. («Шякунталу», пригадується, театр імені Франка заявляв ще минулого сезону). І таку обережність — настороженість? — можна лише вітати, оскільки цей твір узяти «наскоком» неможливо в принципі. Так, Олександр Таїров, відкриваючи свій Камерний театр у 1914 році, цілий рік витратив лише для того, щоб визначитися з транскрипцією — у нього п'єса йшла як «Сакунтала» — і вивчити у лондонських бібліотеках оригінали, супутні та дотичні матеріали. «Шякунталою» цікавилися Лесь Курбас, Єжи Гротовськи...

      Андрій Приходько, готуючи сценічну версію індійської містерії, мав перед собою кілька джерел історії кохання Шякунтали, доньки небесної танцівниці Менаки та мудреця Вішвамітри. Це священне писання «Магабгарата» (сюжет про Шякунталу — у першій книзі, а всього їх 18), п'єса Калідаси, переклади Івана Франка, Гната Хоткевича та Павла Ріттера.

      Саму виставу Приходько вибудував із трьох новел. Полювання, де зустрічаються цар Душянта і Шякунтала. Колискова — мудрець Канва благословляє союз двох закоханих, Шякунтала народжує сина... Коронація, де Шякунтала та її син зустрічаються з Душянтою.

      Андрій Приходько каже, що головний посил вистави закамуфльовано у фразі: «Входячи у свою жінку, чоловік знову народжується з її лона в образі свого сина». У «Шякунталі», на підтвердження слів режисера, роль батька і сина виконує один актор — Ярослав Гуревич. Його «мама» і «дружина» — Лариса Руснак. Мудрець Канва — Анатолій Помилуйко. «Ми прагнули дотримуватися стилю колискової, — коментує «готовий продукт» Андрій Приходько. — Колискової для кохання... Адже народжується Бгарата. Так називають свою країну індуси. Ця історія розповідає про витоки народу, про його народження...»

      Готуючи цю виставу, актори змушені були якщо не пропустити через себе, то вже точно наблизитися впритул до нової естетики. Для постановки танців запросили фахівця з цього виду мистецтв Вікторію Шетлез-Вірич. Пані Вікторія каже, що цей стиль танцю надзвичайно чутливий, тут у зовнішніх жестах передається внутрішній світ людини, її настрій і переживання.

      Рухи рук акторів — мудри та хасти — це фрази, «озвучені» жестами. Колір костюмів акторів теж має своє значення і зміст. Адже герої вистави — ніби зійшли з іконостасів у храмах, вони наче ожили наперекір всім уявленням про земне й небесне. Художник Марія Погребняк розлила на сцені цілу палітру яскравих фарб: в костюмах героїв — ніякої пастелі, це радикальні, інтенсивні кольори, а грим на обличчі ніби продовжує їхній одяг. Задник ілюструє художнє оформлення підручників з історії, де розповідається про Індію: стримана пісочно-бежева гама, фігурки й символи, за допомогою яких наші предки залишали свої послання на скелях та каменях. На тлі цієї спокійно-філософської прадавності раз-по-раз спалахують яскраві фігурки риб та звірів — iз макетами у танці кружляють актори. Ефектна картинка перед глядачами нагадує підводну панораму Індійського океану і водночас... мотиви українських примітивістів, казкових істот Марії Приймаченко. «Наша «Шякунтала» — із снів, наївних картинок, мелосу індійського, який ... є подібним до мелосу Карпат», — каже Андрій Приходько.

      До речі, режисер-постановник подбав, щоб звучання індійської музики було не лише оригінальним, але і «живим». На сцені музиканти грають на національних індійських інструментах: сітарі, таблі та перкусії. Поринаючи у цей багатовимірний контекст індійської автентики, глядач мимоволі починає принюхуватися і вдихати аромат східного благовонія... (Хоча палички, власне, ніхто й не запалює...)

      «Знаєте, — поділилася враженнями від роботи Лариса Руснак, — ця історія є дуже близькою для кожної жінки, для якої її дитина — найбільший скарб». А у фіналі історії на сцену виходить маленький хлопчик — син сина Шякунтали, Бгарата. Життя триває, вічні почуття вкотре дають шанс мати майбутнє, перед Людиною і людством знову простилається довгий, звивистий, але єдино правильний шлях до великої гармонії.